Жив колись у нашому Займищі Юхим Полевик на прізвисько Вертлявий. Він сам так вирішив себе називати, бо не міг довго всидіти на одному місці. Не письменний був. Але жартівник і брехун з нього виявився неперевершений.
Зайшов якось до колгоспної контори, де люди завжди збиралися, взяв газету й почав ніби уважно її читати.
– Що там, Юхиме, цікаве пишуть? – запитують земляки.
– Теє-сеє, все про колгосп.
– Так ти ж газету догори ногами тримаєш...
– А я вмію читати і туди і сюди.
Усі присутні аж вибухнули сміхом.
Була у діда Юхима зареєстрована рушниця-одностволка і підзорна труба, у яку він дивився, коли стеріг колгоспні стоги із сіном. Мисливець з нього був нікудишній – усі це знали. Але одного разу він таки вполював зайця. І носився з ним майже три тижні. Йде в угіддя – ховає зайця під куфайкою. Повертається додому – несе звірятко на плечі, аби всі бачили, який він вправний стрілець. За цей час косоокий, хоч і стояла вже мінусова температура, почав трохи смердіти.
– Ну що ти там, Юхиме, сьогодні підстрелив? – запитують односельці його, ніби нічого не помічаючи.
– Це треба було бачити! Сніг по коліна, картопля в полі зеленіє, а я з рушниці – бах. Сімох зайців убив, а шостий утік.
Сміялися люди з брехуна і навіть пісеньку про нього склали.
Сніг по коліна,
Картопля цвіте,
А Юхим Вертлявий
По зайців іде.
Довго під його хатою лежала дубова довжелезна колода. Аж доки онучка Наталія Василівна зі своїм чоловіком Іваном не пустили її на дрова і замість неї поставили лаву. Однак це місце все одно залишалося якимось особливим для людей. Коли починалася весна, увечері туди сходилися люди, щоб побачитися, зняти втому після тяжкої праці в полі або на фермі. Відтоді життя в селі сильно змінилося, але згадка про колоду залишилася в пам’яті багатьох займищан.
... Ось прийшов колгоспний коваль Григорій Шубін з баяном і, обійнявши за талію свою наречену, заспівав:
Не хвилюйсь, моя Марійко,
Разом будем панувать,
Я наймуся свині пасти,
А ти будеш завертать.
До гурту приєднується подружжя Комісаренків. Костянтин (бухгалтер колгоспу) - високий, стрункий, а його жінка Одарка – низенька, гладенька. Удвох пішли танцювати. Притопуючи правою ногою, Костянтин голосно завів:
Німці, турки і поляки,
Танцювали краков’яки,
А я бідний мужичок,
Затанцюю гопачок.
Дружина штовхає його в живіт. Сміху – повно. Пришкандибав на вечірку і кривий на ліву ногу Михайло Єфименко.
– Як самопочуття, здоров’я, Михайле? – спитав хтось з танцюючих.
– Та все було б добре, коли б не довелося в міліції розписку дати.
Люди відразу притихли. Цікаво всім стало – про що ж мова? А Михайло продовжив: пообіцяв, що не буду бити у футболі по м’ячу лівою ногою, бо це – смертельний удар. І знову сміху на всю вулицю.
...Давно немає діда Юхима та інших людей на світі, а його гумор та різні побрехеньки живуть та передаються поміж займищан з покоління в покоління. І примножуються.
Г.ЛЕПНЮК
Зайшов якось до колгоспної контори, де люди завжди збиралися, взяв газету й почав ніби уважно її читати.
– Що там, Юхиме, цікаве пишуть? – запитують земляки.
– Теє-сеє, все про колгосп.
– Так ти ж газету догори ногами тримаєш...
– А я вмію читати і туди і сюди.
Усі присутні аж вибухнули сміхом.
Була у діда Юхима зареєстрована рушниця-одностволка і підзорна труба, у яку він дивився, коли стеріг колгоспні стоги із сіном. Мисливець з нього був нікудишній – усі це знали. Але одного разу він таки вполював зайця. І носився з ним майже три тижні. Йде в угіддя – ховає зайця під куфайкою. Повертається додому – несе звірятко на плечі, аби всі бачили, який він вправний стрілець. За цей час косоокий, хоч і стояла вже мінусова температура, почав трохи смердіти.
– Ну що ти там, Юхиме, сьогодні підстрелив? – запитують односельці його, ніби нічого не помічаючи.
– Це треба було бачити! Сніг по коліна, картопля в полі зеленіє, а я з рушниці – бах. Сімох зайців убив, а шостий утік.
Сміялися люди з брехуна і навіть пісеньку про нього склали.
Сніг по коліна,
Картопля цвіте,
А Юхим Вертлявий
По зайців іде.
Довго під його хатою лежала дубова довжелезна колода. Аж доки онучка Наталія Василівна зі своїм чоловіком Іваном не пустили її на дрова і замість неї поставили лаву. Однак це місце все одно залишалося якимось особливим для людей. Коли починалася весна, увечері туди сходилися люди, щоб побачитися, зняти втому після тяжкої праці в полі або на фермі. Відтоді життя в селі сильно змінилося, але згадка про колоду залишилася в пам’яті багатьох займищан.
... Ось прийшов колгоспний коваль Григорій Шубін з баяном і, обійнявши за талію свою наречену, заспівав:
Не хвилюйсь, моя Марійко,
Разом будем панувать,
Я наймуся свині пасти,
А ти будеш завертать.
До гурту приєднується подружжя Комісаренків. Костянтин (бухгалтер колгоспу) - високий, стрункий, а його жінка Одарка – низенька, гладенька. Удвох пішли танцювати. Притопуючи правою ногою, Костянтин голосно завів:
Німці, турки і поляки,
Танцювали краков’яки,
А я бідний мужичок,
Затанцюю гопачок.
Дружина штовхає його в живіт. Сміху – повно. Пришкандибав на вечірку і кривий на ліву ногу Михайло Єфименко.
– Як самопочуття, здоров’я, Михайле? – спитав хтось з танцюючих.
– Та все було б добре, коли б не довелося в міліції розписку дати.
Люди відразу притихли. Цікаво всім стало – про що ж мова? А Михайло продовжив: пообіцяв, що не буду бити у футболі по м’ячу лівою ногою, бо це – смертельний удар. І знову сміху на всю вулицю.
...Давно немає діда Юхима та інших людей на світі, а його гумор та різні побрехеньки живуть та передаються поміж займищан з покоління в покоління. І примножуються.
Г.ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий