Для мене грудень 1969 року запам’ятався тим, що нарешті прибув до Німеччини (там я проходив службу) мій «змінник» з Далекого Сходу. Посаду свого помічника начальника штабу окремого батальйону я здав протягом відведених на цю процедуру трьох діб, а решту часу присвятив господарчим справам.
Мої думки повністю заполонили майбутній шлях туди, де зустрічаються віч-на-віч два континенти – Євразія й Тихий океан. Намагався уявити простір у три мільйони квадратних кілометрів, його рельєф, кліматичні умови, землю, багату корисними копалинами, тваринним і рослинним світом, де сонце прокидається на 7 годин раніше, ніж на Україні.
І ось вже швидкий потяг «Москва – Владивосток» везе і мене, і мою сім’ю в незвіданий край.
Починалося нове життя, нова служба.
У селі Барано-Оренбурзькому, що розташувалося поруч з гарнізоном, почув рідну українську мову, діалект – полтавський.
Коли я розібрався, виявилося: усі жителі села – білоруси, росіяни, українці.
Як стверджували жителі цього й інших населених пунктів (наприклад, Чугуївки, яка заселена українцями з Харківщини), перші переселенці приїхали сюди ще в 1755 році. Це були козаки. Не від солодкого буття полишали вони свої рідні місця, вирушаючи на свій ризик в далеку незвідану путь. Вигнані безземеллям, виснажливою працею вони намагалися хоч якось сховатися від самодержавного гніту в Уссурійському краї.
А тепер я відступлю і запропоную замислитися.
У Росії ніхто не забороняє українцям розмовляти своєю рідною мовою.
А ось у нас, на західній Україні, людину, котра розмовляє російською, відразу зараховують в «москалі». Я це сам відчув, коли спіткнувся з працевлаштуванням своєї доньки в м.Свалява. Її, випускницю Чернігівського політехнічного інституту, не взяли на роботу лише через те, що розмовляла російською. Директор заводу сказав: «Нам росіяни не потрібні».
Я розумію: саме мова є своєрідним цифровим кодом, визначальною складовою генетичної пам’яті нації. Народ, позбавлений рідної мови, перестає бути народом за визначенням. Ось і тепер певним опозиційним силам дуже кортить, аби це сталося. Напевно тому, що, дивлячись як влада намагається реалізовувати намічені Президентом реформи, так звані опозиціонери нічого більш суттєвого не можуть запропонувати своїм виборцям. Бійками, галасом вони намагаються підняти свої рейтинги.
Думаю, люди належно оцінять ці політтехнологічні штучки-дрючки.
Георгій ЛЕПНЮК
Мої думки повністю заполонили майбутній шлях туди, де зустрічаються віч-на-віч два континенти – Євразія й Тихий океан. Намагався уявити простір у три мільйони квадратних кілометрів, його рельєф, кліматичні умови, землю, багату корисними копалинами, тваринним і рослинним світом, де сонце прокидається на 7 годин раніше, ніж на Україні.
І ось вже швидкий потяг «Москва – Владивосток» везе і мене, і мою сім’ю в незвіданий край.
Починалося нове життя, нова служба.
У селі Барано-Оренбурзькому, що розташувалося поруч з гарнізоном, почув рідну українську мову, діалект – полтавський.
Коли я розібрався, виявилося: усі жителі села – білоруси, росіяни, українці.
Як стверджували жителі цього й інших населених пунктів (наприклад, Чугуївки, яка заселена українцями з Харківщини), перші переселенці приїхали сюди ще в 1755 році. Це були козаки. Не від солодкого буття полишали вони свої рідні місця, вирушаючи на свій ризик в далеку незвідану путь. Вигнані безземеллям, виснажливою працею вони намагалися хоч якось сховатися від самодержавного гніту в Уссурійському краї.
А тепер я відступлю і запропоную замислитися.
У Росії ніхто не забороняє українцям розмовляти своєю рідною мовою.
А ось у нас, на західній Україні, людину, котра розмовляє російською, відразу зараховують в «москалі». Я це сам відчув, коли спіткнувся з працевлаштуванням своєї доньки в м.Свалява. Її, випускницю Чернігівського політехнічного інституту, не взяли на роботу лише через те, що розмовляла російською. Директор заводу сказав: «Нам росіяни не потрібні».
Я розумію: саме мова є своєрідним цифровим кодом, визначальною складовою генетичної пам’яті нації. Народ, позбавлений рідної мови, перестає бути народом за визначенням. Ось і тепер певним опозиційним силам дуже кортить, аби це сталося. Напевно тому, що, дивлячись як влада намагається реалізовувати намічені Президентом реформи, так звані опозиціонери нічого більш суттєвого не можуть запропонувати своїм виборцям. Бійками, галасом вони намагаються підняти свої рейтинги.
Думаю, люди належно оцінять ці політтехнологічні штучки-дрючки.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий