Ще якусь сотню років тому карта Сновщини виглядала абсолютно інакше, ніж зараз. І головною відмінністю була наявність великої кількості хуторів. Існувала колись така традиція на цій території: поставив хату в зручному місці, розбудував господарство – і живеш. На таке йшли зазвичай сильні, хазяйновиті й самодостатні люди. Саме вони й складали кістяк українського селянства. І тому, коли вісімдесят років тому російсько-комуністичні правителі вирішили взяти під тотальний контроль Україну, на власників хуторів посипалися перші репресії. Минуло кілька десятиліть – і хутірська система практично зникла. А долі хуторян вітер розвіяв, мов ранковий туман.
Із звичайної людської точки зору патріархальне життя на хуторі має чимало переваг. Сам собі господар, скільки працюєш – стільки й заробляєш, природа щодня радує серце, свобода. Гарно. А з іншого боку - таких селян не змусиш працювати задурно, не зробиш слухняними, мов отара овець. Тож у 20-х роках минулого століття почалося: найбільш міцних хуторян оголошували „ворогами народу”, розкуркулювали (тобто відбирали землю, худобу, реманент, будинки, гроші й навіть одяг), виселяли в Сибір. Багато кого – посадили до в’язниці або розстріляли. Хутори почали зникати один за одним. На їхньому місці стояли руїни і старі сади із заростями здичавілого бузку. У народі збереглася хіба що пам’ять про деякі з них. І час від часу вдається отримати від старожилів інформацію про давні обжиті місця і людей, які там мешкали.
М.К. Аніщенко – з Нових Борович, зараз працює помічником лісничого. Для будь-якого дослідника минувши такі люди, як він – справжній скарб. Бо його пам’ять зберігає безліч історій про те, що колись сталося в рідному краї. Михайло Климович багато разів обійшов (у буквальному розумінні) величезну територію угідь Новоборовицького лісництва. (Це територія біля сіл Безуглівка, Єліне, Загребельна Слобода, Ількуча). Тож добре знає кожне урочище, кожну дорогу. Є багато місць, які пов’язані з народними переказами. Особливо це стосується колишніх хуторів.
Отже, західна частина відомого усім Єлінського лісу, та, що ближче до річки Снов, у царські часи (до 1917 року) належала графам Милорадовичам. І вони на цій місцевості розгорнули чималу господарську діяльність. В урочищі „Печище” (55 квартал) на лісовирубках корчували соснові пні й налагодили там виробництво дьогтю, скипидару та деревного вугілля. Ближче до урочища „Кут” (квартали № 102, 103) діяли аж шість пилорам на паровій тязі. На місці урочища, знаного нині як Коровний хутір, утримувалася худоба, а неподалік, де зараз 95 квартал, розташовувалися погреби для зберігання масла. Туди взимку з річки заносили кригу й вона перетворювала сховище на такий собі холодильник. А коли молокопродукцію перевозили до Києва, то обкладали на возі шматками льоду, й дорогою крига потрохи танула, а масло – зберігалося від псування. Загалом же на усіх цих господарських об’єктах було задіяно чимало місцевих мешканців.
Стосовно, власне, хуторів, то в урочищі „Ляхове”, на території кварталів 34 і 42 і поруч – у 35-му, існували два невеличкі поселення. Вони зникли у 30-ті роки, у сталінську епоху. Хуторяни у давнину обрали хороші місця для будівництва своїх хат – на узвишші, неподалік річкової долини. Створили власні обійстя, жили. Але все пішло прахом, бо розпочалася „колективізація”. Тільки й лишилися на землі – невеличкі горбочки та бузкові зарості. Їхнє цвітіння навесні вже ніколи не порадує нащадків тих наших земляків, які колись заклали ці хутори... Там же знаходяться і так звані Хіврині гори. Названі вони так через жінку на ім’я Хівря. Її тут заарештували тодішні правоохоронці й повели до Нових Борович. За офіційною версією, міліціонери її застрелили „при спробі втечі” й десь там же й закопали. Але існує і неофіційна версія: Хіврю вони просто вбили, щоб приховати ще один свій злочин...
Окремої згадки варті так звані кордони – місця, де жили і працювали лісники. У 49 кварталі, в глушині Єлінського лісу, де знаходяться „Гори”, мешкала сім’я Приходьків. Подібне місце було у кварталах 91 (неподалік Ількучі) та 101 (це вже ближче до „Кута”). Цікавим є місце в районі кварталу №40, де роздоріжжя. На старовинних картах воно навіть має власну назву - „Забігайлівка”. Там зходилися шляхи з Єліного, Безуглівки, Загребельної Слободи і Тур’ї. Схоже, там стояв шинок чи корчма.
Якщо поглянути на західну частину Єлінського лісу з точки зору ландшафтного устрою, то ця територія є переважно рівниною. Але в кварталах 84, 85 (біля Коровного хутора) є пагорби. Як і в 49-му. Також узвишшя трапляються неподалік „Кута” (111 і 112 квартали). Одне із них називається Лиса гора. Можливо, народ назвав її так тому, що у сиву давнину там влаштовували свої збіговиська відьми та чаклуни? Але це вже тема окремої розповіді...
Олег МІРОШНИЧЕНКО
P.S. У наступних номерах „Промінь” продовжить розповіді про давні хутори, які існували колись на території Сновського району.
Із звичайної людської точки зору патріархальне життя на хуторі має чимало переваг. Сам собі господар, скільки працюєш – стільки й заробляєш, природа щодня радує серце, свобода. Гарно. А з іншого боку - таких селян не змусиш працювати задурно, не зробиш слухняними, мов отара овець. Тож у 20-х роках минулого століття почалося: найбільш міцних хуторян оголошували „ворогами народу”, розкуркулювали (тобто відбирали землю, худобу, реманент, будинки, гроші й навіть одяг), виселяли в Сибір. Багато кого – посадили до в’язниці або розстріляли. Хутори почали зникати один за одним. На їхньому місці стояли руїни і старі сади із заростями здичавілого бузку. У народі збереглася хіба що пам’ять про деякі з них. І час від часу вдається отримати від старожилів інформацію про давні обжиті місця і людей, які там мешкали.
М.К. Аніщенко – з Нових Борович, зараз працює помічником лісничого. Для будь-якого дослідника минувши такі люди, як він – справжній скарб. Бо його пам’ять зберігає безліч історій про те, що колись сталося в рідному краї. Михайло Климович багато разів обійшов (у буквальному розумінні) величезну територію угідь Новоборовицького лісництва. (Це територія біля сіл Безуглівка, Єліне, Загребельна Слобода, Ількуча). Тож добре знає кожне урочище, кожну дорогу. Є багато місць, які пов’язані з народними переказами. Особливо це стосується колишніх хуторів.
Отже, західна частина відомого усім Єлінського лісу, та, що ближче до річки Снов, у царські часи (до 1917 року) належала графам Милорадовичам. І вони на цій місцевості розгорнули чималу господарську діяльність. В урочищі „Печище” (55 квартал) на лісовирубках корчували соснові пні й налагодили там виробництво дьогтю, скипидару та деревного вугілля. Ближче до урочища „Кут” (квартали № 102, 103) діяли аж шість пилорам на паровій тязі. На місці урочища, знаного нині як Коровний хутір, утримувалася худоба, а неподалік, де зараз 95 квартал, розташовувалися погреби для зберігання масла. Туди взимку з річки заносили кригу й вона перетворювала сховище на такий собі холодильник. А коли молокопродукцію перевозили до Києва, то обкладали на возі шматками льоду, й дорогою крига потрохи танула, а масло – зберігалося від псування. Загалом же на усіх цих господарських об’єктах було задіяно чимало місцевих мешканців.
Стосовно, власне, хуторів, то в урочищі „Ляхове”, на території кварталів 34 і 42 і поруч – у 35-му, існували два невеличкі поселення. Вони зникли у 30-ті роки, у сталінську епоху. Хуторяни у давнину обрали хороші місця для будівництва своїх хат – на узвишші, неподалік річкової долини. Створили власні обійстя, жили. Але все пішло прахом, бо розпочалася „колективізація”. Тільки й лишилися на землі – невеличкі горбочки та бузкові зарості. Їхнє цвітіння навесні вже ніколи не порадує нащадків тих наших земляків, які колись заклали ці хутори... Там же знаходяться і так звані Хіврині гори. Названі вони так через жінку на ім’я Хівря. Її тут заарештували тодішні правоохоронці й повели до Нових Борович. За офіційною версією, міліціонери її застрелили „при спробі втечі” й десь там же й закопали. Але існує і неофіційна версія: Хіврю вони просто вбили, щоб приховати ще один свій злочин...
Окремої згадки варті так звані кордони – місця, де жили і працювали лісники. У 49 кварталі, в глушині Єлінського лісу, де знаходяться „Гори”, мешкала сім’я Приходьків. Подібне місце було у кварталах 91 (неподалік Ількучі) та 101 (це вже ближче до „Кута”). Цікавим є місце в районі кварталу №40, де роздоріжжя. На старовинних картах воно навіть має власну назву - „Забігайлівка”. Там зходилися шляхи з Єліного, Безуглівки, Загребельної Слободи і Тур’ї. Схоже, там стояв шинок чи корчма.
Якщо поглянути на західну частину Єлінського лісу з точки зору ландшафтного устрою, то ця територія є переважно рівниною. Але в кварталах 84, 85 (біля Коровного хутора) є пагорби. Як і в 49-му. Також узвишшя трапляються неподалік „Кута” (111 і 112 квартали). Одне із них називається Лиса гора. Можливо, народ назвав її так тому, що у сиву давнину там влаштовували свої збіговиська відьми та чаклуни? Але це вже тема окремої розповіді...
Олег МІРОШНИЧЕНКО
P.S. У наступних номерах „Промінь” продовжить розповіді про давні хутори, які існували колись на території Сновського району.
Комментариев нет:
Отправить комментарий