З Тетяною ми познайомились у пологовому будинку. Я народжувала любу донечку, Таня ось-ось мала народити двійню. Спершу вона мені здалася жінкою з села – на вигляд 45 років, із занедбаними руками, нефарбованим, сивим біля коренів волоссям, у неновому
непривабливому халаті. Сумними карими очима дивилась вона на все довкола і оживала, коли телефонував син, що лишився вдома, або приходив провідати чоловік. Спілкувалися ми на відсторонені теми, вона нічого про себе не розповідала, а я й не розпитувала. Через кілька днів Таня народила хлопчиків, яких через маленьку вагу поклали до реанімації. Сумні очі стали ще сумнішими і раз по раз наповнювалися сльозами. Ночами вона плакала в подушку, але ділитися своєю тугою не поспішала. Ми з донечкою вирушили додому, побажали новій знайомій і її синочкам здоров’я. І наостанок обмінялися номерами телефонів.
Півроку минуло з тієї зустрічі. Вдома майже весь час займали хатні турботи й догляд за дитиною, аж раптом – дзвінок. У слухавці жвавий голос поцікавився нашими справами і я не відразу впізнала знайому з пологового – Тетяну.
Коли донечці було близько півтора рочки, нас поклали до обласної лікарні. Раптом знову зателефонувала Таня, дізнавшись, що ми в місті, зголосилася прийти і провідати. Переді мною цього разу була висока, статна, струнка жінка з гарною зачіскою, манікюром, у діловому костюмі і на підборах. Я запитала: «Ви до кого?». Вона відповіла: «До вас». Доки донечка бавилась принесеними подарунками, ми поговорили. Виявилося, що Тетяна мешкає у Чернігові, в неї велика родина – чоловік і чотири сини, старший вже живе окремо, працює, навчається заочно. Середній ходить до школи і допомагає з малечею. З чоловіком вони держслужбовці і разом працюють, але де, не уточнювала. Сказала, що вже вийшла на роботу, хоч Арсеній з Макарчиком ще маленькі. Бажаючи нам скорішого одужання, обіцяла дзвонити.
Минуло майже два роки. Не телефонувала. Іноді я намагалась додзвонитися, але марно – слухавку ніхто не знімав, або й взагалі абонент був поза зоною. В перший день нового 2014 року вона зателефонувала сама. Після коротких привітань зізнання полилися з неї потоком, а я не перебивала, розуміла: їй треба виговоритись.
«Коли я завагітніла хлопчиками, чоловік ніяк не відреагував, просто сказав: «Вирішуй сама». Так, в нас вже було два сини, мені майже сорок, але гріх на душу брати не хотіла. Пішла у декретну відпустку. За домашніми турботами й не помітила, що Василь почав віддалятися. Поки подруги з роботи не сказали, що в нього роман з молодою колегою. Стало зле, швидка забрала до лікарні, поклали на збереження. Взяла себе в руки, тримала все у собі. Чоловік приходив, каявся, обіцяв, що з сім’ї не піде. Простила, бо дуже любила. Народила двійнят, коли вони набрали вагу, нас виписали додому. Начебто все налагодилось. Потім, як грім серед ясного неба, молода коханка виявилась вагітною на шостому місяці. Вимагає розлучення, маючи впливових батьків, обіцяє обох залишити без роботи. Чоловік йде до неї. У них народжується донька. З нашими дітьми чоловік спілкується, та від того ще гірше, бо неначе собака на сіні - і тут, і там.
Арсеній з Макаром росли дуже нервовими, гіперактивними, ледь вдалося їх влаштувати до дитячого садка. Дуже допомагав середній син. Старший відсторонився, на батька образився, до мене охолов. Сказав, як відрізав: «Вирішуйте самі».
Чоловік то знову повертався (життя в новій родині не складалося), то знову йшов. У мене стався нервовий зрив – потрапила до лікарні. Не хотілося нікого не бачити, не чути. Два місяці провела на лікарняному ліжку. Повернувшись додому, вирішила забрати дітей і поїхати з міста, аби зупинити це психологічне знущання. Та поки нездужала, діти були з чоловіковими батьками, і тепер про переїзд і чути не хотіли. Без дітей я ніхто. Як без них? І його розлюбити не можу, прощаю, приймаю. Та витримати все це дуже важко, як він з нами не живе, то все одно бачимося на роботі. Як це витримати? Що робити?» - і замовкла. Неначе слів більше не стало, пересохло в горлі.
Не могла нічого вимовити й я. Але що я можу їй порадити? З власного досвіду – нічого! Банальні слова втіхи – не потрібні! Звісно, намагалася підтримати, але розв’язати цей вузол може лише вона. Я могла тільки помолитися, щоб стало в неї сил витримати подальші випробування.
А собі подумалось… Як жінку перевтілює життя: коли в родині все гаразд, є злагода й любов – ти поважна пані, впевнена й життєрадісна. Натомість, коли в особистому житті проблеми, в сім’ї немає ладу – ти або немічна жінка, на вигляд старша свого віку, або маленьке налякане дівча. А так хочеться, щоб кожна людина була щасливою, мала б надійний тил і світле майбутнє.
Ольга
Довбиш
непривабливому халаті. Сумними карими очима дивилась вона на все довкола і оживала, коли телефонував син, що лишився вдома, або приходив провідати чоловік. Спілкувалися ми на відсторонені теми, вона нічого про себе не розповідала, а я й не розпитувала. Через кілька днів Таня народила хлопчиків, яких через маленьку вагу поклали до реанімації. Сумні очі стали ще сумнішими і раз по раз наповнювалися сльозами. Ночами вона плакала в подушку, але ділитися своєю тугою не поспішала. Ми з донечкою вирушили додому, побажали новій знайомій і її синочкам здоров’я. І наостанок обмінялися номерами телефонів.
Півроку минуло з тієї зустрічі. Вдома майже весь час займали хатні турботи й догляд за дитиною, аж раптом – дзвінок. У слухавці жвавий голос поцікавився нашими справами і я не відразу впізнала знайому з пологового – Тетяну.
Коли донечці було близько півтора рочки, нас поклали до обласної лікарні. Раптом знову зателефонувала Таня, дізнавшись, що ми в місті, зголосилася прийти і провідати. Переді мною цього разу була висока, статна, струнка жінка з гарною зачіскою, манікюром, у діловому костюмі і на підборах. Я запитала: «Ви до кого?». Вона відповіла: «До вас». Доки донечка бавилась принесеними подарунками, ми поговорили. Виявилося, що Тетяна мешкає у Чернігові, в неї велика родина – чоловік і чотири сини, старший вже живе окремо, працює, навчається заочно. Середній ходить до школи і допомагає з малечею. З чоловіком вони держслужбовці і разом працюють, але де, не уточнювала. Сказала, що вже вийшла на роботу, хоч Арсеній з Макарчиком ще маленькі. Бажаючи нам скорішого одужання, обіцяла дзвонити.
Минуло майже два роки. Не телефонувала. Іноді я намагалась додзвонитися, але марно – слухавку ніхто не знімав, або й взагалі абонент був поза зоною. В перший день нового 2014 року вона зателефонувала сама. Після коротких привітань зізнання полилися з неї потоком, а я не перебивала, розуміла: їй треба виговоритись.
«Коли я завагітніла хлопчиками, чоловік ніяк не відреагував, просто сказав: «Вирішуй сама». Так, в нас вже було два сини, мені майже сорок, але гріх на душу брати не хотіла. Пішла у декретну відпустку. За домашніми турботами й не помітила, що Василь почав віддалятися. Поки подруги з роботи не сказали, що в нього роман з молодою колегою. Стало зле, швидка забрала до лікарні, поклали на збереження. Взяла себе в руки, тримала все у собі. Чоловік приходив, каявся, обіцяв, що з сім’ї не піде. Простила, бо дуже любила. Народила двійнят, коли вони набрали вагу, нас виписали додому. Начебто все налагодилось. Потім, як грім серед ясного неба, молода коханка виявилась вагітною на шостому місяці. Вимагає розлучення, маючи впливових батьків, обіцяє обох залишити без роботи. Чоловік йде до неї. У них народжується донька. З нашими дітьми чоловік спілкується, та від того ще гірше, бо неначе собака на сіні - і тут, і там.
Арсеній з Макаром росли дуже нервовими, гіперактивними, ледь вдалося їх влаштувати до дитячого садка. Дуже допомагав середній син. Старший відсторонився, на батька образився, до мене охолов. Сказав, як відрізав: «Вирішуйте самі».
Чоловік то знову повертався (життя в новій родині не складалося), то знову йшов. У мене стався нервовий зрив – потрапила до лікарні. Не хотілося нікого не бачити, не чути. Два місяці провела на лікарняному ліжку. Повернувшись додому, вирішила забрати дітей і поїхати з міста, аби зупинити це психологічне знущання. Та поки нездужала, діти були з чоловіковими батьками, і тепер про переїзд і чути не хотіли. Без дітей я ніхто. Як без них? І його розлюбити не можу, прощаю, приймаю. Та витримати все це дуже важко, як він з нами не живе, то все одно бачимося на роботі. Як це витримати? Що робити?» - і замовкла. Неначе слів більше не стало, пересохло в горлі.
Не могла нічого вимовити й я. Але що я можу їй порадити? З власного досвіду – нічого! Банальні слова втіхи – не потрібні! Звісно, намагалася підтримати, але розв’язати цей вузол може лише вона. Я могла тільки помолитися, щоб стало в неї сил витримати подальші випробування.
А собі подумалось… Як жінку перевтілює життя: коли в родині все гаразд, є злагода й любов – ти поважна пані, впевнена й життєрадісна. Натомість, коли в особистому житті проблеми, в сім’ї немає ладу – ти або немічна жінка, на вигляд старша свого віку, або маленьке налякане дівча. А так хочеться, щоб кожна людина була щасливою, мала б надійний тил і світле майбутнє.
Ольга
Довбиш
Комментариев нет:
Отправить комментарий