Події в цій історії ніби спеціально підтасовані. У ній є все:
доленосні зустрічі, віщі сни, надії, що не збулися, і, звичайно ж,
кохання. Автор історії - саме життя.
Гріх і розплата
Павло Ткаченко був родом із Житомирщини. Покинути рідне село його змусив людський осуд. Парубок ходив відразу до двох дівчат. А коли прийшла пора женитися, вибрав багатшу. Та, яку покинув, була сиротою. Носила під серцем Павлове дитя. Від ганьби та відчаю вона хотіла втопитися. На щастя, нагодилися односельці. Бідолаху витягли з річки і відкачали. Але дитину вона втратила. Від пережитого дівчина перестала розмовляти. Усі в селі її жаліли. А від Павла багато хто відвернувся. Тож Ткаченки вирішили виїхати жити туди, де їх ніхто не знає. Столипінська реформа, яка тоді набирала обертів, допомогла їм здійснити задумане. (Законами реформи, прийнятими у1906-му, 1910 –му рр., скасовувалися обов’язкові форми земельної общини, і кожному селянину надавалося право вийти з неї і виділити свою землю у повну власність. А Селянський поземельний банк кредитував купівлю селянами землі і допомагав їм cтворювати відрубні, без садиби, і хутірські господарства). На одному з хуторів – Горбасі (біля Вихвостова, що на Городнянщині) подружжя і оселилося.
Однак почати на новому місці жити з чистого аркуша не вдавалося. Видно, правду кажуть: можна втекти від людей, але ніхто ще не втік від небесної кари.
Бог не давав Ткаченкам дітей, і Павло знав, за що: з діда - прадіда образити сироту вважалося великим гріхом. Аби спокутувати його, взяв із сиротинця чотирьох чужих. З дружиною ростили і виховували їх як рідних. Коли обом Ткаченкам було уже далеко за 30, у них одне за одним почали народжуватися свої. Після третього маля вони вирішили, що досить. Але жінка завагітніла знову. Намагаючись позбавитись від дитини, померла. У неповних 50 Павло Ткаченко став вдівцем. За дітьми доглядала 16-річна нянька Ганна Коваль. Втративши рідну, меншенькі почали називати мамою її. Павло дуже просив дівчину не кидати їх. У Ганни було недосвідчене і добре серце. Вона жаліла і хазяїна, і осиротілих малюків. А жалість буває набагато сильнішою від любові. У 1920-му вони з Павлом одружилися. Через рік народився Володя. Ще через три – Надя. У 1926-му, при третіх пологах, Ганна померла. Для Павла це був страшний удар. Він дуже побивався за дружиною, яка повернула йому надію на те, що всі жалі залишилися в минулому, що далі усе буде добре. Разом з Ганниним життям ця надія згасла. Чоловік не знаходив собі місця. Не жив, а мучився. Пом’янувши дружину у сорок днів, і сам пішов на той світ – чи зі своїм важким гріхом, чи прощеним, хто про те знає? Сиротами залишились п’ятеро його рідних дітей.
У «чорної вдови»
Чотирьох старших прихистили у себе Павлові вихованці, яких він колись взяв із притулку. Вони були вже дорослі, мали свої сім’ї. А дворічної Надійки ніхто не хотів. Пожалів дівчинку давній приятель її батька Терентій Шевченко. Він теж жив на Городнянщині – у Куликівці. З дружиною Мокриною та тестем Ізотом. Своїх дітей не мав. Тож мала стала йому за доньку. А старий Ізот мало не молився на неї.
Усі діти Ізота помирали маленькими. Поки люди не порадили їм з дружиною: коли народиться немовля, треба вийти на вулицю і просити першого, який зустрінеться, жебрака бути дитині за хрещеного батька. Вони так і вчинили, коли на світ з’явилася Мокрина. І дівчинка не тільки вижила, а й виросла красунею. Через неї втрачали спокій усі хлопці в окрузі. Вона часто любила згадувати, як її прийшли сватати відразу 18 парубків. З усіх їх вибрала Терешка, бо тільки в нього був красивий кінь «у яблуках» і розкішна бричка. А чоловік любив її усім серцем. Беріг, голубив, турбувався про неї усе життя. Перед своєю смертю узяв із малої Наді клятву, що вона не кине Мокрину, що б не сталося, і гідно догляне її старість. Без хазяїна (Ізот помер ще раніше ) для обох жінок – дорослої і малої - настало важке життя. Під час колективізації усе нажите Терентієм Шевченком забрали. Коли було голодно, - згадує 88-літня Надія Павлівна, - ми з сусідським Василем, на три роки старшим за мене, ходили на промисли в колгоспну комору. Вкрадемо по кілька картоплин чи морквин - і тікати. Біжимо, аж земля стугонить. Так боялися попастися.
Доводилось і по людях робити. А Мокрині я була непотрібна. Вона піклувалася тільки про себе. Після Терентія кілька разів виходила заміж. І кожен її шлюб закінчувався однаково: чоловік помирав. Тепер таких вдів називають чорними. Як павучих, що з’їдають своїх самців. Мабуть, за безсердечність.
…У 41-му Мокрина виказала поліцаям, де я ховаюсь від німецької неволі, бо вони пригрозили, що заберуть у неї корову.
Мене схопили, у чому була. Вкинули у вагон. Усі з вузликами, з харчами. А я – гола, боса і голодна. Якби добрі люди не підгодовували, померла б у дорозі…
Живою поклали в домовину
- Привезли нас аж у Гамбург, - згадує далі жінка. – Вишикували на площі в шеренгу. Я так знесиліла в дорозі, що ледве тримаюсь на ногах. Усе пливе перед очима: сірі будинки, вузькі вулиці,бруківка. Щоб не впасти, опираюсь на людей , що стоять поруч. А їх усе меншає – розбирають бауери. Після обіду залишилась тільки я. Звалилась на холодне каміння. Несила навіть поворухнутись. Не відчуваю ні страху, ні тривоги. Тільки втому. Думаю наче про когось стороннього: зараз пристрелять, відвезуть кудись і викинуть. Невдовзі поруч і справді зупиняється підвода. Бачу: з неї зістрибує хлопець і йде просто на мене. Красивий такий. Волосся золотаве, як пшеничний сніп, блакитні очі. На ката не схожий. Постояв, подивився – і до охоронців. Говорять голосно, а про що – не второпаю. «От дурепа, - лаю себе, - не хотіла вчити у школі мову. З усіх предметів – « 5», а з німецької – «2». А раптом вони саме зараз долю мою вирішують».
Як виявилось, так і було. Август (так звали того хлопця) був управителем з сусіднього маєтку. Теж на примусових роботах. Тільки родом з Латвії. Він просто пожалів мене. І цим врятував життя. Привіз у маєток, наказав доглядати за мною польці на ім’я Ядвіга. Вона досі дуже дорога мені. Двох її рідних дочок розстріляли. За її словами, я була схожа на старшу. І ставилась до мене Ядвіга, як до дочки. Вона поставила мене на ноги. А не впасти духом на чужині допомогла молодість. Мені тоді ще не виповнилось і 18-ти. Хотілось жити. Сміятися. Крутити хлопцям голови. Невдовзі один поляк і справді почав женихатися. Але я тікала від нього, як чорт від ладану. Бо саме він разом зі своїми дружками осоромив мене в магазині.
Я прийшла купити солі. А як сказати німецькою, що мені треба, не знаю. Спитала у хлопців, що стояли на ганку. Вони навчили. Я привселюдно повторила. Виявилось, що просила не солі, а … переспати зі мною. Відтоді на все життя запам’ятала, що сіль німецькою – Salz, а не ficken. Чи могла я після цього вірити тому парубку? Якось нас послали скиртувати сіно. Я була на стозі – вершила. Поки впоралась, усі порозходились. Тільки мій ухажор лишився. Каже: «Стрибай, я тебе спіймаю». А як я стрибну, коли нам не видавали білизни і під спідницею – нічого? «Іди собі, - відказую, - я сама». Він послухався. Я кинула вниз вила, з’їжджаю по стогу і не бачу, що вони не впали на землю, а стали сторч. З розгону настромилася ногою на гострі роги. Наче кип’ятком ошпарило. Кричу від болю, кличу на допомогу, а поруч – нікого. Ледве доповзла до маєтку. До ранку нога розпухла, почала гноїтися. До неї неможливо було доторкнутися. Підскочила температура. Ядвіга послала по Августа. Він прибіг білий, як стіна. Ще з порога кричить: «Що з нею?!». Українською! Я й про біль на мить забула. Значить, він тільки вдавав, що не розуміє моєї говірки. А я вірила. Солом’яним міхом його називала. Та хіба тільки міхом? Це було так весело: дивитися хлопцю в очі і з серйозним виразом на обличчі говорити про нього всякі пакості…
Що було далі, Надія дізналася згодом, коли прийшла до тями. Август відвіз її до лікарні і не вийшов звідти, поки дівчині чистили рани. Після операції вона не відійшла від наркозу. Не подавала ніяких ознак життя. За християнським звичаєм її помили і поклали у домовину. Поховати не дав Август. Він повторював, що Надя жива. Обнімав її , торсав, благав прокинутись. Один з лікарів, щоб переконати його, підніс до зімкнутих губ пацієнтки дзеркальце. І мало не випустив його з рук, виявивши на поверхні маленький, ледве помітний слід. Надя дихала! Август вдруге врятував їй життя.
- Так почалося наше кохання, - каже жінка.
Сон після ворожіння
Вони були щасливі – дарма, що в чужій стороні, дарма, що йшла війна. В таких умовах почуття ще гостріші, бо невідомо що принесе завтрашній день. Якщо він взагалі настане…
Август передав матері у Латвію листа, в якому написав про кохану з України. Мати благословила молодих, і вони почали жити разом.
- Ми часто згадували день нашого знайомства. Були впевнені, що нас просто звів випадок. І тільки через роки стало відомо, що доля давно готувала нам зустріч, - зітхає Надія Павлівна.
… Між тим лінія фронту все більше наближалася до Німеччини. Було очевидним: війна скоро закінчиться. Що буде далі? – непокоїлись і він, і вона.
Якось Ядвіга порадила Наді поворожити – розказала спосіб, який, запевняла, ніколи не підводить.
Навчала:
– Дочекайся молодого місяця. Як побачиш його перший раз, прокажи такі слова: «Молодик молодий, в тебе ріг золотий. Ти весь світ обійшов, собі пару знайшов, іще раз обійди, мені пару знайди!» Далі візьми землі з-під лівої ноги і йди додому. Ні з ким не розмовляй. Поклади землю під подушку, на якій спатимеш. Суджений прийде до тебе уві сні».
Надя все зробила точно, як веліла Ядвіга.
– І наснився доленосний сон? – запитую.
– Наснився. Наче йдемо з Августом дорогою через поле. По обидва боки від нас хліб колоситься – ніби золото хтось розлив. Ми тримаємось за руки, сміємось. І раптом дорога роздвоюється. Він іде в один бік, я – в інший. І уже не золота стіна переді мною, а скошена стерня. А на ній стоїть Василь, з яким ми в дитинстві лазили красти в колгоспну комору, і набирає в мішки зерно. Просить мене допомогти. Я підходжу до нього і прокидаюсь… «Тут ясніше ясного, - сказала тоді Ядвіга, - не будеш ти з Августом». Видно, й справді надійне було ворожіння: наші дороги дуже скоро розійшлися. В той час, як все мало бути навпаки: надворі стояв квітень 1945-го, до визволення залишалися лічені дні. Усе сталося через безглуздість. Але так вже воно вело.
… У той день нас послали садити картоплю. Мені чомусь захотілося нашкодити , і я почала кидати бульби через дві ямочки в третю. Хтось доніс. Мене відправили (щоб перевірити, чи я, бува, не прихований ворог) у фільтраційний табір. Август залишився у маєтку. Його визволили радянські війська. А наш табір - американці. «Табірних» відразу відправили в Прусію. Так ми з Августом загубили одне одного…
Зустрічі - прощання
У 1946-му Надія Ткаченко приїхала в Куликівку. До Мокрини. Більше нікуди було. Сусіди розказали, що приходили листи від Августа. Але жоден з них не зберігся.
- Тебе не було, я й викинула, - здвигнула плечима мачуха.
Не залишилось адреси і в Мокрининої хрещениці, котра на всі Августові розпитування про Надю написала: в село не повернулася, де перебуває - невідомо. Коло замкнулося. Але серце продовжувало вірити, що коханий ще раз подасть вісточку про себе. Та листів більше не було. У голодному 47-му Мокрина, рятуючи себе від труднощів, вкотре вийшла заміж. Надя працювала в сусідньому Тупичеві на торфорозробках. Рано йшла з дому, пізно приходила, але все одно почувалася зайвою в хаті. В цей час повернувся додому (після Перемоги він ще воював у Маньчжурії) її дитячий приятель Василь Полегенько. І з першого дня від Наді – не відступу.
Вони одружилися на початку 1948-го, а в грудні народилася донька Ніна. Невдовзі переїхали в Чернігів. Влаштувалися на фабрику первинної обробки вовни ( нині – ВАТ «Чернігіввовна»). Через три роки Надя, вагітна другою дитиною, буквально зіштовхнулася на базарі з Августовим товаришем по Німеччині Іваном. Він жив у Жовинці, під Черніговом. Розхвилювалася: а раптом він щось знає… Але Іван тільки розвів руками.
– Ми розказали одне одному, як склалося життя після повернення додому і розійшлися. Але мене не покидало відчуття, що ця зустріч була не випадковою - щось іще має трапитись, - згадує жінка. -
Так і вийшло. Тижнів через два мене викликають з цеху на прохідну. Виходжу, і земля попливла під ногами. Боже мій, Август! Скільки разів уявляла нашу зустріч, стільки слів для нього приготувала. А побачила - і дихнути не можу. Потім ми вийшли, сіли у скверику. Питаю, як знайшов мене. А він каже: « Іван допоміг. Насправді він знав, де я. Просто тобі не сказав. Я кинув усе і відразу приїхав. До тебе. Назавжди». Слухаю, а сльози – ручаєм з очей. Аби він знав, як я хотіла почути ці слова. І як гірко було, що вони запізнилися. «Мені скоро народжувати, - кажу йому. – А старшій доньці - уже чотири…». Він бере мої руки, цілує: « Це нічого не міняє. Я кохаю тебе. І дітей любитиму».
– Ви не погодились залишитися з ним?
– Не могла. Яка б я була мати, щоб, проживши вік сиротою, cама позбавила своїх дітей рідного батька?
– І Август поїхав додому – в Латвію?
– Щоб розрахуватись. Потім приїхав у Чернігів. Був на нашій фабриці парторгом.
– Чоловік не ревнував?
– Ревнував, і дуже. Казав, що усе минуле треба залишити в минулому. Я й сама так вважала. Але минуле переслідувало мене. Воно ніби проростало в моїй долі.
Розказує: якось допомогла літній жінці донести сумку. Дорогою розговорилися. Жінка виявилась нетутешньою. Гостювала у сина. А син, як з’ясувалось, працював на тій самій фабриці, що і Надя. Тому вона й поцікавилась, хто такий. Август Міллер – була відповідь.
«Ви – мати Августа, Марія?» - вирвалось у Наді.
«А ти хто йому, що знаєш моє ім’я?» - питанням на питання відказала жінка.
«Я …» - почала Надія і замовкла. Справді, хто вона Августу? Колишня невінчана дружина? Нещасливе кохання? Не знаючи, як пояснити, вона несподівано для себе почала розповідати з самого початку: про батьків, раннє сирітство, про Німеччину – як рідній, відкривала ще кілька хвилин тому незнайомій, чужій жінці усю душу. Та вислухала, заплакала і обняла Надю: «Як же ти схожа на Павла…».
Вони стояли на вулиці, нікого не помічаючи, забувши про час. Тепер говорила Марія. Розказувала, що пережила після того, як її, вагітною, покинув Надіїн батько – Павло Ткаченко. Як хотіла накласти на себе руки, як втратила дитину. Як потім, після потрясіння, перестала розмовляти. Так тривало більше десяти років. До того самого дня, коли вона пережила ще один сильний стрес.
… Йшла громадянська війна. Життя в українській провінції було під контролем численних місцевих отаманів та «батьків», загони яких захищали інтереси окремої волості чи навіть села. Інколи вони воювали між собою і могли переходити від «петлюрівців» до «червоних» і навпаки. Не винятком була і Житомирщина (протягом 1917-1920 рр. влада в самому Житомирі змінювалась 14 разів). «Тоді наше село зайняли червоні, - згадувала Марія. – Солдат розквартирували по хатах. До мене також прислали одного. Його звали Альберт Міллер. Він був добрий, допомагав по господарству. Коли налетіла банда, саме рубав дрова. Вершники з’явилися у дворі, наче з-під землі виросли. Він навіть не встиг схопити зброю. Я так злякалася, що не могла ступити й кроку: стояла, ніби паралізована. Бачила, як блиснула на сонці шашка, як Альберт, обороняючись, підняв сокиру, а через мить його відрубана рука впала на траву. До тями мене привів страшний крик. Це кричала я сама…».
Після цього Марія знову заговорила. Вона доглядала за Альбертом, а потім вони разом поїхали до нього в Латвію. Одружилися. У 1921-му народився Август.
– Коли ми зустрілися, Марія вже давно була вдовою, - продовжує Надія Павлівна. – Син був для неї єдиною радістю в житті. Найбільшим її бажанням було бачити Августа щасливим. Я також хотіла йому щастя. Була рада, коли він одружився з хорошою дівчиною. Теж Надею. Вона була сестрою його товариша Івана.А от мати онуків Марії не судилося. Незабаром її не стало. А у нас з чоловіком народився син. Назвали Миколою. На якийсь час малий приніс у нашу сім’ю мир і спокій. Поки не трапилась історія з моєю фотографією. Вона була в рамочці, і увесь цей час висіла на стіні у квартирі Міллерів. Потім Надя зняла її. Август був у шаленстві, коли побачив. Змусив повісити фотографію на місце. Коли мій Василь дізнався про це, у нас знову був скандал. Тому невдовзі ми виїхали з Чернігова. Повернулися в Куликівку. Мокрина знову була вдовою.(Я доглядала мачуху до її останнього дня – як ще малою обіцяла її першому чоловіку Терентію).
Через рік прийшла страшна звістка – про Августову смерть. Вони з Надею їхали на весілля до друзів. У кузові вантажної машини. Август присів на борт. На вибоїні борт відкрився, і він опинився під колесами. Це сталося у 1957 році. Августу було тільки 36. Я їздила на похорон. Провела своє кохання в останню путь…
Серцю не накажеш
– Відтоді у моєму житті нічого особливого не відбувалося, - зітхає жінка. – Воно стало таким, як в усіх…
У 1958-му у Полегеньок народилася ще одна дочка. Працювали, ростили дітей. Ніна стала педагогом, Микола – будівельником, наймолодша Люба – зоотехніком ( зараз працює бухгалтером в ЗАТ НВО «Чернігівеліткартопля» в Седневі). Дівчата повиходили заміж ( у баби Наді – чотири онуки і стільки ж правнуків). У Миколи особисте життя не склалося. Після смерті батька (у 1982 році) він жив з матір’ю в Куликівці. Тепер уже покійний (помер у 2009-му). Нині Надія Полегенько живе зі старшою дочкою у Старих Боровичах. Зятя не стало 5 років тому. Ніна потрапила сюди за розподілом. Вчителювала, з 1982 -го по 1989-й була сільським головою, знову вчителювала. З 2008-го знову – голова села. Так вирішила громада (дарма, що на час виборів Ніні Моцар було уже 60 років), пересвідчившись, що на першому плані у Ніни Василівни – не корисливість, а інтереси людей. Через роботу донька проводить з мамою набагато менше часу, ніж хотілося б. Надія Павлівна розуміє і не ображається. Коли стає сумно, згадує молодість. У тих спогадах вона – весела, красива, закохана. І завжди – поруч з Августом.
Зізнається:
– Ми прожили з Василем 34 роки. Я була йому вірною і турботливою дружиною. Поважала і цінувала його.
Але серцю не накажеш. У серці досі – Август…
Марія
Ісаченко
доленосні зустрічі, віщі сни, надії, що не збулися, і, звичайно ж,
кохання. Автор історії - саме життя.
Гріх і розплата
Павло Ткаченко був родом із Житомирщини. Покинути рідне село його змусив людський осуд. Парубок ходив відразу до двох дівчат. А коли прийшла пора женитися, вибрав багатшу. Та, яку покинув, була сиротою. Носила під серцем Павлове дитя. Від ганьби та відчаю вона хотіла втопитися. На щастя, нагодилися односельці. Бідолаху витягли з річки і відкачали. Але дитину вона втратила. Від пережитого дівчина перестала розмовляти. Усі в селі її жаліли. А від Павла багато хто відвернувся. Тож Ткаченки вирішили виїхати жити туди, де їх ніхто не знає. Столипінська реформа, яка тоді набирала обертів, допомогла їм здійснити задумане. (Законами реформи, прийнятими у1906-му, 1910 –му рр., скасовувалися обов’язкові форми земельної общини, і кожному селянину надавалося право вийти з неї і виділити свою землю у повну власність. А Селянський поземельний банк кредитував купівлю селянами землі і допомагав їм cтворювати відрубні, без садиби, і хутірські господарства). На одному з хуторів – Горбасі (біля Вихвостова, що на Городнянщині) подружжя і оселилося.
Однак почати на новому місці жити з чистого аркуша не вдавалося. Видно, правду кажуть: можна втекти від людей, але ніхто ще не втік від небесної кари.
Бог не давав Ткаченкам дітей, і Павло знав, за що: з діда - прадіда образити сироту вважалося великим гріхом. Аби спокутувати його, взяв із сиротинця чотирьох чужих. З дружиною ростили і виховували їх як рідних. Коли обом Ткаченкам було уже далеко за 30, у них одне за одним почали народжуватися свої. Після третього маля вони вирішили, що досить. Але жінка завагітніла знову. Намагаючись позбавитись від дитини, померла. У неповних 50 Павло Ткаченко став вдівцем. За дітьми доглядала 16-річна нянька Ганна Коваль. Втративши рідну, меншенькі почали називати мамою її. Павло дуже просив дівчину не кидати їх. У Ганни було недосвідчене і добре серце. Вона жаліла і хазяїна, і осиротілих малюків. А жалість буває набагато сильнішою від любові. У 1920-му вони з Павлом одружилися. Через рік народився Володя. Ще через три – Надя. У 1926-му, при третіх пологах, Ганна померла. Для Павла це був страшний удар. Він дуже побивався за дружиною, яка повернула йому надію на те, що всі жалі залишилися в минулому, що далі усе буде добре. Разом з Ганниним життям ця надія згасла. Чоловік не знаходив собі місця. Не жив, а мучився. Пом’янувши дружину у сорок днів, і сам пішов на той світ – чи зі своїм важким гріхом, чи прощеним, хто про те знає? Сиротами залишились п’ятеро його рідних дітей.
У «чорної вдови»
Чотирьох старших прихистили у себе Павлові вихованці, яких він колись взяв із притулку. Вони були вже дорослі, мали свої сім’ї. А дворічної Надійки ніхто не хотів. Пожалів дівчинку давній приятель її батька Терентій Шевченко. Він теж жив на Городнянщині – у Куликівці. З дружиною Мокриною та тестем Ізотом. Своїх дітей не мав. Тож мала стала йому за доньку. А старий Ізот мало не молився на неї.
Усі діти Ізота помирали маленькими. Поки люди не порадили їм з дружиною: коли народиться немовля, треба вийти на вулицю і просити першого, який зустрінеться, жебрака бути дитині за хрещеного батька. Вони так і вчинили, коли на світ з’явилася Мокрина. І дівчинка не тільки вижила, а й виросла красунею. Через неї втрачали спокій усі хлопці в окрузі. Вона часто любила згадувати, як її прийшли сватати відразу 18 парубків. З усіх їх вибрала Терешка, бо тільки в нього був красивий кінь «у яблуках» і розкішна бричка. А чоловік любив її усім серцем. Беріг, голубив, турбувався про неї усе життя. Перед своєю смертю узяв із малої Наді клятву, що вона не кине Мокрину, що б не сталося, і гідно догляне її старість. Без хазяїна (Ізот помер ще раніше ) для обох жінок – дорослої і малої - настало важке життя. Під час колективізації усе нажите Терентієм Шевченком забрали. Коли було голодно, - згадує 88-літня Надія Павлівна, - ми з сусідським Василем, на три роки старшим за мене, ходили на промисли в колгоспну комору. Вкрадемо по кілька картоплин чи морквин - і тікати. Біжимо, аж земля стугонить. Так боялися попастися.
Доводилось і по людях робити. А Мокрині я була непотрібна. Вона піклувалася тільки про себе. Після Терентія кілька разів виходила заміж. І кожен її шлюб закінчувався однаково: чоловік помирав. Тепер таких вдів називають чорними. Як павучих, що з’їдають своїх самців. Мабуть, за безсердечність.
…У 41-му Мокрина виказала поліцаям, де я ховаюсь від німецької неволі, бо вони пригрозили, що заберуть у неї корову.
Мене схопили, у чому була. Вкинули у вагон. Усі з вузликами, з харчами. А я – гола, боса і голодна. Якби добрі люди не підгодовували, померла б у дорозі…
Живою поклали в домовину
- Привезли нас аж у Гамбург, - згадує далі жінка. – Вишикували на площі в шеренгу. Я так знесиліла в дорозі, що ледве тримаюсь на ногах. Усе пливе перед очима: сірі будинки, вузькі вулиці,бруківка. Щоб не впасти, опираюсь на людей , що стоять поруч. А їх усе меншає – розбирають бауери. Після обіду залишилась тільки я. Звалилась на холодне каміння. Несила навіть поворухнутись. Не відчуваю ні страху, ні тривоги. Тільки втому. Думаю наче про когось стороннього: зараз пристрелять, відвезуть кудись і викинуть. Невдовзі поруч і справді зупиняється підвода. Бачу: з неї зістрибує хлопець і йде просто на мене. Красивий такий. Волосся золотаве, як пшеничний сніп, блакитні очі. На ката не схожий. Постояв, подивився – і до охоронців. Говорять голосно, а про що – не второпаю. «От дурепа, - лаю себе, - не хотіла вчити у школі мову. З усіх предметів – « 5», а з німецької – «2». А раптом вони саме зараз долю мою вирішують».
Як виявилось, так і було. Август (так звали того хлопця) був управителем з сусіднього маєтку. Теж на примусових роботах. Тільки родом з Латвії. Він просто пожалів мене. І цим врятував життя. Привіз у маєток, наказав доглядати за мною польці на ім’я Ядвіга. Вона досі дуже дорога мені. Двох її рідних дочок розстріляли. За її словами, я була схожа на старшу. І ставилась до мене Ядвіга, як до дочки. Вона поставила мене на ноги. А не впасти духом на чужині допомогла молодість. Мені тоді ще не виповнилось і 18-ти. Хотілось жити. Сміятися. Крутити хлопцям голови. Невдовзі один поляк і справді почав женихатися. Але я тікала від нього, як чорт від ладану. Бо саме він разом зі своїми дружками осоромив мене в магазині.
Я прийшла купити солі. А як сказати німецькою, що мені треба, не знаю. Спитала у хлопців, що стояли на ганку. Вони навчили. Я привселюдно повторила. Виявилось, що просила не солі, а … переспати зі мною. Відтоді на все життя запам’ятала, що сіль німецькою – Salz, а не ficken. Чи могла я після цього вірити тому парубку? Якось нас послали скиртувати сіно. Я була на стозі – вершила. Поки впоралась, усі порозходились. Тільки мій ухажор лишився. Каже: «Стрибай, я тебе спіймаю». А як я стрибну, коли нам не видавали білизни і під спідницею – нічого? «Іди собі, - відказую, - я сама». Він послухався. Я кинула вниз вила, з’їжджаю по стогу і не бачу, що вони не впали на землю, а стали сторч. З розгону настромилася ногою на гострі роги. Наче кип’ятком ошпарило. Кричу від болю, кличу на допомогу, а поруч – нікого. Ледве доповзла до маєтку. До ранку нога розпухла, почала гноїтися. До неї неможливо було доторкнутися. Підскочила температура. Ядвіга послала по Августа. Він прибіг білий, як стіна. Ще з порога кричить: «Що з нею?!». Українською! Я й про біль на мить забула. Значить, він тільки вдавав, що не розуміє моєї говірки. А я вірила. Солом’яним міхом його називала. Та хіба тільки міхом? Це було так весело: дивитися хлопцю в очі і з серйозним виразом на обличчі говорити про нього всякі пакості…
Що було далі, Надія дізналася згодом, коли прийшла до тями. Август відвіз її до лікарні і не вийшов звідти, поки дівчині чистили рани. Після операції вона не відійшла від наркозу. Не подавала ніяких ознак життя. За християнським звичаєм її помили і поклали у домовину. Поховати не дав Август. Він повторював, що Надя жива. Обнімав її , торсав, благав прокинутись. Один з лікарів, щоб переконати його, підніс до зімкнутих губ пацієнтки дзеркальце. І мало не випустив його з рук, виявивши на поверхні маленький, ледве помітний слід. Надя дихала! Август вдруге врятував їй життя.
- Так почалося наше кохання, - каже жінка.
Сон після ворожіння
Вони були щасливі – дарма, що в чужій стороні, дарма, що йшла війна. В таких умовах почуття ще гостріші, бо невідомо що принесе завтрашній день. Якщо він взагалі настане…
Август передав матері у Латвію листа, в якому написав про кохану з України. Мати благословила молодих, і вони почали жити разом.
- Ми часто згадували день нашого знайомства. Були впевнені, що нас просто звів випадок. І тільки через роки стало відомо, що доля давно готувала нам зустріч, - зітхає Надія Павлівна.
… Між тим лінія фронту все більше наближалася до Німеччини. Було очевидним: війна скоро закінчиться. Що буде далі? – непокоїлись і він, і вона.
Якось Ядвіга порадила Наді поворожити – розказала спосіб, який, запевняла, ніколи не підводить.
Навчала:
– Дочекайся молодого місяця. Як побачиш його перший раз, прокажи такі слова: «Молодик молодий, в тебе ріг золотий. Ти весь світ обійшов, собі пару знайшов, іще раз обійди, мені пару знайди!» Далі візьми землі з-під лівої ноги і йди додому. Ні з ким не розмовляй. Поклади землю під подушку, на якій спатимеш. Суджений прийде до тебе уві сні».
Надя все зробила точно, як веліла Ядвіга.
– І наснився доленосний сон? – запитую.
– Наснився. Наче йдемо з Августом дорогою через поле. По обидва боки від нас хліб колоситься – ніби золото хтось розлив. Ми тримаємось за руки, сміємось. І раптом дорога роздвоюється. Він іде в один бік, я – в інший. І уже не золота стіна переді мною, а скошена стерня. А на ній стоїть Василь, з яким ми в дитинстві лазили красти в колгоспну комору, і набирає в мішки зерно. Просить мене допомогти. Я підходжу до нього і прокидаюсь… «Тут ясніше ясного, - сказала тоді Ядвіга, - не будеш ти з Августом». Видно, й справді надійне було ворожіння: наші дороги дуже скоро розійшлися. В той час, як все мало бути навпаки: надворі стояв квітень 1945-го, до визволення залишалися лічені дні. Усе сталося через безглуздість. Але так вже воно вело.
… У той день нас послали садити картоплю. Мені чомусь захотілося нашкодити , і я почала кидати бульби через дві ямочки в третю. Хтось доніс. Мене відправили (щоб перевірити, чи я, бува, не прихований ворог) у фільтраційний табір. Август залишився у маєтку. Його визволили радянські війська. А наш табір - американці. «Табірних» відразу відправили в Прусію. Так ми з Августом загубили одне одного…
Зустрічі - прощання
У 1946-му Надія Ткаченко приїхала в Куликівку. До Мокрини. Більше нікуди було. Сусіди розказали, що приходили листи від Августа. Але жоден з них не зберігся.
- Тебе не було, я й викинула, - здвигнула плечима мачуха.
Не залишилось адреси і в Мокрининої хрещениці, котра на всі Августові розпитування про Надю написала: в село не повернулася, де перебуває - невідомо. Коло замкнулося. Але серце продовжувало вірити, що коханий ще раз подасть вісточку про себе. Та листів більше не було. У голодному 47-му Мокрина, рятуючи себе від труднощів, вкотре вийшла заміж. Надя працювала в сусідньому Тупичеві на торфорозробках. Рано йшла з дому, пізно приходила, але все одно почувалася зайвою в хаті. В цей час повернувся додому (після Перемоги він ще воював у Маньчжурії) її дитячий приятель Василь Полегенько. І з першого дня від Наді – не відступу.
Вони одружилися на початку 1948-го, а в грудні народилася донька Ніна. Невдовзі переїхали в Чернігів. Влаштувалися на фабрику первинної обробки вовни ( нині – ВАТ «Чернігіввовна»). Через три роки Надя, вагітна другою дитиною, буквально зіштовхнулася на базарі з Августовим товаришем по Німеччині Іваном. Він жив у Жовинці, під Черніговом. Розхвилювалася: а раптом він щось знає… Але Іван тільки розвів руками.
– Ми розказали одне одному, як склалося життя після повернення додому і розійшлися. Але мене не покидало відчуття, що ця зустріч була не випадковою - щось іще має трапитись, - згадує жінка. -
Так і вийшло. Тижнів через два мене викликають з цеху на прохідну. Виходжу, і земля попливла під ногами. Боже мій, Август! Скільки разів уявляла нашу зустріч, стільки слів для нього приготувала. А побачила - і дихнути не можу. Потім ми вийшли, сіли у скверику. Питаю, як знайшов мене. А він каже: « Іван допоміг. Насправді він знав, де я. Просто тобі не сказав. Я кинув усе і відразу приїхав. До тебе. Назавжди». Слухаю, а сльози – ручаєм з очей. Аби він знав, як я хотіла почути ці слова. І як гірко було, що вони запізнилися. «Мені скоро народжувати, - кажу йому. – А старшій доньці - уже чотири…». Він бере мої руки, цілує: « Це нічого не міняє. Я кохаю тебе. І дітей любитиму».
– Ви не погодились залишитися з ним?
– Не могла. Яка б я була мати, щоб, проживши вік сиротою, cама позбавила своїх дітей рідного батька?
– І Август поїхав додому – в Латвію?
– Щоб розрахуватись. Потім приїхав у Чернігів. Був на нашій фабриці парторгом.
– Чоловік не ревнував?
– Ревнував, і дуже. Казав, що усе минуле треба залишити в минулому. Я й сама так вважала. Але минуле переслідувало мене. Воно ніби проростало в моїй долі.
Розказує: якось допомогла літній жінці донести сумку. Дорогою розговорилися. Жінка виявилась нетутешньою. Гостювала у сина. А син, як з’ясувалось, працював на тій самій фабриці, що і Надя. Тому вона й поцікавилась, хто такий. Август Міллер – була відповідь.
«Ви – мати Августа, Марія?» - вирвалось у Наді.
«А ти хто йому, що знаєш моє ім’я?» - питанням на питання відказала жінка.
«Я …» - почала Надія і замовкла. Справді, хто вона Августу? Колишня невінчана дружина? Нещасливе кохання? Не знаючи, як пояснити, вона несподівано для себе почала розповідати з самого початку: про батьків, раннє сирітство, про Німеччину – як рідній, відкривала ще кілька хвилин тому незнайомій, чужій жінці усю душу. Та вислухала, заплакала і обняла Надю: «Як же ти схожа на Павла…».
Вони стояли на вулиці, нікого не помічаючи, забувши про час. Тепер говорила Марія. Розказувала, що пережила після того, як її, вагітною, покинув Надіїн батько – Павло Ткаченко. Як хотіла накласти на себе руки, як втратила дитину. Як потім, після потрясіння, перестала розмовляти. Так тривало більше десяти років. До того самого дня, коли вона пережила ще один сильний стрес.
… Йшла громадянська війна. Життя в українській провінції було під контролем численних місцевих отаманів та «батьків», загони яких захищали інтереси окремої волості чи навіть села. Інколи вони воювали між собою і могли переходити від «петлюрівців» до «червоних» і навпаки. Не винятком була і Житомирщина (протягом 1917-1920 рр. влада в самому Житомирі змінювалась 14 разів). «Тоді наше село зайняли червоні, - згадувала Марія. – Солдат розквартирували по хатах. До мене також прислали одного. Його звали Альберт Міллер. Він був добрий, допомагав по господарству. Коли налетіла банда, саме рубав дрова. Вершники з’явилися у дворі, наче з-під землі виросли. Він навіть не встиг схопити зброю. Я так злякалася, що не могла ступити й кроку: стояла, ніби паралізована. Бачила, як блиснула на сонці шашка, як Альберт, обороняючись, підняв сокиру, а через мить його відрубана рука впала на траву. До тями мене привів страшний крик. Це кричала я сама…».
Після цього Марія знову заговорила. Вона доглядала за Альбертом, а потім вони разом поїхали до нього в Латвію. Одружилися. У 1921-му народився Август.
– Коли ми зустрілися, Марія вже давно була вдовою, - продовжує Надія Павлівна. – Син був для неї єдиною радістю в житті. Найбільшим її бажанням було бачити Августа щасливим. Я також хотіла йому щастя. Була рада, коли він одружився з хорошою дівчиною. Теж Надею. Вона була сестрою його товариша Івана.А от мати онуків Марії не судилося. Незабаром її не стало. А у нас з чоловіком народився син. Назвали Миколою. На якийсь час малий приніс у нашу сім’ю мир і спокій. Поки не трапилась історія з моєю фотографією. Вона була в рамочці, і увесь цей час висіла на стіні у квартирі Міллерів. Потім Надя зняла її. Август був у шаленстві, коли побачив. Змусив повісити фотографію на місце. Коли мій Василь дізнався про це, у нас знову був скандал. Тому невдовзі ми виїхали з Чернігова. Повернулися в Куликівку. Мокрина знову була вдовою.(Я доглядала мачуху до її останнього дня – як ще малою обіцяла її першому чоловіку Терентію).
Через рік прийшла страшна звістка – про Августову смерть. Вони з Надею їхали на весілля до друзів. У кузові вантажної машини. Август присів на борт. На вибоїні борт відкрився, і він опинився під колесами. Це сталося у 1957 році. Августу було тільки 36. Я їздила на похорон. Провела своє кохання в останню путь…
Серцю не накажеш
– Відтоді у моєму житті нічого особливого не відбувалося, - зітхає жінка. – Воно стало таким, як в усіх…
У 1958-му у Полегеньок народилася ще одна дочка. Працювали, ростили дітей. Ніна стала педагогом, Микола – будівельником, наймолодша Люба – зоотехніком ( зараз працює бухгалтером в ЗАТ НВО «Чернігівеліткартопля» в Седневі). Дівчата повиходили заміж ( у баби Наді – чотири онуки і стільки ж правнуків). У Миколи особисте життя не склалося. Після смерті батька (у 1982 році) він жив з матір’ю в Куликівці. Тепер уже покійний (помер у 2009-му). Нині Надія Полегенько живе зі старшою дочкою у Старих Боровичах. Зятя не стало 5 років тому. Ніна потрапила сюди за розподілом. Вчителювала, з 1982 -го по 1989-й була сільським головою, знову вчителювала. З 2008-го знову – голова села. Так вирішила громада (дарма, що на час виборів Ніні Моцар було уже 60 років), пересвідчившись, що на першому плані у Ніни Василівни – не корисливість, а інтереси людей. Через роботу донька проводить з мамою набагато менше часу, ніж хотілося б. Надія Павлівна розуміє і не ображається. Коли стає сумно, згадує молодість. У тих спогадах вона – весела, красива, закохана. І завжди – поруч з Августом.
Зізнається:
– Ми прожили з Василем 34 роки. Я була йому вірною і турботливою дружиною. Поважала і цінувала його.
Але серцю не накажеш. У серці досі – Август…
Марія
Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий