згадує наш земляк Юрій Дергунов про бойові дії на Донбасі
Таких, як він, в Україні уже десятки тисяч. Вони не брали участі у відомих битвах на кшталт звільнення Слов`янська, Іловайської операції, оборони Донецького аеропорту чи протистояння під Авдіївкою. Командування не вносить їх до списків нагороджених орденами чи медалями, а засоби масової інформації зазвичай шукають інших персонажів для сюжетів. Проте, за великим рахунком, саме завдяки зусиллям звичайних військовослужбовців уже два роки тримається фронт на сході, а Україна довела свою здатність протистояти російському нападу.
– Мене мобілізували в останній день березня 2014 року, - розповів Юрій Дергунов. – Саме тривала так звана перша хвиля. Мені на той час виповнилося майже 34 роки. Колись проходив строкову службу у військовій частині під Білою Церквою, був заступником командира взводу, тож базове уявлення про армію отримав нормальне. А у цивільному житті працював будівельником. (Свого часу жив у Соснівці Корюківського району, згодом з рідними переїхав до Щорса).
… У Гончарівській танковій бригаді протягом двох тижнів тривала підготовка. Усе було схоже на якісь навчання, майже ніхто не вірив, що незабаром розпочнеться справжня війна. Мене призначили командиром відділення.
Екіпаж нашої бойової машини піхоти (БМП-1) підібрався хороший: у разі необхідності командир, навідник-оператор і механік-водій могли замінити один одного. Потім наш підрозділ перекинули на кордон з Білорусією – простояли там десь із місяць, а згодом – у Городнянський район. Надалі залізницею передислокували на Харківщину, звідки у складі маршової колони рушили до Луганської області. Саме там ми і потрапили під перший ворожий обстріл – неподалік російського кордону. По розташуванню блокпосту вдень вдарили з установки «Град». На наші позиції впало кілька десятків ракет. Боєць із мого відділення зазнав поранення в ногу, бо не встиг добігти до окопа. Перев`язали його, відправили у тил. Напевно, саме ця подія і перша кров змусили усіх усвідомити: прийшла справжня війна. І далі все буде не так, як на навчаннях. Стояла страшна спека, вода на Луганщині виявилася поганою – пахне якоюсь ніби гірською породою, має неприємний присмак, котрий навіть кава «перебити» не в змозі. Навколо степ, подекуди перекраяний лісосмугами. Ось у чистому полі ми й обладнували свої позиції. Дислокуватися в населених пунктах командування забороняло. Натомість російські терористи свої вогневі точки зазвичай ставили просто на вулицях, використовуючи житлові квартали в якості «живого щита». Вони стріляють, приміром, з міномета, а ми – ні, бо пальнеш у відповідь – снаряд може влучити в будинок. Тоді московські телеканали із задоволенням розповідатимуть про «злочини української армії». Загалом же спочатку в росіян була наступна тактика: потужний ракетно-артилерійський обстріл українських позицій, а потім піхота бездумно рветься вперед – добивати поранених. Але після того, як кілька разів вони нарвалися на хорошу відповідь і зазнали втрат – порозумнішали.
Мене призначили командиром окремого блокпосту. Було у нас два танки і БМП, потім додали ще танк і зенітну установку. Вона добряче згодилася для протидії розвідникам терористів. Вночі вартові помічали, як вони ходять з ліхтариками й знімають наші мінні поля. Тоді один із наших трасуючими кулями позначав ціль, а навідник з автоматичної гармати «кошмарив» оте місце. Допомагало».
Важливий епізод у бойовому шляху Гончарівської танкової бригади – участь в обороні Луганського аеропорту і бої за Луганськ. Підрозділ Юрія Дергунова і ще п`ять таких же бойових одиниць отримали наказ – вийти до українсько-російського кордону і розгорнути блок-пости. Так і було зроблено, але відразу розпочалися обстріли з російської території. «Вночі було видно на ворожому боці яскраві спалахи – це стріляли відразу по кілька реактивних установок залпового вогню, –згадує Юрій Дергунов. – Ми лише гадали – по кому з наших сусідів саме зараз ведеться вогонь. Стріляти у відповідь, звісна річ, суворо заборонялося, бо офіційно вважається, що Росія війну нам не оголосила. Саме під час тих боїв і прийшло усвідомлення - у порівнянні з «Ураганом» отой «Град» - мало не дрібниці. Бо ракети з «Урагану» більшого калібру, мають різні боєголовки. Касетна частина розривається в повітрі й січе все навколо – тут і окоп не дуже допоможе, натомість фугасна лишає у землі глибокі воронки і бридку хмару задушливого диму. Під обстрілами хтось із солдатів молився, хтось – кричав від жаху. Майже всі зазнавали контузій: мали почервонілі очі (бо судини лускалися від близьких детонацій ракет), у вухах дзвеніло, в голові гуло, кров ішла з носа, декого нудило. Загалом нас обстрілювали відразу з трьох напрямків. Однак попри все це ніхто з хлопців на нашому блок-посту не залишив позицій. Лише після того, як через добу один сусідній блок-пост російські війська розгромили ущент, командування наказало нам відступати. Відходили ми за власнообраним маршрутом, адже довіри до вказівок зі штабів було мало. Схоже, російські шпигуни серед нашого командування неодноразово «зливали» ворогу секретну інформацію. Слід розповісти і про роль деякої частини тамтешнього населення в питанні посібництва російським терористам. Так ось, бувало, до нашого блок-посту навідується хтось із місцевих – сфотографуватися біля танка чи просто «прогулятися». І того ж вечора ми отримуємо «подарунки» у вигляді мінометних мін. Також вороги активно мінували дороги…»
Кінець літа 2014 року видався на Донбасі дуже кривавим. Пряме вторгнення російських військ на нашу територію, масовані ракетно-артилерійські обстріли наших баз. Якось вночі тричі «накривали» з «Ураганів» позиції українських військ під Дмитрівкою, наші частини зазнали значних втрат – людьми і технікою. А якось під Луганськом колону військової техніки розстріляли просто на марші, тож щоб вивезти поранених і вбитих, Юрій Дергунов зі ще двома бійцями виїхав уночі на своїй БМП – на виручку.
Восени Юрій Дергунов опинився під Волновахою Донецької області. Час минав якщо не в боях, то в постійних фортифікаційних роботах. Хоча окопи там рити – це щось! Звичайний грунт дає заглибитися десь на метр, а потім зазвичай починається гірська порода. Лом, лопата, мозолі на долонях, але ворожі обстріли добре вчать окопуватися. За словами Юрія Дергунова, на війні не дивина, якщо солдат не спить по дві-три доби поспіль. У розпал бойових дій навіть година без ворожого обстрілу вважається за щастя. Набутий досвід вчить до певної міри гнучко підходити до наказів «згори». Якщо є завдання розташуватися саме в цьому квадраті – розташовуйся. Але інколи буває корисно переміститися в краще місце, метрів за 500 звідси. А ворожі снаряди хай летять туди, де нашого блок-поста вже немає.
На сході Юрій Дергунов зустрів земляка – Славу Булденка. Аж наче рідне місто стало ближчим! У березні ж 2015-го почалася демобілізація. Прийшов час повертатися до мирного життя. Довелося протягом 6 місяців «відходити», як кажуть військові лікарі – переживати наслідки бойового стресу і контузії. – Але головне – я вдома, - каже співрозмовник. – Медаль дали – «Учасник АТО», - продовжує він. Хоча воювали не заради нагород. І як не було складно, нас ніколи не полишала якась внутрішня упевненість – наступ загарбників ми стримаємо обов`язково.
За час, проведений на передовій, Юрій Дергунов був свідком безлічі випадків, коли наші солдати виявляли свій героїзм. Причому подвиг – це не лише вести вогонь у відповідь під щільним артилерійським обстрілом ворога. «Я й досі згадую, як на наш блок-пост приїхав паливозаправник. Його водій сів на сходинку біля кабіни й просто з пляшки пив горілку. На зауваження – як же ти поїдеш п`яний далі? - відповів: якщо сюди прорвався – то й назад доберуся. Лише тоді я звернув увагу на те, що з одного боку його машина добряче посічена осколками. І як пальне не спалахнуло? Диво, та й годі. Ось уявіть лише – сидить солдат за кермом, по його автомобілю стріляють, і думає: горітиму живцем довго чи смерть буде швидкою? Саме на цьому прикладі мені довелося визнати героями усіх тих хлопців, які попри страшну небезпеку підвозили солярку на передову. Їх обстрілювали – а вони інколи на порожніх і дірявих скатах довозили на позиції пальне, бо розуміли: без заправки танк перетворюється на звичайну металеву коробку, від якої мало користі. Тож чи можна сварити того солдата, який після рейсу пив горілку? Я йому і слова не сказав… Загалом же особовий склад мого блок-поста складався з 17 бійців. Усі без винятку воювали нормально. Окремої згадки заслуговує медик – 19-річний юнак із Києва. Він ніколи не ховався по окопах. Коли було треба – навіть під щільним обстрілом повз до пораненого, щоб надати першу допомогу. На війні довелося пересвідчитися, наскільки вправними є наші солдати. Треба – і побут облаштують без допомоги «згори», і техніку власноруч відремонтують. А найголовніше – вони сильні духом. Таких точно не здолати. Тим більш, що у моменти найстрашніших боїв ми добре розуміли: захищаємо рідну землю. Гадаю, будь-хто, побачивши біду і руйнування там, на сході України, зробить усе можливе, аби подібне не прийшло до нашого краю. Ворога треба зупинити. А потім – перемогти. Бо інакше держава може перетворитися на суцільне поле бою».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Таких, як він, в Україні уже десятки тисяч. Вони не брали участі у відомих битвах на кшталт звільнення Слов`янська, Іловайської операції, оборони Донецького аеропорту чи протистояння під Авдіївкою. Командування не вносить їх до списків нагороджених орденами чи медалями, а засоби масової інформації зазвичай шукають інших персонажів для сюжетів. Проте, за великим рахунком, саме завдяки зусиллям звичайних військовослужбовців уже два роки тримається фронт на сході, а Україна довела свою здатність протистояти російському нападу.
– Мене мобілізували в останній день березня 2014 року, - розповів Юрій Дергунов. – Саме тривала так звана перша хвиля. Мені на той час виповнилося майже 34 роки. Колись проходив строкову службу у військовій частині під Білою Церквою, був заступником командира взводу, тож базове уявлення про армію отримав нормальне. А у цивільному житті працював будівельником. (Свого часу жив у Соснівці Корюківського району, згодом з рідними переїхав до Щорса).
… У Гончарівській танковій бригаді протягом двох тижнів тривала підготовка. Усе було схоже на якісь навчання, майже ніхто не вірив, що незабаром розпочнеться справжня війна. Мене призначили командиром відділення.
Екіпаж нашої бойової машини піхоти (БМП-1) підібрався хороший: у разі необхідності командир, навідник-оператор і механік-водій могли замінити один одного. Потім наш підрозділ перекинули на кордон з Білорусією – простояли там десь із місяць, а згодом – у Городнянський район. Надалі залізницею передислокували на Харківщину, звідки у складі маршової колони рушили до Луганської області. Саме там ми і потрапили під перший ворожий обстріл – неподалік російського кордону. По розташуванню блокпосту вдень вдарили з установки «Град». На наші позиції впало кілька десятків ракет. Боєць із мого відділення зазнав поранення в ногу, бо не встиг добігти до окопа. Перев`язали його, відправили у тил. Напевно, саме ця подія і перша кров змусили усіх усвідомити: прийшла справжня війна. І далі все буде не так, як на навчаннях. Стояла страшна спека, вода на Луганщині виявилася поганою – пахне якоюсь ніби гірською породою, має неприємний присмак, котрий навіть кава «перебити» не в змозі. Навколо степ, подекуди перекраяний лісосмугами. Ось у чистому полі ми й обладнували свої позиції. Дислокуватися в населених пунктах командування забороняло. Натомість російські терористи свої вогневі точки зазвичай ставили просто на вулицях, використовуючи житлові квартали в якості «живого щита». Вони стріляють, приміром, з міномета, а ми – ні, бо пальнеш у відповідь – снаряд може влучити в будинок. Тоді московські телеканали із задоволенням розповідатимуть про «злочини української армії». Загалом же спочатку в росіян була наступна тактика: потужний ракетно-артилерійський обстріл українських позицій, а потім піхота бездумно рветься вперед – добивати поранених. Але після того, як кілька разів вони нарвалися на хорошу відповідь і зазнали втрат – порозумнішали.
Мене призначили командиром окремого блокпосту. Було у нас два танки і БМП, потім додали ще танк і зенітну установку. Вона добряче згодилася для протидії розвідникам терористів. Вночі вартові помічали, як вони ходять з ліхтариками й знімають наші мінні поля. Тоді один із наших трасуючими кулями позначав ціль, а навідник з автоматичної гармати «кошмарив» оте місце. Допомагало».
Важливий епізод у бойовому шляху Гончарівської танкової бригади – участь в обороні Луганського аеропорту і бої за Луганськ. Підрозділ Юрія Дергунова і ще п`ять таких же бойових одиниць отримали наказ – вийти до українсько-російського кордону і розгорнути блок-пости. Так і було зроблено, але відразу розпочалися обстріли з російської території. «Вночі було видно на ворожому боці яскраві спалахи – це стріляли відразу по кілька реактивних установок залпового вогню, –згадує Юрій Дергунов. – Ми лише гадали – по кому з наших сусідів саме зараз ведеться вогонь. Стріляти у відповідь, звісна річ, суворо заборонялося, бо офіційно вважається, що Росія війну нам не оголосила. Саме під час тих боїв і прийшло усвідомлення - у порівнянні з «Ураганом» отой «Град» - мало не дрібниці. Бо ракети з «Урагану» більшого калібру, мають різні боєголовки. Касетна частина розривається в повітрі й січе все навколо – тут і окоп не дуже допоможе, натомість фугасна лишає у землі глибокі воронки і бридку хмару задушливого диму. Під обстрілами хтось із солдатів молився, хтось – кричав від жаху. Майже всі зазнавали контузій: мали почервонілі очі (бо судини лускалися від близьких детонацій ракет), у вухах дзвеніло, в голові гуло, кров ішла з носа, декого нудило. Загалом нас обстрілювали відразу з трьох напрямків. Однак попри все це ніхто з хлопців на нашому блок-посту не залишив позицій. Лише після того, як через добу один сусідній блок-пост російські війська розгромили ущент, командування наказало нам відступати. Відходили ми за власнообраним маршрутом, адже довіри до вказівок зі штабів було мало. Схоже, російські шпигуни серед нашого командування неодноразово «зливали» ворогу секретну інформацію. Слід розповісти і про роль деякої частини тамтешнього населення в питанні посібництва російським терористам. Так ось, бувало, до нашого блок-посту навідується хтось із місцевих – сфотографуватися біля танка чи просто «прогулятися». І того ж вечора ми отримуємо «подарунки» у вигляді мінометних мін. Також вороги активно мінували дороги…»
Кінець літа 2014 року видався на Донбасі дуже кривавим. Пряме вторгнення російських військ на нашу територію, масовані ракетно-артилерійські обстріли наших баз. Якось вночі тричі «накривали» з «Ураганів» позиції українських військ під Дмитрівкою, наші частини зазнали значних втрат – людьми і технікою. А якось під Луганськом колону військової техніки розстріляли просто на марші, тож щоб вивезти поранених і вбитих, Юрій Дергунов зі ще двома бійцями виїхав уночі на своїй БМП – на виручку.
Восени Юрій Дергунов опинився під Волновахою Донецької області. Час минав якщо не в боях, то в постійних фортифікаційних роботах. Хоча окопи там рити – це щось! Звичайний грунт дає заглибитися десь на метр, а потім зазвичай починається гірська порода. Лом, лопата, мозолі на долонях, але ворожі обстріли добре вчать окопуватися. За словами Юрія Дергунова, на війні не дивина, якщо солдат не спить по дві-три доби поспіль. У розпал бойових дій навіть година без ворожого обстрілу вважається за щастя. Набутий досвід вчить до певної міри гнучко підходити до наказів «згори». Якщо є завдання розташуватися саме в цьому квадраті – розташовуйся. Але інколи буває корисно переміститися в краще місце, метрів за 500 звідси. А ворожі снаряди хай летять туди, де нашого блок-поста вже немає.
На сході Юрій Дергунов зустрів земляка – Славу Булденка. Аж наче рідне місто стало ближчим! У березні ж 2015-го почалася демобілізація. Прийшов час повертатися до мирного життя. Довелося протягом 6 місяців «відходити», як кажуть військові лікарі – переживати наслідки бойового стресу і контузії. – Але головне – я вдома, - каже співрозмовник. – Медаль дали – «Учасник АТО», - продовжує він. Хоча воювали не заради нагород. І як не було складно, нас ніколи не полишала якась внутрішня упевненість – наступ загарбників ми стримаємо обов`язково.
За час, проведений на передовій, Юрій Дергунов був свідком безлічі випадків, коли наші солдати виявляли свій героїзм. Причому подвиг – це не лише вести вогонь у відповідь під щільним артилерійським обстрілом ворога. «Я й досі згадую, як на наш блок-пост приїхав паливозаправник. Його водій сів на сходинку біля кабіни й просто з пляшки пив горілку. На зауваження – як же ти поїдеш п`яний далі? - відповів: якщо сюди прорвався – то й назад доберуся. Лише тоді я звернув увагу на те, що з одного боку його машина добряче посічена осколками. І як пальне не спалахнуло? Диво, та й годі. Ось уявіть лише – сидить солдат за кермом, по його автомобілю стріляють, і думає: горітиму живцем довго чи смерть буде швидкою? Саме на цьому прикладі мені довелося визнати героями усіх тих хлопців, які попри страшну небезпеку підвозили солярку на передову. Їх обстрілювали – а вони інколи на порожніх і дірявих скатах довозили на позиції пальне, бо розуміли: без заправки танк перетворюється на звичайну металеву коробку, від якої мало користі. Тож чи можна сварити того солдата, який після рейсу пив горілку? Я йому і слова не сказав… Загалом же особовий склад мого блок-поста складався з 17 бійців. Усі без винятку воювали нормально. Окремої згадки заслуговує медик – 19-річний юнак із Києва. Він ніколи не ховався по окопах. Коли було треба – навіть під щільним обстрілом повз до пораненого, щоб надати першу допомогу. На війні довелося пересвідчитися, наскільки вправними є наші солдати. Треба – і побут облаштують без допомоги «згори», і техніку власноруч відремонтують. А найголовніше – вони сильні духом. Таких точно не здолати. Тим більш, що у моменти найстрашніших боїв ми добре розуміли: захищаємо рідну землю. Гадаю, будь-хто, побачивши біду і руйнування там, на сході України, зробить усе можливе, аби подібне не прийшло до нашого краю. Ворога треба зупинити. А потім – перемогти. Бо інакше держава може перетворитися на суцільне поле бою».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий