Правду кажуть: хороший сусід краще, ніж далекі родичі. Але Івану Васильовичу з сусідом не пощастило. Дід Кузьма (в селі його називали Кузя) був такий завидющий і жадібний, що іншого такого і не знайдеш. Чого тільки не бажав Іван діду Кузі. Той теж у боргу не залишався.
Так і жили. Щоб не зробив чи не сказав Іван, дід сприймав в штики. То йому здасться, що Іван межу приорав – заліз в город, то – що Іванів півень забиває його власного. Навіть до кота присікався: мовляв, це він «нагуляв» його кішці кошенят. Дійшло до того, що навіть дим з Іванового комина почав заважати.
Не встигло щось трапитись – дід Кузя уже в сільраді. Пише на сусіда скаргу. Набрид там усім, як гірка редька. А ігнорувати його заяви не можуть – мусять поважати ветеранів праці.
Іван терпів, хоч його теж до печінок діставало те, що мусив постійно пояснювати, що у них з дідом Кузею трапилося. Терпів доти, поки сусід не почав шпигувати. Лежить на печі біля віконця, що виходить в бік Іванового двору і фіксує:
- Ага, ти ба, який розумник! Припер цілий причеп дров з акації. А де взяв? Біля села акації не ростуть, їх давно повирубували. Значить, вкрав.
І мерщій до сільради із заявою. Мусив Іван знову пояснювати. І квитанцію на дрова показувати.
Іншим разом він привіз у мішках полову – отримав на пай. Кузя усі мішки полічив і поінформував сільську владу.
І так у всьому. Якось Іван нагнав самогону. Без нього в селі не обійтись. Ноги крутить: розтер – полегшало. Зуб ниє: пополоскав – затихло. Та й від нервів, що їх кожного дня вимотує сусід, 50 грамів не завадить. Самогон вийшов на славу. А наступного дня у двір до Івана – міліціонер. Питає: собі чи на продаж. Іван хреститься й божиться: собі – для лікування.
- Ну, я вас попередив. Поскаржаться, що торгуєте, штрафом не відбудетесь. Тільки дільничний за двері, Іван взяв лопату і давай копати яму під яблунею. Поставив туди дві трилітрової банки, закопав, ще й листям зверху притрусив. Після обіду міліціонер знову тут як тут.
- Скарга на вас. Самогон заховали.
- Шукайте, - розвів руками Іван.
У свідки покликали Кузю і сусідку, що живе через дорогу. Міліціонер шукає – нічого нема. А дід йому моргає, поглядом на яблуню вказує. Той відкинув ногою листя. Попросив розкопати. Кузя кинувся рити землю руками. Ось і дві банки.
- Що ж будемо знімати пробу, - сказав міліціонер.
Відлив рідини в чашку, понюхав:
- Щось я не зрозумів.
- Давайте я продегустую, - виступив уперед дід Кузя.
Одним махом відлив половину чашки. А потім почав плюватися:
- Це – щось не те. Не пахне самогоном і не пече.
- Що ви тут поназакопували? – питає дільничний у господаря.
- Розумієте, - почав здалеку Іван. – У нашому селі такий забобон: щоб хазяйство не переводилося, треба тримати у дворі воду, якою обмивали небіжчика. Водою, що в банках, обмивали мою покійну тещу. Вони стояли в сінях, а це я вирішив прикопати, щоб не переплутати з квасом і не напитися.
У діда ледь очі з орбіт не вилізли. Чкурнув додому, аж смуга лягла. Усе село довго над ним реготало.
Георгій ЛЕПНЮК
Так і жили. Щоб не зробив чи не сказав Іван, дід сприймав в штики. То йому здасться, що Іван межу приорав – заліз в город, то – що Іванів півень забиває його власного. Навіть до кота присікався: мовляв, це він «нагуляв» його кішці кошенят. Дійшло до того, що навіть дим з Іванового комина почав заважати.
Не встигло щось трапитись – дід Кузя уже в сільраді. Пише на сусіда скаргу. Набрид там усім, як гірка редька. А ігнорувати його заяви не можуть – мусять поважати ветеранів праці.
Іван терпів, хоч його теж до печінок діставало те, що мусив постійно пояснювати, що у них з дідом Кузею трапилося. Терпів доти, поки сусід не почав шпигувати. Лежить на печі біля віконця, що виходить в бік Іванового двору і фіксує:
- Ага, ти ба, який розумник! Припер цілий причеп дров з акації. А де взяв? Біля села акації не ростуть, їх давно повирубували. Значить, вкрав.
І мерщій до сільради із заявою. Мусив Іван знову пояснювати. І квитанцію на дрова показувати.
Іншим разом він привіз у мішках полову – отримав на пай. Кузя усі мішки полічив і поінформував сільську владу.
І так у всьому. Якось Іван нагнав самогону. Без нього в селі не обійтись. Ноги крутить: розтер – полегшало. Зуб ниє: пополоскав – затихло. Та й від нервів, що їх кожного дня вимотує сусід, 50 грамів не завадить. Самогон вийшов на славу. А наступного дня у двір до Івана – міліціонер. Питає: собі чи на продаж. Іван хреститься й божиться: собі – для лікування.
- Ну, я вас попередив. Поскаржаться, що торгуєте, штрафом не відбудетесь. Тільки дільничний за двері, Іван взяв лопату і давай копати яму під яблунею. Поставив туди дві трилітрової банки, закопав, ще й листям зверху притрусив. Після обіду міліціонер знову тут як тут.
- Скарга на вас. Самогон заховали.
- Шукайте, - розвів руками Іван.
У свідки покликали Кузю і сусідку, що живе через дорогу. Міліціонер шукає – нічого нема. А дід йому моргає, поглядом на яблуню вказує. Той відкинув ногою листя. Попросив розкопати. Кузя кинувся рити землю руками. Ось і дві банки.
- Що ж будемо знімати пробу, - сказав міліціонер.
Відлив рідини в чашку, понюхав:
- Щось я не зрозумів.
- Давайте я продегустую, - виступив уперед дід Кузя.
Одним махом відлив половину чашки. А потім почав плюватися:
- Це – щось не те. Не пахне самогоном і не пече.
- Що ви тут поназакопували? – питає дільничний у господаря.
- Розумієте, - почав здалеку Іван. – У нашому селі такий забобон: щоб хазяйство не переводилося, треба тримати у дворі воду, якою обмивали небіжчика. Водою, що в банках, обмивали мою покійну тещу. Вони стояли в сінях, а це я вирішив прикопати, щоб не переплутати з квасом і не напитися.
У діда ледь очі з орбіт не вилізли. Чкурнув додому, аж смуга лягла. Усе село довго над ним реготало.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий