Було 1 січня. Він їхав своєю невеликою іномаркою зі столиці на зустріч з рідними, щоб привітати їх з Новим 2019-м роком. Дороги, як майже всюди на Сновщині до віддалених сіл, не були розчищені від снігу. Не були вони й підсипані піском. Тому й перетворився автошлях місцями на таку тертку, що зуби цокотіли, проїжджаючи ним, а місцями – на ковзанку. А навіщо витрачати гроші автодору на снігоочисну техніку? Там тих людей залишилось - пару сотень, і так перезимують. І ями, правильно, що не латали влітку. Ось сніг їх позасипав – і вже рівна дорога стала.
Отак і живемо. Нехтуючи законами, порушуючи правила… В Європу ж хочемо прийти.
…Минув одне село, зачарований зимовий ліс під білим покривалом, ще одне село. Залишилося ще трохи і вже буде він обнімати рідню, особливо радітимуть малі племінниці його подарункам. Сядуть усі за святковий стіл...
Аж ось видно попереду постать. Іде молодий хлопець. Ну чому ж прямує він з правого боку дороги, спиною до авто? Небезпечно ж! Треба ж іти назустріч. Невже йому в школі не розповідали про правила дорожнього руху? Знову про правила… «Знову їх порушують», - подумав водій і почав об’їжджати хлопця, щоб не зачепити його. Але на слизькій дорозі легенький автомобіль повело вбік. Ще мить - і він опинився в кюветі. Гальмувати на ковзанці чи викручувати кермо – шансів не було. Збив би хлопця!
Авто занурилось вниз капотом у глибокий сніг і заглохло. «Руки, ноги нібито цілі – це вже добре», - промайнула думка. Наледве відкрив двері машини (снігу ж тут по пояс!), вийшов (чи скоріше виліз) на дорогу. Хлопчина стоїть, винувато опустивши очі. Удвох іномарку ніяк не витягти, проскочила вона між дерев, не побита, але в глибокому снігу застрягла добре, та ще й спуск у кювет крутий. Добре, що до найближчого села десь кілометр-півтора. Домовились про трактор.
Поки приїхав «рятувальник», довелося водію потупцювати трохи навколо місця дорожньої пригоди. Рідних попередив про запізнення, хоч і не з першого разу. Зв`язок мобільний не надійний тут, у селах прикордоння. Інтернет - це взагалі розкіш не для багатьох. ХХІ століття, невже ще так люди живуть в Україні? Здається, ніби про них забули зовсім.
Святковий настрій згасав з кожною хвилиною. Вже не такими гарними здавалися сосни навколо, вкриті снігом. А все через що? Через ті кляті правила, які ми всі звикли порушувати. В українців це у крові. На жаль. Шукаємо винних у всіх наших проблемах, а виходить, що виправлятися треба, починаючи з себе. Інакше до Європи ми не дійдемо. І дорогами такими не доїдемо точно.
Лариса
МАРТИНЕНКО
Отак і живемо. Нехтуючи законами, порушуючи правила… В Європу ж хочемо прийти.
…Минув одне село, зачарований зимовий ліс під білим покривалом, ще одне село. Залишилося ще трохи і вже буде він обнімати рідню, особливо радітимуть малі племінниці його подарункам. Сядуть усі за святковий стіл...
Аж ось видно попереду постать. Іде молодий хлопець. Ну чому ж прямує він з правого боку дороги, спиною до авто? Небезпечно ж! Треба ж іти назустріч. Невже йому в школі не розповідали про правила дорожнього руху? Знову про правила… «Знову їх порушують», - подумав водій і почав об’їжджати хлопця, щоб не зачепити його. Але на слизькій дорозі легенький автомобіль повело вбік. Ще мить - і він опинився в кюветі. Гальмувати на ковзанці чи викручувати кермо – шансів не було. Збив би хлопця!
Авто занурилось вниз капотом у глибокий сніг і заглохло. «Руки, ноги нібито цілі – це вже добре», - промайнула думка. Наледве відкрив двері машини (снігу ж тут по пояс!), вийшов (чи скоріше виліз) на дорогу. Хлопчина стоїть, винувато опустивши очі. Удвох іномарку ніяк не витягти, проскочила вона між дерев, не побита, але в глибокому снігу застрягла добре, та ще й спуск у кювет крутий. Добре, що до найближчого села десь кілометр-півтора. Домовились про трактор.
Поки приїхав «рятувальник», довелося водію потупцювати трохи навколо місця дорожньої пригоди. Рідних попередив про запізнення, хоч і не з першого разу. Зв`язок мобільний не надійний тут, у селах прикордоння. Інтернет - це взагалі розкіш не для багатьох. ХХІ століття, невже ще так люди живуть в Україні? Здається, ніби про них забули зовсім.
Святковий настрій згасав з кожною хвилиною. Вже не такими гарними здавалися сосни навколо, вкриті снігом. А все через що? Через ті кляті правила, які ми всі звикли порушувати. В українців це у крові. На жаль. Шукаємо винних у всіх наших проблемах, а виходить, що виправлятися треба, починаючи з себе. Інакше до Європи ми не дійдемо. І дорогами такими не доїдемо точно.
Лариса
МАРТИНЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий