З роками все більше переконуюся, як людина непосвячена, що рибалки – то особлива каста. Вони одразу пізнають одне одного, а коли пізнають, то розмови точаться невпинно. Й у сім’ї нічого не залишається, як прийняти захоплення. Одна моя знайома жартує, що за кошти, витрачені на риболовецьке приладдя, можна було б щодня ласувати червоною рибою. Так це чи інакше, ніхто не перевіряв, але достеменно відомо, що задоволення це не з дешевих. Зате яке задоволення!
Серед великої когорти міських рибалок О.Р. Холкін – доволі відомий. Мало того, нині доволі серйозну конкуренцію йому складає донька. Продовжувачем сімейної традиції обіцяє стати й онука. Адже у цій родині весь вільний час звикли проводити на природі. Олександр Романович восени полюбляє тихе полювання. Але риболовля – понад усе й у будь-яку пору року.
А все починалося з дитинства, з улюбленої річечки Снов. Дехто з городян ще досі пам’ятає незвичну сім’ю, що мешкала в кінці Червоноармійської. Шестеро дітей, вічно заклопотана матуся і татусь без обох рук. Його так і звали: «Роман без рук». Під час війни сибіряк працював на залізниці, там і стався нещасний випадок. Одну руку ампутували в Щорському госпіталі по плече, а другу матуся не дозволила – залишилася культя. До речі, до кінця життя Марія Олексіївна залишалася на своєму дівочому прізвищі Мороз, а її діти надзвичайно пишалися дядьком – повним кавалером ордена Солдатської Слави Кирилом Морозом.
Діти цієї сім’ї рано ставали самостійними. І Сашко по закінченні школи поїхав на Донбас, потім – служба в армії у полковій розвідці. Таким чином О.Р. Холкін познайомився з Прибалтикою. Демобілізувавшись, провідав рідних на Україні, й повернувся до Латвії. Там працював на будівництві гідроелектростанцій. І де б не був – вільний час присвячував риболовлі. Захоплення підтримала й молода дружина Світлана. Двоє діточок з ранніх років разом із батьками вирушали на рибалку.
Життя налагоджувалося, стабілізувалося. Але небайдужу людину (а саме таким є Олександр Романович) зачепить чужа біда. Коли у Спітаку стався землетрус, О.Р. Холкін у Латвії набрав команду добровольців-рятувальників, і вони вирушили на допомогу в далеку Вірменію. Згадувати подробиці тієї страшної і скорботної роботи мій співрозмовник не захотів. Тим паче, що надалі життя готувало і його сім’ї немало випробувань.
Перебудова, коли раптом Прибалтика стала лише для прибалтів, коли з житлом і роботою – проблема, їх родина рада будь-якому заробітку, коли пошуки не давали результатів, а тим часом діти ростуть, ставлять батьків у безвихідь. Але минав час, життя підказувало вихід. Коли приїхали до Щорса, першими друзями і тут виявилися рибаки М.Г. Руднєв та А.Ф. Цог.
Часто згадує Олександр Романович знатну риболовлю під Архангельськом, у Латвії, Естонії, Литві, під фінським кордоном. Хоча переконаний, що навіть не від улову залежить настрій. І в рідних краях під Жовіддю, у Городнянському, Корюківському, Менському районах чи під Дніпровським – скрізь справжньому рибаку світить удача. Головне – вірити в неї.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву Холкіна
Серед великої когорти міських рибалок О.Р. Холкін – доволі відомий. Мало того, нині доволі серйозну конкуренцію йому складає донька. Продовжувачем сімейної традиції обіцяє стати й онука. Адже у цій родині весь вільний час звикли проводити на природі. Олександр Романович восени полюбляє тихе полювання. Але риболовля – понад усе й у будь-яку пору року.
А все починалося з дитинства, з улюбленої річечки Снов. Дехто з городян ще досі пам’ятає незвичну сім’ю, що мешкала в кінці Червоноармійської. Шестеро дітей, вічно заклопотана матуся і татусь без обох рук. Його так і звали: «Роман без рук». Під час війни сибіряк працював на залізниці, там і стався нещасний випадок. Одну руку ампутували в Щорському госпіталі по плече, а другу матуся не дозволила – залишилася культя. До речі, до кінця життя Марія Олексіївна залишалася на своєму дівочому прізвищі Мороз, а її діти надзвичайно пишалися дядьком – повним кавалером ордена Солдатської Слави Кирилом Морозом.
Діти цієї сім’ї рано ставали самостійними. І Сашко по закінченні школи поїхав на Донбас, потім – служба в армії у полковій розвідці. Таким чином О.Р. Холкін познайомився з Прибалтикою. Демобілізувавшись, провідав рідних на Україні, й повернувся до Латвії. Там працював на будівництві гідроелектростанцій. І де б не був – вільний час присвячував риболовлі. Захоплення підтримала й молода дружина Світлана. Двоє діточок з ранніх років разом із батьками вирушали на рибалку.
Життя налагоджувалося, стабілізувалося. Але небайдужу людину (а саме таким є Олександр Романович) зачепить чужа біда. Коли у Спітаку стався землетрус, О.Р. Холкін у Латвії набрав команду добровольців-рятувальників, і вони вирушили на допомогу в далеку Вірменію. Згадувати подробиці тієї страшної і скорботної роботи мій співрозмовник не захотів. Тим паче, що надалі життя готувало і його сім’ї немало випробувань.
Перебудова, коли раптом Прибалтика стала лише для прибалтів, коли з житлом і роботою – проблема, їх родина рада будь-якому заробітку, коли пошуки не давали результатів, а тим часом діти ростуть, ставлять батьків у безвихідь. Але минав час, життя підказувало вихід. Коли приїхали до Щорса, першими друзями і тут виявилися рибаки М.Г. Руднєв та А.Ф. Цог.
Часто згадує Олександр Романович знатну риболовлю під Архангельськом, у Латвії, Естонії, Литві, під фінським кордоном. Хоча переконаний, що навіть не від улову залежить настрій. І в рідних краях під Жовіддю, у Городнянському, Корюківському, Менському районах чи під Дніпровським – скрізь справжньому рибаку світить удача. Головне – вірити в неї.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву Холкіна
Комментариев нет:
Отправить комментарий