Серед мешканців Жоведі ще донедавна було чимало тих, чия пам’ять зберігала спогади про дуже сумні сторінки історії нашого краю – час колективізації, голодомору 1933 року та закриття церков. Шкода, але мало хто наважився записати те, що тобі бачив і чув. Це була б гарна наука для нащадків…
Добре відомим у Жоведі є прізвище Порецький. Кажучи по-старому, був це місцевий пан. Ще за царя жив він у селі, займаючись наукою. Його математичні та деякі інші праці високо цінувалися в академічних колах того періоду. Проте згадати треба інше. Попри своє високе соціальне становище Платон Сергійович навдивовиж доброзичливо ставився до тутешніх селян, займаючись просвітництвом. Зрештою, згодом саме в його будинку відкрили школу. А поза тим у людській пам’яті залишилося чимало добрих слів про свого пана. І на церкву гроші давав (виділив, зокрема, золотого червінця на придбання ікони св.Пантелеймона), і дітей вчив, і порадою допомагав. Разом з дружиною хрестив сільських малюків. І хоча дехто вважав його диваком, мовляв – наказав побудувати на пагорбі неподалік річки п’ятнадцятиметрову вежу, звідки через оптичну трубу роздивлявся нічне небо, однак загалом поганого слова про цю людину ніхто не сказав. Коли помер, то на його могилі з’явився надгробок з мармуровою плитою.
Після приходу радянської влади багато що змінилося. І ось у тридцяті роки сталося те, що не вписується в рамки елементарної людської моралі. Був у селі активіст-комсомолець на прізвисько Алєйнік. Високий, з великими, як-то кажуть, у народі – загребущими руками, мав побите віспою обличчя і грубу вимову. Закінчивши початкову школу, працював у колгоспі. Багато хто з односельців відзначав його відлюдькуватий характер. Часи тоді були тяжкими – людей заганяли в колгосп, відбирали землю, незгодних депортували в Сибір, репресували. Скільки людських доль тоді було зламано! А скільки померло внаслідок голодомору… Головним же наслідком таких подій стало те, що люди були залякані. Натомість нові господарі життя – хто опинився при владі – могли собі дозволити все, що завгодно. Ось саме тоді «Алєйнік» пішов на кладовище, яке знаходилося на пагорбі край села, і… розкопав могилу Платона Порецького у сподіванні знайти в труні небіжчика золото. Чинячи цю наругу, він спочатку розбив мармурову надмогильну плиту. На негідника чекало розчарування: коштовностей він не виявив. Але щоб не повертатися з цвинтаря без здобичі – узяв із собою уламки мармуру з надгробка, які використав згодом для будівництва… ганочка біля своєї хати. І десятиліттями топтав ногами пам’ять про видатного земляка. Інакше як блюзнірством це не назвеш. Але що дивно: вчинок комсомольця не викликав жодної реакції ані в сільраді, ані в міліції, ані в парткомі, хоча в нормальних країнах наруга над місцями поховання мертвих вважається злочином. Хоча, можливо, тоді розсудили так: Платон Порецький – пан, а його радянські закони не захищають. (І це попри те, що Ульянов-Ленін теж мав дворянське походження).
Є ще один геть незрозумілий аспект цієї історії. На той момент у Жоведі ще було чимало хрещеників Платона Порецького, його кумів, зрештою – звичайних людей, котрим він свого часу чимось допоміг. Проте ніхто, уявляєте – ніхто (!) не завадив «Алєйніку» розкопувати могилу. А потім ні в кого не вистачило духу хоча б дрючком по голові «отоварити» комсомольця у темному місці. Ось чого варта буває людська дяка…
Згодом у Жоведі закрили церкву. «Алєйнік» брав у цьому активну участь, вивозячи за село ікони й уламки іконостасу. (З них там розклали велике багаття, немов би приносячи жертву дияволу). Одним з організаторів антицерковної акції був місцевий голова парткому. Його брат згодом втопився у річці. Ще один атеїст-святотатець теж наразився на Божий гнів. Його перший син втонув, другий – повісився, обидві доньки залишилися незаміжніми, а сам на схилі віку дуже тяжко помирав. Показово склалося і життя «Алєйніка». Мав він сина, який вивчився на лікаря, але помер молодим. Дружина в глибокій старості доживала лежачою. А сам «герой» цієї оповіді сподівався жити довго-довго. Напевно, через забобонне бажання мати міцне здоров’я тримав удома ікону св.Пантелейома-цілителя. Коли ж сильно занедужав – пропонував лікарям великі гроші, аби тільки допомогли й відігнали смерть. Та нікому не оминути чаші цієї… Помер, не залишивши по собі чогось доброго на спомин.
А повага до Платона Порецького все ж таки залишила свій слід у Жоведі. Місцевий вчитель-краєзнавець Петро Аліменко з однодумцями відновив надгробок на могилі відомого науковця й занотував згадки про нього. Слід сподіватися, тепер вже жодна хмара не затулить образ нашого земляка, який колись зробив чимало доброго для простих людей. А, власне, історія руйнування його могили повинна стати пересторогою не лише для того, хто теж наважиться на подібний вчинок, а й для всієї місцевої громади: мовчання і байдужість обов’язково потягнуть за собою покарання долею забуття.
Олег
МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий