Часи міняються. Світ стає доступнішим, а обрій вже не здається таким далеким. Нещодавно в рамках прес-туру журналісти з Чернігівщини відвідали Грузію. Очевидним є факт: у сприйнятті цієї країни досі збереглося чимало стереотипів, однак при ближчому ознайомленні постає відверто інша картина. Грузія на більш ніж шістсот років раніше за Україну прийняла християнство й ще у середньовіччі вже мала свій університет. З трьох боків оточені мусульманськими народами, грузини не лише зберегли національну ідентичність, а й створили самобутню та багату культуру, явивши світові чудові зразки досягнень в архітектурі, літературі, живописі. Більше того, вони брали
активну участь у відстоюванні цінностей європейської цивілізації перед ісламською навалою, зокрема, чимало грузинських воїнів належало до числа учасників першого Хрестового походу, коли в 1099 році християни Божою поміччю та силою зброї повернули собі місто Гробу Господнього – Єрусалим.
Нині мандри Грузією – це колір щедрої засмаги, аромат вільного вітру, шепіт далекого водоспаду. А ще - веселе шумовиння базарів, молитва проти ночі й холод кам’яної підлоги у старовинній фортеці. Биті шляхи, смачні фрукти, джерела освіжаючої мінералки, які струменіють між скель. Вам цього замало? Тоді згадаймо легкі промені сонця, що сідає за гори, відблиск краплини білого вина на денці бокалу, теплий дотик щойно спеченого хліба. Головне ж, українці та грузини дуже схожі за вдачею – привітні, гостинні та співочі. Мешканці Грузії називають свою Вітчизну Сакартвело. А в міжнародних відносинах застосорвують назву Georgia- від імені небесного покровителя своєї землі святого Георгія Змієборця. 1. Через море - на висоті 11 км Наша подорож розпочалася з аеропорту «Бориспіль» під Києвом. Туристу відразу на замітку: квитки треба купувати заздалегідь, тижнів за два до планового відльоту – так дешевше. І не варто лінуватися: обійшовши каси різних авіакомпаній, можна натрапити на вигідну пропозицію, бо подекуди діють системи тарифних знижок. Рейс в обидва кінці (Київ – Тбілісі – Київ) може коштувати і 330 доларів і 425, тож економія виглядатиме вагомою. Потрапити до Грузії можна без візи, маючи лише закордонний паспорт. 2. Грузія: перші враження Трохи більше двох годин перельоту – й літак вже над Тбілісі. Нічне видовище цього мільйонного міста вражає: основні вулиці, окремі квартали, пам’ятки архітектури - все підсвічено електрикою. Море вогнів – інакше не скажеш. В сучасному аеропорту – чистому й впорядкованому – розпочалося наше знайомство з Грузією. Перш за все слід зауважити, що там діє доволі ефективна державна система сприяння міжнародному туризму. Серед іншого нею передбачена робота інформаційних центрів, де приїжджий може дізнатися про все: розклад руху громадського транспорту, адреси готелів і хостелів, розцінки на послуги, отримати непогані карти міст та регіонів. Причому все, підкреслюю, робиться безкоштовно. Навіть слушну пораду дадуть з будь-якого приводу. (Скажімо, таку: з аеропорту до центру міста можна дістатися на таксі – 4 або 5 ларі (20-25 грн.), або залізницею – за 50 тетрі (2,5 грн.). Тож коли побачите десь вивіску з літерою І - перш за все рушайте туди. Ми саме так і зробили. Хоча світанок ще лише підкрадався до грузинської столиці, інформцентр вже функці-онував. Молодий чоловік (напевно, ледь не вчорашній студент) Вахо Алхазашвілі вправною російською мовою відповів на всі наші запитання, перед цим так само вправно надавши інформацію якомусь англійцеві (але вже по-англійськи). Словом, свою справу він знає добре. За такий сервіс можна лише подякувати. Ще додам: безкоштовні карти – лише в інформцентрах. У комерційній ятці за 20 метрів далі вони вже коштують 15 ларі (75 грн.). (Більш детально – сайт www.georgia.travel). Перше враження від Тбілісі – дивний аромат нічного повітря. Воно свіже й ніби солодкувате. Як нам пояснили пізніше, причиною можуть бути мінеральні джерела, що б’ють у цій місцевості. До того ж свою роль грає і розташування міста, адже воно ніби затиснуте між гір у долині річки. Наступний пункт – готель. Ми обрали Villa Vera – чотирьохповерховий, у середмісті. Доба у тримісному номері обійшлася менш ніж за 50 ларі (230 грн.) з людини. У вартість поселення входив і сніданок. Загалом житло цілком пристойне. Принагідно додам: власники готелю зробили добру справу для туристів, відкривши дуже корисний Інтернет-сайт – www.gruzya.info. Він може добряче згодитися тим, хто планує поїздку до Грузії. 3. Свій до свого Вирушаючи на Кавказ, ми мали супровідні листи від обласної організації Національної спілки журналістів України та Асоціації регіональних ЗМІ Чернігівщини, але навряд чи наша місія була б такою успішною, коли б не сприяння з боку українців, які мешкають у Грузії. Перш за все хочеться висловити щиру подяку Валентині Марджанішвілі. (Її координати вдалося знайти на сайті посольства України в Грузії). Вона працює викладачем в українській школі міста Тбілісі (про цей навчальний заклад розповім трохи згодом), однак разом з тим очолює Союз журналістів «Будинок грузино-української преси та книги», є автором проекту видання українсько-грузинського розмовника, свого часу редагувала газету «Український вісник». Ця жінка справила напрочуд позитивне враженням своєю ввічливістю та доброзичливістю, а головне – готовністю допомогти журналістам з України. Попри життєві клопоти вона організувала для нас низку тематичних зустрічей, а на роль гіда по Тбілісі порекомендувала свого сина Георгія, який закінчив спеціальні курси туристичної справи. (Його сторінка в соцмережі facebooк – George Marjanishvili). 4. Тбілісі: обличчя кожної епохи Слухаючи цікаву оповідь Григорія Марджанішвілі, мимоволі ловиш себе на думці: так захоплено розповідати може людина, яка не лише знає, а й любить рідну історію. Щоб уявити собі, якою є грузинська столиця, треба посновигати кривими вуличками старої частини міста, піднятися на одну з навколишніх гір, пройтися проспектом Руставелі й проїхатися в міському автобусі. За історичним переказом дуже давно грузинський цар Вахтанг Гаргасалі полював у долині річки Кура. Коли з трави злетів фазан, мисливець напустив на нього свого сокола. Хижак переслідував птаха так завзято, що вони обидва впали у воду. Але коли Вахтанг під’їхав туди, то побачив, що джерело – напрочуд гаряче, й сокіл та фазан загинули в окропі. Відтоді те місце отримало назву, пов’язану з теплими підземними джерелами Тбілісі. Стосовно архітектури, то там поєдналися декілька напрямків: є чимало схожого на Андріївський узвіз та Контрактову площу в Києві, а проспект Руставелі дещо нагадує наш Хрещатик. Хоча в старій забудові домінує так званий середземноморський стиль – з балкончиками, терасами, різьбленням, ліпниною тощо. Все вищезгадане – спадок ХІХ і початку ХХ століття. Радянська епоха широко представлена коробками багатоповерхівок й стильними зразками «сталінського класицизму» - та ж таки бу-дівля парламенту. На загальному фоні виділяються модерні споруди останніх років - готелі зі «скла, бетону та сталі», оригінальний – ніби під скляним дахом – пішохідний «Міст закоханих» через річку Кура. У парках б’ють фонтани. Про чистоту в місті дбають, але, на жаль, не всюди. (Все як в Україні). Перлини тбіліського краєвиду - старовинна фортеця, що височіє над містом, церква Сіоні, площа Свободи з позолоченою статуєю святого Георгія Змієборця. А суто ексклюзивна пропозиція – сіркові лазні. Там миються мінеральною водою (аж ніби слизькою на дотик) без мила, до того ж надають і повний комплекс супутніх послуг: масаж, харчування, випивка, відпочинок. За 40 ларі (200 гривень) можна пробути там день й вийти звідти зовсім іншою людиною – не лише чистою, а й помолоділою. Кажуть, навіть колишній президент Америки Джордж Буш, перебуваючи з візитом у Тбілісі, не втримався від спокуси й завітав до сіркової лазні… На тбіліських вулицях відразу впадає в око, що чимало чоловіків та жінок вбрані у чорний одяг. Як з’ясувалося, це здебільшого не є виявом траурного настрою, просто склалася така традиція. Можливо, до певної міри, в цьому – відгомін кривавої історії, яка залишила глибокі шрами в серці грузинського народу. Якось, за сивої давнини, під час мусульманського завоювання, правитель загарбників наказав мешканцям Тбілісі прийняти іслам. Але, вочевидь не довіряючи щирості грузинів, поставив умову: окрім виголошення фрази «Нема Бога крім Аллаха і Мухаммад – пророк його», слід було на мосту через річку плюнути на ікону Діви Марії з храму Сіоні, переступити через неї – й лише тоді рушати додому. Однак грузини виявили стійкість і жоден не пішов на святотатство. Тоді завойовник наказав скинути хреста з верхівки церкви, встановити там трон, видерся на висоту й звідти взявся спостерігати за стратою непокірних. Мусульмани рубали голови християнам, а трупи скидали з мосту. Річка тоді почервоніла, й не одна тисяча людей прийняла мученицьку смерть через свою вірність Христу Спасителю… Що показово – й нині грузини дуже побожні, проходячи повз свою церкву – тричі хрестяться, при вході до храму цілують одвірок або ріг будівлі. І ще: побачити на вулиці дівчину або жінку в шортах чи короткій спідниці – велика рідкість. Схоже, звичаї там навіть у побуті суворіші за наші. 5. Прянощі, сир та вино В одній старовинній східній казці є такі слова: одяг мандрівника зберіг у собі квітковий аромат далеких країв. Стосовно ж Грузії можна сказати, що звідти легко привезти додому запах прянощів. Особливо – після візиту на будь-який тамтешній базар. Передати словами ароматичний удар по носу усього розмаїття приправ просто неможливо – це треба відчути. Гурманам рекомендую придбати «Сванської солі» та сухої аджики – не пошкодуєте. Цікавий момент: цих прянощів у страву багато не додаси, навіть коли б і схотів, тож вистачить їх надовго. Окрема тема – грузинські сири домашнього виготовлення. Продавці на базарах охоче дають куштувати свій товар, тож можна обрати саме той сорт, що припав до смаку. Вартість цього продукту цілком помірна (30 – 40 грн. за кілограм), а як вирішите поторгуватися – вийде ще дешевше. Сири мають здатність довго не псуватися, скажімо, «Сванський сулугуні» взагалі може пролежати у розсолі не один рік без жодних наслідків. Цей сорт – надзвичайно поживний, особливо згодиться під час гірських переходів. Він дуже твердий, його крають на тонкі скибки – й до столу. Коли розсмакуєш, то відірватися від нього буде складно. Попри загальне уявлення про Грузію як про країну традиційного споживання вина, слід зауважити, що грузини не цураються й горілки, зокрема – чачі, яку виготовляють з решток винного виробництва. Міцність такого напою – 61 градус. Хоча є й не така міцна – градусів на 35… Зазвичай грузини не купують вино у магазинах. Кожен добрий господар з головою на плечах та вправними руками робить його вдома сам. На рік треба 200, 400 або й 500 літрів. Це – для родини, друзів, гостей. Звісно, якщо вийшло хороше вино, то й на базар його продавати ніхто не понесе, краще сам вип’є. У Тбілісі, у вуличних забігайлівках, літр червоного або білого коштує до 10 гривень. Фірмові ж магазини пропонують пляшку 0,75 літра вже за більші гроші – від 50 до 75 грн. (Дегустація безкоштовна). Однією з переваг вина є те, що його можна за вечір випити до двох літрів, а завтра вранці не буде тяжкого похмілля. Ну й смакові якості – про них ніхто сперечатися не буде. До оповіді про грузинську кухню не зайвим буде додати кілька слів про хачапурі та хінкалі. Перша страва – це запечене слоєне тісто із твердим сиром всередині. Смачно і поживно – повірте. Ну а друга – це щось на кшталт наших пельменів, але великих. Їдять їх руками, беручи за такі собі хвостики зверху. Надкушують, випивають бульйон, що в середині, й потім доїдають «пельмень». Хвостики відкладають набік. 6. А тепер – у гори Скласти уявлення про Грузію без візиту до високо-гірного району Сванеті просто неможливо. Саме там небо ніби поєднується із земною твердю. Ми відправилися туди залізницею (хоча є варіанти – автобус або літак). Купейний квиток від Тбілісі до Зугдіді (відстань близько семисот кілометрів) обійшовся в 60 грн. У Зугдіді, пройшовши пішки метрів 600, дісталися автобусної зупинки біля Сванської вежі. Звідти «маршрутки» вирушають на Местія – центр Сванетії. Місцеві платять за дорогу 75 грн., туристи – 100. Що поробиш, у кожній країні на туристах заробляють… А іноземців там дійсно багато – німці, англійці, чехи, поляки. І, звісна річ, українці. Корисна порада: не западайте аж занадто на пропозиції надміру активних місцевих мешканців про додатковий сервіс – організувати поїздку, ночівлю тощо. Зазвичай вони лише посередники й просто «накрутять» собі грошей за такого роду допомогу. Прочекавши дві години, доки заповниться автобус, ми нарешті вирушаємо. Незабаром, коли дорога запетляла ущелиною річки Інгурі, у голові надовго оселилася думка: треба пригадати всі молитви, які знаю. Почати варто з «Отче наш…» Причина такого настрою – в особливостях грузинського гірського автомобілеводіння. Водії автобусів примудряються на окремих ділянках розганятися ледь не до 100 км/год., але ж уявіть: поруч – прірва з бурхливою річкою, попереду – повороти градусів на 90. Коли на дорозі зустрічається вибоїна, водій, щоб її обминути, може без вагань виїхати на зуст-річну смугу, а колеса автобуса в цей час котяться сантиметрів за 20 від краю ущелини. Дехто з пасажирів, з незвички, висловився приблизно так: це не поїздка, це 2 години катувань. Але все колись закінчується. Висадилися ми біля впадіння в Інгурі річки Накра. Шум потоків води спершу трохи «тисне» на вуха, але до нього швидко звикаєш. Дорога до найближчого селища – Накра або Накі – йде круто вгору. Сонце припікає. Зі скель збігають струмки й ніби промовляють: напийся! Килим достиглої суниці лежить просто попід шляхом. Величезні зграї блакитних метеликів здіймаються вгору. А навколо – порослі густим лісом гори. У селі картина міняється. Хати з колод, городи картоплі, кукурудзи. На крутосхилах градусів під 40 – грядки. Схоже, орної землі мало, тож садять овочі навіть там, де їх може змити перший же сильний дощ. Коли ми проминули населений пункт, то швидко потрапили в поле зору місцевих прикордонників на ім’я Левані та Пачугі. Вони ввічливо спитали про мету нашого візиту до прикордонної смуги (звідси до Росії – кілометрів 12), записали паспортні дані. Коли вважати, що прикордонна служба – обличчя держави, то в Грузії з цим усе гаразд. Від спілкування з ними у нас залишилися тільки позитивні враження. Навіть більше – ми їм глибоко вдячні за допомогу. Вони провели українських журналістів до найближчого джерела нарзану, а нарзан – це щось! Це не наша мінералка – «штучно насичена газом СО2». Напій, що сам йде з-під землі, на диво освіжаючий, порівняти його нема з чим. Шкода, що зберігається він у пляшці лише добу, а далі починається хімічна реакція, й смакові якості вже не ті… Також прикордонники показали нам оптимальний маршрут сходження на відріг гори Цалхмилі (висота її вершини над рівнем моря – 3992 м). Після ночівлі в наметах прийшов ранок. З місця нашого таборування відкрився захоплюючий краєвид на гору Штавлері (3993 м), яка, пишно вбрана у льодовики, час від часу куталася в ранковий туман. Почалося сходження гірськими стежками. Дуже швидко згадався постулат, що на Кавказі люди підкорюють не гори. Там вони підкорюють себе. Бо без самопримусу йти до обраної мети неможливо. Незабаром нас наздогнав місцевий мешканець – Звіад, сказавши, що прикордонники попрохали його показати дорогу на Цалхмилі гостям з України. Його поміч виявилася дуже доречною, адже без підказок ми ще довго петляли б гірськими луками. Дивні квіти поміж каміння, стада корів, котрі надзвичайно спритно, наче кози, пересувалися крутосхилами. Бики похмуро спостерігали за нашим підйомом. До речі, не варто смикати їх за хвости. Так само, як і дратувати вівчарок… За словами Звіада, в Сванетії коней використовують лише для верхової їзди, а орють землю чи возять сіно волами. Кінські підкови (без них у горах – ніяк) кують удома. На гірських потоках ще й досі збереглися млини з камінними жорнами. А від численних струмків до хат прокладені пластикові труби – такий собі імпровізований водогін. Звіад згадував, як років тридцять тому він разом з приятелями пас худобу на високогір’ї. На висоті понад 2 км над рівнем моря грали у волейбол або заради розваги стрибали з уступа на уступ над проваллям… Під час підйому біля стежки на очі потрапили іржаві гільзи від автомата Калашникова. На запитання «Звідки вони?» Звіад відповів, що ще років сім тому зброю мав кожен, хто хотів, навіть підлітки. Вони й стріляли в горах, гралися. Але з приходом на президентство М.Саакашвілі все змінилося. Нова поліція незаконну зброю без жодних розмов вилучила. Та й взагалі – відтоді порядку стало більше. Якщо раніше співробітники державтоінспекції за символічну таксу – 2 ларі (10 гривень) пропускали водія – чи п’яного, чи з вантажем зброї або наркотиків, то тепер такого нема. Тому повертатися в минуле грузини не хочуть. Хоча й нарікають: водіїв змушують їздити пристібнутими, без ременів безпеки зараз безжально штрафують. А коли машина у прірву падатиме – як вистрибнути? Хоча в цьому, певно, є логіка: пристібнутий не газуватиме й з дороги не злетить… Ось так у розмовах про грузинські реалії ми дісталися на висоту майже 3000 метрів. Трав’яний покрив закінчився, почалися суцільні масиви каміння і скелі. Подекуди лежав сніг. Ставало відчутно холодніше, коли хмари затуляли сонце. Довколишня панорама захоплювала дух. Величезні масиви гір здавалися близькими, хоча до них було навпростець не один кілометр. У долині ревів бурхливий потік Накри. Для повноти картини не вистачало хіба орлів у небі, однак Звіад повідав: достатньо полежати нерухомо хвилин 15 – і вони прилетять… Не пощастило того дня з погодою, і хмари не дозволили побачити Ельбрус – найвищу гору Європи (5642 м). Після короткого обіду розпочався спуск з гори. Він чомусь був не набагато легшим за підйом. (Хто хоче спробувати себе у гірському туризмі: беріть альпеншток або звичайну палку. З цим дійсно легше ходити. І ще. Не пийте відразу воду зі струмка, особливо з того, що бере початок у льодовику. Потримайте воду декілька хвилин у кружці, інакше матимете проблеми з горлом). І ось Сванеті вже позаду – край високих гір, ведмедів, турів і бурхливих річок. А найголовніше – край людей, що обов’язково здивують мандрівника своєю гостинністю. Може і не всі, проте більшість – це точно. 7. Із гір – на море З високогір’я до чорноморського узбережжя машиною можна дістатися за кілька годин. Автобусом дорога забере, зрозуміло, більше часу, але це дрібниці. У Грузії можна протягом одного дня побувати і на засніжених гірських хребтах, і на сонячному пляжі. Справжня курортна перлина – це Батумі. За рівнем облаштованості це місто виглядає навіть краще, ніж столиця Тбілісі. Неймовірно чисте і прозоре море, доглянутий багатокілометровий пляж. Вхід вільний, парканів, які б розділяли відпочиваючих на багатих і бідних, немає. Послуги таксі незвично дешеві – поїздка по місту коштує 20 грн. (так само, як і в Тбілісі), хоча ціна на бензин – приблизно дорівнює нашій. (Тут згадалося, що двадцятихвилинна автобусна поїздка з околиці Києва – від станції метро «Харківська» - до аеропорту «Бориспіль» коштує теж 20 грн., а вже на таксі виїхати з Борисполя до української столиці обійдеться в 160 грн. Причому синдикат бориспільських таксистів ладен знівечити машину «чужому водію», який погодиться везти пасажира лише за сотню…) Батумі – це мереживо старовинних вуличок, вкритих бруківкою, маленькі магазинчики, електронні квиткові апарати в автобусах. Пальми, бамбукові гаї, аромат свіжої випічки і персиків. Але головне – море. Кількакілометровий парк на узбережжі – надійне місце, де можна сховатися від полуденного сонця. Лав вистачить на всіх. Вологий вітерець, затінок, кав’ярні на будь-який смак і гаманець. Посеред алей – більярдні й тенісні столи, велосипеди на прокат. Неподалік - дельфінарій. В орнітопарку походжають павичі, фазани, лебеді, пелікани та інша живність. Каскад фонтанів своїм дзюрчанням навіває спокій. Під деревами – пам’ятники Тарасу Шевченку і Лесі Українці. У порту стоять величезні кораблі, хлопчаки з вудками прямо з причалу ловлять рибу. Батумський краєвид вже не можна уявити без оригінальної сучасної архітектури – готелі, казино відомих світових брендів «Редісон», «Меріот», ще чимало аналогічних об’єктів у стадії спорудження. Взагалі здається, ніби там масово захопилися ремонтом і будівництвом, роблячи все з неймовірним ентузіазмом. А ніч запалює численні вогні міста, вся ця ілюмінація справляє яскраве враження і зміцнює бажання колись ще раз відвідати Батумі. До речі, як пощастить – зможете побачити просто на вулиці або в ресторані грузинського Президента Михаїла Саакашвілі. Принаймні, ми мали таку нагоду. 8. Українці в Грузії За офіційним переписом, наших співвітчизників у цій країні майже десять тисяч. Вони створили ряд громадських та культурологічних організацій, дбаючи про збереження зв’язку зі своєю історичною Батьківщиною та національної ідентичності. На вулиці Абашидзе – вхід до української державної школи імені М.Грушевського. Її директор Ганна Матвєєва розповіла, що навчальний заклад функціонує з 1999 року. Грузинська система освіти передбачає 12-річне навчання. На даний час освітянська галузь перебуває у стані реформи, якою передбачена сертифікація педагогів, вибори директорів. Якщо вчитель відповідає сучасним вимогам (скажімо, володіє іноземною мовою), то це відображається на його зарплатні. (Середній посадовий оклад грузинського шкільного викладача приблизно дорівнює окладу українського колеги). Англійську мову викладатимуть з 1 класу, ще дві мови (у випадку зі школою імені М.Грушевського – українську та російську) – додатково. За міжнародною програмою до Грузії приїхало чимало англійців, американців, які навчають дітей англійської мови. Першокласникам безкоштовно видають нетбуки, кожна школа вже давно оснащена безкоштовним Інтернет-зв’язком. Екзамени складають по нетбуках, у кожного школяра - індивідуальне завдання. До речі, останній цикл іспитів показав, що учні з сільської місцевості мають вищий рівень знань, ніж їхні міські однолітки. Що цікаво – середній вік столичних директорів шкіл – 30 років. Можливо тому нове в освіті приживається швидше. Стосовно грузинських реалій, то варто навести такий факт: син міністра освіти з першого разу не став студентом університету. Тобто «блат» або «конверт» вже не є складовою сучасного життя Грузії. Українці в Грузії відчувають увагу та підтримку з боку посольства і державних органів України. Скажімо, міністр іноземних справ Костянтин Грищенко, нещодавно перебуваючи в Тбілісі, поклав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку й провів коротку зустріч з активом тутешньої громади. Дехто з наших земляків реалізував себе у царині преси. Володимир Мірошниченко є редактором економічного журналу «Foreign business in Georgia», що видається грузинською та англійською мовами. Час від часу під редакцією цього видання виходять тематичні додатки, один з яких було присвячено і Україні. Після обміну думками стосовно ситуації в сфері засобів масової інформації України та Грузії, наш співрозмовник сказав, що грузинський медіа-ринок суттєво різниться від українського. Перш за все – практичною відсутністю державних ЗМІ. Органи державної влади для поширення потрібної інформації використовують сучасні засоби - ті ж таки Інтернет-сайти, тому й не потребують підконтрольної преси. Стосовно ж приватних газет чи журналів, то далеко не всі вони можуть похвалитися великими тиражами. Більше того, є достатньо прикладів, коли з’являлися нові видання, причому доволі якісні, але протягом кількох років вони не змогли втриматися й зникали. Одна з причин такої ситуації доволі обмежений рекламний ринок. Хоча є всі підстави вважати, що з розвитком грузинської економіки стан справ у цій сфері зміниться на краще. Ще зі слів Володимира Мірошниченка можна було зрозуміти, що журналістське середовище Грузії потребує більш широкої професійної солідарності для захисту спільних інтересів. Наразі ж з цим не все гаразд. 9. Побут, звичаї, сьогодення і реформи У Грузії турист з України почуватиметься ніби вдома ще й через те, що в магазинах повно нашого товару. Горілка, пиво, шоколад, майонез, чіп си (очі б на них не дивилися!) українського виробництва. З точки зору мешканця України на дорогах грузинських вулиць – хаос. Водії машин не завжди звертають увагу на світлофори чи «зебри» пішохідних переходів. До своїх автомобілів вони звертаються, ніби до живих істот, й постійно кудись поспішають. Можливо, це така риса національного характеру. Але разом з цим – аварії там рідкість. У провінції зморені спекою корови можуть спочивати просто посеред дороги. Свині бігають вулицями, як у нас собаки й інколи перевіряють міцність гальмівних колодок автомобілів, кидаючись мало не під колеса. Але водії терпляче ставляться до такої ситуації, обминаючи худобу на неймовірних віражах. Грузини – люди чемні, охоче розкажуть, як і куди дійти чи розміняють монети для поїздки в громадському транспорті. Старше покоління у переважній більшості добре розуміє російську мову, натомість молоде краще спілкується англійською. А коли вони чують, що ви з України – це є наче найкращою рекомендацією для гостя. До українців чудово ставляться – факт. Оглядаючи Тбілісі, не варто обмежуватися лише пам’ятками архітектури. Буде час – зазирніть на Сухий міст, де розкинувся такий собі «блошиний ринок». Там серед побутового мотлоху і старих книжок можна знайти дещо цікаве, скажімо – колекцію старовинних шабель та кинджалів… Грузини охоче купують одяг, пошитий у національному стилі (звісно, не нащодень, а для особливих випадків). Довелося бачити великий магазин з вбранням «під старовину». Попри чималенькі ціни – від 3 до 6 тисяч гривень за сукню чи костюм - покупці там є, тобто у грузинському суспільстві шанують національні традиції. Окремо хотілося б торкнутися теми правопорядку в Грузії. За соціологічними опитуваннями у грузинському суспільстві довіра до поліції – на другому місці після церкви. У країні повний порядок. Вулична злочинність, крадіжки тощо – це вже минуле. Нова грузинська влада кардинально підійшла до проблеми:спочатку за короткий строк звільнила майже 90% старого особового складу поліції й набрала молодих. Потім – «відфільтрувала» новий контингент, бо дехто думав не лише отримувати хорошу зарплатню, а й продовжувати брати хабарі – як це робили попередники. Держава не поскупилася на сучасні машини для поліцейських, з бензином у них теж – все як треба. Паралельно тривав наступ на криміналітет. Парламент ухвалив закон, згідно з яким у в’язницю почали садити «авторитетів» - лише за визнання ними, що вони «злодії в законі». Реалією стало прислів’я: «Сегодня вор в законе, а завтра – бык в «загоне». Кримінальники почали бунтувати «на зонах», але їхні виступи придушили безжалісно. У Грузії на практиці довели стару істину: сила закону не в суворості покарання, а в його невідворотності. За крадіжку мобільного телефону там давали не умовний строк, як у нас… Тому нині в Грузії бути злодієм невигідно – наслідки переважають прибутки від крадіжки. А бізнес платних автостоянок і охоронних сигналізацій занепадає, бо люди ставлять машини на ніч під будинками. За статистикою, протягом року в Грузії крадуть менше десятка автівок… Загалом же в цій країні влада провела широку дерегуляцію відносин на щаблі «людина – держава». Кардинально зменшено кількість різноманітних довідок, дозволів, погоджень для ведення бізнесу – щоб чиновникам не було з чого вимагати хабарі. За корупцію реально садять, причому не лише «дрібноту», а й високопосадовців. Державна влада почуває себе настільки сильною, що не відволікається на усілякі дрібниці, як то – контролювати засоби масової інформації, засмічувати мізки громадянам «політінформаціями». Якщо порівняти розвиток економіки України та Грузії, то їхня відстає від нашої роки на чотири, але грузини мають усі шанси невдовзі нас наздогнати. Вони активно розвивають туризм, гості там почувають себе дуже добре. З сільським господарством, за визнанням самих грузинів, у них проблеми, з промисловістю – теж. Воно й не дивно, адже Грузія за останні 20 років пережила дві військові інтервенції з боку Росії, економічну блокаду, декілька громадянських конфліктів. А це – тисячі загиблих, сотні тисяч біженців, руйнування заводів і соціальної інфраструктури. Але попри все грузини намагаються з оптимізмом дивитися в майбутнє. Вони покладаються лише на власні сили й зробили вже чимало, щоб облаштувати свою країну. На заміну імпортному газу в побуті перейшли на електрику (енергетика Грузії завдяки річковим електростанціям виглядає цілком потужно), а вино й мінералку «Боржомі» успішно продають в Європу та інші країни. Щороку приймають мільйони гостей з усіх усюд. А на згадку іноземці везуть звідти часточку душевного тепла, на яке дуже щедрі мешканці старовинної землі Сакартвело. Олег МІРОШНИЧЕНКО
активну участь у відстоюванні цінностей європейської цивілізації перед ісламською навалою, зокрема, чимало грузинських воїнів належало до числа учасників першого Хрестового походу, коли в 1099 році християни Божою поміччю та силою зброї повернули собі місто Гробу Господнього – Єрусалим.
Нині мандри Грузією – це колір щедрої засмаги, аромат вільного вітру, шепіт далекого водоспаду. А ще - веселе шумовиння базарів, молитва проти ночі й холод кам’яної підлоги у старовинній фортеці. Биті шляхи, смачні фрукти, джерела освіжаючої мінералки, які струменіють між скель. Вам цього замало? Тоді згадаймо легкі промені сонця, що сідає за гори, відблиск краплини білого вина на денці бокалу, теплий дотик щойно спеченого хліба. Головне ж, українці та грузини дуже схожі за вдачею – привітні, гостинні та співочі. Мешканці Грузії називають свою Вітчизну Сакартвело. А в міжнародних відносинах застосорвують назву Georgia- від імені небесного покровителя своєї землі святого Георгія Змієборця. 1. Через море - на висоті 11 км Наша подорож розпочалася з аеропорту «Бориспіль» під Києвом. Туристу відразу на замітку: квитки треба купувати заздалегідь, тижнів за два до планового відльоту – так дешевше. І не варто лінуватися: обійшовши каси різних авіакомпаній, можна натрапити на вигідну пропозицію, бо подекуди діють системи тарифних знижок. Рейс в обидва кінці (Київ – Тбілісі – Київ) може коштувати і 330 доларів і 425, тож економія виглядатиме вагомою. Потрапити до Грузії можна без візи, маючи лише закордонний паспорт. 2. Грузія: перші враження Трохи більше двох годин перельоту – й літак вже над Тбілісі. Нічне видовище цього мільйонного міста вражає: основні вулиці, окремі квартали, пам’ятки архітектури - все підсвічено електрикою. Море вогнів – інакше не скажеш. В сучасному аеропорту – чистому й впорядкованому – розпочалося наше знайомство з Грузією. Перш за все слід зауважити, що там діє доволі ефективна державна система сприяння міжнародному туризму. Серед іншого нею передбачена робота інформаційних центрів, де приїжджий може дізнатися про все: розклад руху громадського транспорту, адреси готелів і хостелів, розцінки на послуги, отримати непогані карти міст та регіонів. Причому все, підкреслюю, робиться безкоштовно. Навіть слушну пораду дадуть з будь-якого приводу. (Скажімо, таку: з аеропорту до центру міста можна дістатися на таксі – 4 або 5 ларі (20-25 грн.), або залізницею – за 50 тетрі (2,5 грн.). Тож коли побачите десь вивіску з літерою І - перш за все рушайте туди. Ми саме так і зробили. Хоча світанок ще лише підкрадався до грузинської столиці, інформцентр вже функці-онував. Молодий чоловік (напевно, ледь не вчорашній студент) Вахо Алхазашвілі вправною російською мовою відповів на всі наші запитання, перед цим так само вправно надавши інформацію якомусь англійцеві (але вже по-англійськи). Словом, свою справу він знає добре. За такий сервіс можна лише подякувати. Ще додам: безкоштовні карти – лише в інформцентрах. У комерційній ятці за 20 метрів далі вони вже коштують 15 ларі (75 грн.). (Більш детально – сайт www.georgia.travel). Перше враження від Тбілісі – дивний аромат нічного повітря. Воно свіже й ніби солодкувате. Як нам пояснили пізніше, причиною можуть бути мінеральні джерела, що б’ють у цій місцевості. До того ж свою роль грає і розташування міста, адже воно ніби затиснуте між гір у долині річки. Наступний пункт – готель. Ми обрали Villa Vera – чотирьохповерховий, у середмісті. Доба у тримісному номері обійшлася менш ніж за 50 ларі (230 грн.) з людини. У вартість поселення входив і сніданок. Загалом житло цілком пристойне. Принагідно додам: власники готелю зробили добру справу для туристів, відкривши дуже корисний Інтернет-сайт – www.gruzya.info. Він може добряче згодитися тим, хто планує поїздку до Грузії. 3. Свій до свого Вирушаючи на Кавказ, ми мали супровідні листи від обласної організації Національної спілки журналістів України та Асоціації регіональних ЗМІ Чернігівщини, але навряд чи наша місія була б такою успішною, коли б не сприяння з боку українців, які мешкають у Грузії. Перш за все хочеться висловити щиру подяку Валентині Марджанішвілі. (Її координати вдалося знайти на сайті посольства України в Грузії). Вона працює викладачем в українській школі міста Тбілісі (про цей навчальний заклад розповім трохи згодом), однак разом з тим очолює Союз журналістів «Будинок грузино-української преси та книги», є автором проекту видання українсько-грузинського розмовника, свого часу редагувала газету «Український вісник». Ця жінка справила напрочуд позитивне враженням своєю ввічливістю та доброзичливістю, а головне – готовністю допомогти журналістам з України. Попри життєві клопоти вона організувала для нас низку тематичних зустрічей, а на роль гіда по Тбілісі порекомендувала свого сина Георгія, який закінчив спеціальні курси туристичної справи. (Його сторінка в соцмережі facebooк – George Marjanishvili). 4. Тбілісі: обличчя кожної епохи Слухаючи цікаву оповідь Григорія Марджанішвілі, мимоволі ловиш себе на думці: так захоплено розповідати може людина, яка не лише знає, а й любить рідну історію. Щоб уявити собі, якою є грузинська столиця, треба посновигати кривими вуличками старої частини міста, піднятися на одну з навколишніх гір, пройтися проспектом Руставелі й проїхатися в міському автобусі. За історичним переказом дуже давно грузинський цар Вахтанг Гаргасалі полював у долині річки Кура. Коли з трави злетів фазан, мисливець напустив на нього свого сокола. Хижак переслідував птаха так завзято, що вони обидва впали у воду. Але коли Вахтанг під’їхав туди, то побачив, що джерело – напрочуд гаряче, й сокіл та фазан загинули в окропі. Відтоді те місце отримало назву, пов’язану з теплими підземними джерелами Тбілісі. Стосовно архітектури, то там поєдналися декілька напрямків: є чимало схожого на Андріївський узвіз та Контрактову площу в Києві, а проспект Руставелі дещо нагадує наш Хрещатик. Хоча в старій забудові домінує так званий середземноморський стиль – з балкончиками, терасами, різьбленням, ліпниною тощо. Все вищезгадане – спадок ХІХ і початку ХХ століття. Радянська епоха широко представлена коробками багатоповерхівок й стильними зразками «сталінського класицизму» - та ж таки бу-дівля парламенту. На загальному фоні виділяються модерні споруди останніх років - готелі зі «скла, бетону та сталі», оригінальний – ніби під скляним дахом – пішохідний «Міст закоханих» через річку Кура. У парках б’ють фонтани. Про чистоту в місті дбають, але, на жаль, не всюди. (Все як в Україні). Перлини тбіліського краєвиду - старовинна фортеця, що височіє над містом, церква Сіоні, площа Свободи з позолоченою статуєю святого Георгія Змієборця. А суто ексклюзивна пропозиція – сіркові лазні. Там миються мінеральною водою (аж ніби слизькою на дотик) без мила, до того ж надають і повний комплекс супутніх послуг: масаж, харчування, випивка, відпочинок. За 40 ларі (200 гривень) можна пробути там день й вийти звідти зовсім іншою людиною – не лише чистою, а й помолоділою. Кажуть, навіть колишній президент Америки Джордж Буш, перебуваючи з візитом у Тбілісі, не втримався від спокуси й завітав до сіркової лазні… На тбіліських вулицях відразу впадає в око, що чимало чоловіків та жінок вбрані у чорний одяг. Як з’ясувалося, це здебільшого не є виявом траурного настрою, просто склалася така традиція. Можливо, до певної міри, в цьому – відгомін кривавої історії, яка залишила глибокі шрами в серці грузинського народу. Якось, за сивої давнини, під час мусульманського завоювання, правитель загарбників наказав мешканцям Тбілісі прийняти іслам. Але, вочевидь не довіряючи щирості грузинів, поставив умову: окрім виголошення фрази «Нема Бога крім Аллаха і Мухаммад – пророк його», слід було на мосту через річку плюнути на ікону Діви Марії з храму Сіоні, переступити через неї – й лише тоді рушати додому. Однак грузини виявили стійкість і жоден не пішов на святотатство. Тоді завойовник наказав скинути хреста з верхівки церкви, встановити там трон, видерся на висоту й звідти взявся спостерігати за стратою непокірних. Мусульмани рубали голови християнам, а трупи скидали з мосту. Річка тоді почервоніла, й не одна тисяча людей прийняла мученицьку смерть через свою вірність Христу Спасителю… Що показово – й нині грузини дуже побожні, проходячи повз свою церкву – тричі хрестяться, при вході до храму цілують одвірок або ріг будівлі. І ще: побачити на вулиці дівчину або жінку в шортах чи короткій спідниці – велика рідкість. Схоже, звичаї там навіть у побуті суворіші за наші. 5. Прянощі, сир та вино В одній старовинній східній казці є такі слова: одяг мандрівника зберіг у собі квітковий аромат далеких країв. Стосовно ж Грузії можна сказати, що звідти легко привезти додому запах прянощів. Особливо – після візиту на будь-який тамтешній базар. Передати словами ароматичний удар по носу усього розмаїття приправ просто неможливо – це треба відчути. Гурманам рекомендую придбати «Сванської солі» та сухої аджики – не пошкодуєте. Цікавий момент: цих прянощів у страву багато не додаси, навіть коли б і схотів, тож вистачить їх надовго. Окрема тема – грузинські сири домашнього виготовлення. Продавці на базарах охоче дають куштувати свій товар, тож можна обрати саме той сорт, що припав до смаку. Вартість цього продукту цілком помірна (30 – 40 грн. за кілограм), а як вирішите поторгуватися – вийде ще дешевше. Сири мають здатність довго не псуватися, скажімо, «Сванський сулугуні» взагалі може пролежати у розсолі не один рік без жодних наслідків. Цей сорт – надзвичайно поживний, особливо згодиться під час гірських переходів. Він дуже твердий, його крають на тонкі скибки – й до столу. Коли розсмакуєш, то відірватися від нього буде складно. Попри загальне уявлення про Грузію як про країну традиційного споживання вина, слід зауважити, що грузини не цураються й горілки, зокрема – чачі, яку виготовляють з решток винного виробництва. Міцність такого напою – 61 градус. Хоча є й не така міцна – градусів на 35… Зазвичай грузини не купують вино у магазинах. Кожен добрий господар з головою на плечах та вправними руками робить його вдома сам. На рік треба 200, 400 або й 500 літрів. Це – для родини, друзів, гостей. Звісно, якщо вийшло хороше вино, то й на базар його продавати ніхто не понесе, краще сам вип’є. У Тбілісі, у вуличних забігайлівках, літр червоного або білого коштує до 10 гривень. Фірмові ж магазини пропонують пляшку 0,75 літра вже за більші гроші – від 50 до 75 грн. (Дегустація безкоштовна). Однією з переваг вина є те, що його можна за вечір випити до двох літрів, а завтра вранці не буде тяжкого похмілля. Ну й смакові якості – про них ніхто сперечатися не буде. До оповіді про грузинську кухню не зайвим буде додати кілька слів про хачапурі та хінкалі. Перша страва – це запечене слоєне тісто із твердим сиром всередині. Смачно і поживно – повірте. Ну а друга – це щось на кшталт наших пельменів, але великих. Їдять їх руками, беручи за такі собі хвостики зверху. Надкушують, випивають бульйон, що в середині, й потім доїдають «пельмень». Хвостики відкладають набік. 6. А тепер – у гори Скласти уявлення про Грузію без візиту до високо-гірного району Сванеті просто неможливо. Саме там небо ніби поєднується із земною твердю. Ми відправилися туди залізницею (хоча є варіанти – автобус або літак). Купейний квиток від Тбілісі до Зугдіді (відстань близько семисот кілометрів) обійшовся в 60 грн. У Зугдіді, пройшовши пішки метрів 600, дісталися автобусної зупинки біля Сванської вежі. Звідти «маршрутки» вирушають на Местія – центр Сванетії. Місцеві платять за дорогу 75 грн., туристи – 100. Що поробиш, у кожній країні на туристах заробляють… А іноземців там дійсно багато – німці, англійці, чехи, поляки. І, звісна річ, українці. Корисна порада: не западайте аж занадто на пропозиції надміру активних місцевих мешканців про додатковий сервіс – організувати поїздку, ночівлю тощо. Зазвичай вони лише посередники й просто «накрутять» собі грошей за такого роду допомогу. Прочекавши дві години, доки заповниться автобус, ми нарешті вирушаємо. Незабаром, коли дорога запетляла ущелиною річки Інгурі, у голові надовго оселилася думка: треба пригадати всі молитви, які знаю. Почати варто з «Отче наш…» Причина такого настрою – в особливостях грузинського гірського автомобілеводіння. Водії автобусів примудряються на окремих ділянках розганятися ледь не до 100 км/год., але ж уявіть: поруч – прірва з бурхливою річкою, попереду – повороти градусів на 90. Коли на дорозі зустрічається вибоїна, водій, щоб її обминути, може без вагань виїхати на зуст-річну смугу, а колеса автобуса в цей час котяться сантиметрів за 20 від краю ущелини. Дехто з пасажирів, з незвички, висловився приблизно так: це не поїздка, це 2 години катувань. Але все колись закінчується. Висадилися ми біля впадіння в Інгурі річки Накра. Шум потоків води спершу трохи «тисне» на вуха, але до нього швидко звикаєш. Дорога до найближчого селища – Накра або Накі – йде круто вгору. Сонце припікає. Зі скель збігають струмки й ніби промовляють: напийся! Килим достиглої суниці лежить просто попід шляхом. Величезні зграї блакитних метеликів здіймаються вгору. А навколо – порослі густим лісом гори. У селі картина міняється. Хати з колод, городи картоплі, кукурудзи. На крутосхилах градусів під 40 – грядки. Схоже, орної землі мало, тож садять овочі навіть там, де їх може змити перший же сильний дощ. Коли ми проминули населений пункт, то швидко потрапили в поле зору місцевих прикордонників на ім’я Левані та Пачугі. Вони ввічливо спитали про мету нашого візиту до прикордонної смуги (звідси до Росії – кілометрів 12), записали паспортні дані. Коли вважати, що прикордонна служба – обличчя держави, то в Грузії з цим усе гаразд. Від спілкування з ними у нас залишилися тільки позитивні враження. Навіть більше – ми їм глибоко вдячні за допомогу. Вони провели українських журналістів до найближчого джерела нарзану, а нарзан – це щось! Це не наша мінералка – «штучно насичена газом СО2». Напій, що сам йде з-під землі, на диво освіжаючий, порівняти його нема з чим. Шкода, що зберігається він у пляшці лише добу, а далі починається хімічна реакція, й смакові якості вже не ті… Також прикордонники показали нам оптимальний маршрут сходження на відріг гори Цалхмилі (висота її вершини над рівнем моря – 3992 м). Після ночівлі в наметах прийшов ранок. З місця нашого таборування відкрився захоплюючий краєвид на гору Штавлері (3993 м), яка, пишно вбрана у льодовики, час від часу куталася в ранковий туман. Почалося сходження гірськими стежками. Дуже швидко згадався постулат, що на Кавказі люди підкорюють не гори. Там вони підкорюють себе. Бо без самопримусу йти до обраної мети неможливо. Незабаром нас наздогнав місцевий мешканець – Звіад, сказавши, що прикордонники попрохали його показати дорогу на Цалхмилі гостям з України. Його поміч виявилася дуже доречною, адже без підказок ми ще довго петляли б гірськими луками. Дивні квіти поміж каміння, стада корів, котрі надзвичайно спритно, наче кози, пересувалися крутосхилами. Бики похмуро спостерігали за нашим підйомом. До речі, не варто смикати їх за хвости. Так само, як і дратувати вівчарок… За словами Звіада, в Сванетії коней використовують лише для верхової їзди, а орють землю чи возять сіно волами. Кінські підкови (без них у горах – ніяк) кують удома. На гірських потоках ще й досі збереглися млини з камінними жорнами. А від численних струмків до хат прокладені пластикові труби – такий собі імпровізований водогін. Звіад згадував, як років тридцять тому він разом з приятелями пас худобу на високогір’ї. На висоті понад 2 км над рівнем моря грали у волейбол або заради розваги стрибали з уступа на уступ над проваллям… Під час підйому біля стежки на очі потрапили іржаві гільзи від автомата Калашникова. На запитання «Звідки вони?» Звіад відповів, що ще років сім тому зброю мав кожен, хто хотів, навіть підлітки. Вони й стріляли в горах, гралися. Але з приходом на президентство М.Саакашвілі все змінилося. Нова поліція незаконну зброю без жодних розмов вилучила. Та й взагалі – відтоді порядку стало більше. Якщо раніше співробітники державтоінспекції за символічну таксу – 2 ларі (10 гривень) пропускали водія – чи п’яного, чи з вантажем зброї або наркотиків, то тепер такого нема. Тому повертатися в минуле грузини не хочуть. Хоча й нарікають: водіїв змушують їздити пристібнутими, без ременів безпеки зараз безжально штрафують. А коли машина у прірву падатиме – як вистрибнути? Хоча в цьому, певно, є логіка: пристібнутий не газуватиме й з дороги не злетить… Ось так у розмовах про грузинські реалії ми дісталися на висоту майже 3000 метрів. Трав’яний покрив закінчився, почалися суцільні масиви каміння і скелі. Подекуди лежав сніг. Ставало відчутно холодніше, коли хмари затуляли сонце. Довколишня панорама захоплювала дух. Величезні масиви гір здавалися близькими, хоча до них було навпростець не один кілометр. У долині ревів бурхливий потік Накри. Для повноти картини не вистачало хіба орлів у небі, однак Звіад повідав: достатньо полежати нерухомо хвилин 15 – і вони прилетять… Не пощастило того дня з погодою, і хмари не дозволили побачити Ельбрус – найвищу гору Європи (5642 м). Після короткого обіду розпочався спуск з гори. Він чомусь був не набагато легшим за підйом. (Хто хоче спробувати себе у гірському туризмі: беріть альпеншток або звичайну палку. З цим дійсно легше ходити. І ще. Не пийте відразу воду зі струмка, особливо з того, що бере початок у льодовику. Потримайте воду декілька хвилин у кружці, інакше матимете проблеми з горлом). І ось Сванеті вже позаду – край високих гір, ведмедів, турів і бурхливих річок. А найголовніше – край людей, що обов’язково здивують мандрівника своєю гостинністю. Може і не всі, проте більшість – це точно. 7. Із гір – на море З високогір’я до чорноморського узбережжя машиною можна дістатися за кілька годин. Автобусом дорога забере, зрозуміло, більше часу, але це дрібниці. У Грузії можна протягом одного дня побувати і на засніжених гірських хребтах, і на сонячному пляжі. Справжня курортна перлина – це Батумі. За рівнем облаштованості це місто виглядає навіть краще, ніж столиця Тбілісі. Неймовірно чисте і прозоре море, доглянутий багатокілометровий пляж. Вхід вільний, парканів, які б розділяли відпочиваючих на багатих і бідних, немає. Послуги таксі незвично дешеві – поїздка по місту коштує 20 грн. (так само, як і в Тбілісі), хоча ціна на бензин – приблизно дорівнює нашій. (Тут згадалося, що двадцятихвилинна автобусна поїздка з околиці Києва – від станції метро «Харківська» - до аеропорту «Бориспіль» коштує теж 20 грн., а вже на таксі виїхати з Борисполя до української столиці обійдеться в 160 грн. Причому синдикат бориспільських таксистів ладен знівечити машину «чужому водію», який погодиться везти пасажира лише за сотню…) Батумі – це мереживо старовинних вуличок, вкритих бруківкою, маленькі магазинчики, електронні квиткові апарати в автобусах. Пальми, бамбукові гаї, аромат свіжої випічки і персиків. Але головне – море. Кількакілометровий парк на узбережжі – надійне місце, де можна сховатися від полуденного сонця. Лав вистачить на всіх. Вологий вітерець, затінок, кав’ярні на будь-який смак і гаманець. Посеред алей – більярдні й тенісні столи, велосипеди на прокат. Неподалік - дельфінарій. В орнітопарку походжають павичі, фазани, лебеді, пелікани та інша живність. Каскад фонтанів своїм дзюрчанням навіває спокій. Під деревами – пам’ятники Тарасу Шевченку і Лесі Українці. У порту стоять величезні кораблі, хлопчаки з вудками прямо з причалу ловлять рибу. Батумський краєвид вже не можна уявити без оригінальної сучасної архітектури – готелі, казино відомих світових брендів «Редісон», «Меріот», ще чимало аналогічних об’єктів у стадії спорудження. Взагалі здається, ніби там масово захопилися ремонтом і будівництвом, роблячи все з неймовірним ентузіазмом. А ніч запалює численні вогні міста, вся ця ілюмінація справляє яскраве враження і зміцнює бажання колись ще раз відвідати Батумі. До речі, як пощастить – зможете побачити просто на вулиці або в ресторані грузинського Президента Михаїла Саакашвілі. Принаймні, ми мали таку нагоду. 8. Українці в Грузії За офіційним переписом, наших співвітчизників у цій країні майже десять тисяч. Вони створили ряд громадських та культурологічних організацій, дбаючи про збереження зв’язку зі своєю історичною Батьківщиною та національної ідентичності. На вулиці Абашидзе – вхід до української державної школи імені М.Грушевського. Її директор Ганна Матвєєва розповіла, що навчальний заклад функціонує з 1999 року. Грузинська система освіти передбачає 12-річне навчання. На даний час освітянська галузь перебуває у стані реформи, якою передбачена сертифікація педагогів, вибори директорів. Якщо вчитель відповідає сучасним вимогам (скажімо, володіє іноземною мовою), то це відображається на його зарплатні. (Середній посадовий оклад грузинського шкільного викладача приблизно дорівнює окладу українського колеги). Англійську мову викладатимуть з 1 класу, ще дві мови (у випадку зі школою імені М.Грушевського – українську та російську) – додатково. За міжнародною програмою до Грузії приїхало чимало англійців, американців, які навчають дітей англійської мови. Першокласникам безкоштовно видають нетбуки, кожна школа вже давно оснащена безкоштовним Інтернет-зв’язком. Екзамени складають по нетбуках, у кожного школяра - індивідуальне завдання. До речі, останній цикл іспитів показав, що учні з сільської місцевості мають вищий рівень знань, ніж їхні міські однолітки. Що цікаво – середній вік столичних директорів шкіл – 30 років. Можливо тому нове в освіті приживається швидше. Стосовно грузинських реалій, то варто навести такий факт: син міністра освіти з першого разу не став студентом університету. Тобто «блат» або «конверт» вже не є складовою сучасного життя Грузії. Українці в Грузії відчувають увагу та підтримку з боку посольства і державних органів України. Скажімо, міністр іноземних справ Костянтин Грищенко, нещодавно перебуваючи в Тбілісі, поклав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку й провів коротку зустріч з активом тутешньої громади. Дехто з наших земляків реалізував себе у царині преси. Володимир Мірошниченко є редактором економічного журналу «Foreign business in Georgia», що видається грузинською та англійською мовами. Час від часу під редакцією цього видання виходять тематичні додатки, один з яких було присвячено і Україні. Після обміну думками стосовно ситуації в сфері засобів масової інформації України та Грузії, наш співрозмовник сказав, що грузинський медіа-ринок суттєво різниться від українського. Перш за все – практичною відсутністю державних ЗМІ. Органи державної влади для поширення потрібної інформації використовують сучасні засоби - ті ж таки Інтернет-сайти, тому й не потребують підконтрольної преси. Стосовно ж приватних газет чи журналів, то далеко не всі вони можуть похвалитися великими тиражами. Більше того, є достатньо прикладів, коли з’являлися нові видання, причому доволі якісні, але протягом кількох років вони не змогли втриматися й зникали. Одна з причин такої ситуації доволі обмежений рекламний ринок. Хоча є всі підстави вважати, що з розвитком грузинської економіки стан справ у цій сфері зміниться на краще. Ще зі слів Володимира Мірошниченка можна було зрозуміти, що журналістське середовище Грузії потребує більш широкої професійної солідарності для захисту спільних інтересів. Наразі ж з цим не все гаразд. 9. Побут, звичаї, сьогодення і реформи У Грузії турист з України почуватиметься ніби вдома ще й через те, що в магазинах повно нашого товару. Горілка, пиво, шоколад, майонез, чіп си (очі б на них не дивилися!) українського виробництва. З точки зору мешканця України на дорогах грузинських вулиць – хаос. Водії машин не завжди звертають увагу на світлофори чи «зебри» пішохідних переходів. До своїх автомобілів вони звертаються, ніби до живих істот, й постійно кудись поспішають. Можливо, це така риса національного характеру. Але разом з цим – аварії там рідкість. У провінції зморені спекою корови можуть спочивати просто посеред дороги. Свині бігають вулицями, як у нас собаки й інколи перевіряють міцність гальмівних колодок автомобілів, кидаючись мало не під колеса. Але водії терпляче ставляться до такої ситуації, обминаючи худобу на неймовірних віражах. Грузини – люди чемні, охоче розкажуть, як і куди дійти чи розміняють монети для поїздки в громадському транспорті. Старше покоління у переважній більшості добре розуміє російську мову, натомість молоде краще спілкується англійською. А коли вони чують, що ви з України – це є наче найкращою рекомендацією для гостя. До українців чудово ставляться – факт. Оглядаючи Тбілісі, не варто обмежуватися лише пам’ятками архітектури. Буде час – зазирніть на Сухий міст, де розкинувся такий собі «блошиний ринок». Там серед побутового мотлоху і старих книжок можна знайти дещо цікаве, скажімо – колекцію старовинних шабель та кинджалів… Грузини охоче купують одяг, пошитий у національному стилі (звісно, не нащодень, а для особливих випадків). Довелося бачити великий магазин з вбранням «під старовину». Попри чималенькі ціни – від 3 до 6 тисяч гривень за сукню чи костюм - покупці там є, тобто у грузинському суспільстві шанують національні традиції. Окремо хотілося б торкнутися теми правопорядку в Грузії. За соціологічними опитуваннями у грузинському суспільстві довіра до поліції – на другому місці після церкви. У країні повний порядок. Вулична злочинність, крадіжки тощо – це вже минуле. Нова грузинська влада кардинально підійшла до проблеми:спочатку за короткий строк звільнила майже 90% старого особового складу поліції й набрала молодих. Потім – «відфільтрувала» новий контингент, бо дехто думав не лише отримувати хорошу зарплатню, а й продовжувати брати хабарі – як це робили попередники. Держава не поскупилася на сучасні машини для поліцейських, з бензином у них теж – все як треба. Паралельно тривав наступ на криміналітет. Парламент ухвалив закон, згідно з яким у в’язницю почали садити «авторитетів» - лише за визнання ними, що вони «злодії в законі». Реалією стало прислів’я: «Сегодня вор в законе, а завтра – бык в «загоне». Кримінальники почали бунтувати «на зонах», але їхні виступи придушили безжалісно. У Грузії на практиці довели стару істину: сила закону не в суворості покарання, а в його невідворотності. За крадіжку мобільного телефону там давали не умовний строк, як у нас… Тому нині в Грузії бути злодієм невигідно – наслідки переважають прибутки від крадіжки. А бізнес платних автостоянок і охоронних сигналізацій занепадає, бо люди ставлять машини на ніч під будинками. За статистикою, протягом року в Грузії крадуть менше десятка автівок… Загалом же в цій країні влада провела широку дерегуляцію відносин на щаблі «людина – держава». Кардинально зменшено кількість різноманітних довідок, дозволів, погоджень для ведення бізнесу – щоб чиновникам не було з чого вимагати хабарі. За корупцію реально садять, причому не лише «дрібноту», а й високопосадовців. Державна влада почуває себе настільки сильною, що не відволікається на усілякі дрібниці, як то – контролювати засоби масової інформації, засмічувати мізки громадянам «політінформаціями». Якщо порівняти розвиток економіки України та Грузії, то їхня відстає від нашої роки на чотири, але грузини мають усі шанси невдовзі нас наздогнати. Вони активно розвивають туризм, гості там почувають себе дуже добре. З сільським господарством, за визнанням самих грузинів, у них проблеми, з промисловістю – теж. Воно й не дивно, адже Грузія за останні 20 років пережила дві військові інтервенції з боку Росії, економічну блокаду, декілька громадянських конфліктів. А це – тисячі загиблих, сотні тисяч біженців, руйнування заводів і соціальної інфраструктури. Але попри все грузини намагаються з оптимізмом дивитися в майбутнє. Вони покладаються лише на власні сили й зробили вже чимало, щоб облаштувати свою країну. На заміну імпортному газу в побуті перейшли на електрику (енергетика Грузії завдяки річковим електростанціям виглядає цілком потужно), а вино й мінералку «Боржомі» успішно продають в Європу та інші країни. Щороку приймають мільйони гостей з усіх усюд. А на згадку іноземці везуть звідти часточку душевного тепла, на яке дуже щедрі мешканці старовинної землі Сакартвело. Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий