Так вважають Валентина Михайлівна та Леонід Андрійович БУЛДЕНКИ з с.Заріччя, які у парі вже 48 років. До того ж, 38 з них Валентина Михайлівна прожила із свекрухою в одному будинку. Жодного разу не сварилися між собою, не протистояли одна одній. Жили дві господині дійсно дружно, бо свекруха Галя навіть хату відписала на невістку, а не на сина.
–Вона піч топить, я пораюсь по господарству, на городі пололи вдвох завжди, онуків няньчила, - розповідає Валентина Михайлівна. – 10 років її вже нема з нами.
Свого часу Валентина із Сумщини після закінчення школи, а Леонід із Заріччя після служби в армії поїхали навчатися на майстрів лісового господарства у Миколаївську область до Вознесенська. Там дівчина та хлопець і познайомилися. Незважаючи ні на які забобони, саме в травні (8 числа) 1971 року одружилися і з того часу завжди разом. Було все, як годиться: і весілля гучне, і біла сукня в нареченої. Валентину Михайлівну виростила мачуха, вона її і заміж видавала.
Трохи згодом подружжя відгуляло випускний вечір і поїхало на роботу в с.Піщане (нині воно увійшло до міста Суми) на батьківщину дружини. Тут народилася їхня перша дитина – донечка Оля.
А в 1973 році батьки Леоніда Андрійовича покликали дітей у Заріччя і молода невістка з дитиною перша переїхала в село до свекрів. Потім приєднався і її чоловік. У Заріччі у Булденків народилися ще два синочки – Олег та Олексій. Жили всі разом в одному будинку великою сім`єю три покоління.
Леонід Андрійович у вільний від роботи час, якої в селі вдосталь, захоплювався все життя мисливством і риболовлею. Валентина Михайлівна вишивала вечорами картини, простирадла, рушники... Чоловік допомагав їй креслити на білому полотні сітку 3 мм на 3 мм для майбутньої вишивки.
Розповідає Валентина Михайлівна, що одного разу дівчата у селі побилися об заклад між собою, що за один день вишиють наволочку. Вона теж вирішила не відставати. Сиділа над роботою до самої ночі і все ж таки вишила! Свекруха в цей день і поралась, і їсти варила, і за дітьми дивилась. А що: суперництво є суперництво!
– Зараз все євро та синтетика. А діти та онуки приїдуть до мене, я їм застелю біленьку постіль, вишиті своїми руками наволочки і спиться на них добре, - каже жінка.
Тепер у самих уже четверо внуків і одна правнучка Даша. Донька Оля і син Олег з дружиною Тетяною – медики, Олексій – будівельник. Як тільки з’їжджаються всі у Заріччя – у батьків радість, бо залишилися удвох у хаті, діти зі своїми сім`ями живуть у Сновську та Чернігові. Раніше їздили і вони до них часто, а тепер не ходить жоден автобус до Заріччя.
– А самі не думали переїхати, поближче до дітей?
– Ні, тепер уже в Заріччі назавжди залишимось, - каже Леонід Андрійович. – Старого дерева не пересаджують. Аби теперішній розум та в 20 років, то ніколи б не погодилися оселитися в Заріччі. На Сумщині була улюблена робота, а тут і до пенсії не було де допрацювати.
Чоловік працював водієм, лісником, знову водієм… Жінка ходила у ланку, була і кухарем свого часу, і нянею в садочку, і землевпорядником. І щоденна робота вдома, бо тримали завжди корову, птицю, свиней.
– А сімейне свято у вас улюблене є? – запитую.
– День Перемоги, бо і день одруження поряд, - каже чоловік. – А ще 8 Березня - це не тільки жіночий день, але й день народження нашого сина.
– У нас як діти приїхали - то вже й свято, - доповнює чоловіка дружина. - На свіжину, на дні народження, на Великдень.
– Кажуть, у травні одружишся, все життя маятися будеш…
– Не треба вірити в те, що кажуть, - говорить Валентина Михайлівна, - а треба поважати одне одного, любити і годити в усьому. Тоді й шлюб буде міцним, і життя в ньому радісним і щасливим. Ми так і дітей вчимо.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий