Все далі й далі від нас події тієї далекої неоголошеної війни. Змінюється час, змінюється й ставлення до подій тих років, але пам’ять бійців та їхніх матерів, рідних, близьких і досі ятрять їхні рани.
Щоб така трагедія більше не повторилася, ми не повинні забувати тих, хто опинився тоді в горнилі воєнних дій, до кінця виконав свій військовий обов’язок. Про життя нашого земляка Віктора Максименка ми згадуємо сьогодні. Серце цієї мужньої людини перестало битися десять років тому.
Віктор народився у селі Іванівка, поблизу сучасного міста Сновськ, що на Чернігівщині. У віці 10 років втратив батька та разом з матір’ю і ще трьома сестрами переїхав жити до райцентру. У 14-річному віці розпочав навчання у професійно-технічному училищі за спеціальністю «столяр-тесляр», після закінчення якого вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, де, окрім навчання, почав серйозно займатися спортивним скелелазенням у секції альпінізму. Максименко став переможцем чемпіонату України, а згодом і чемпіонату СРСР серед молоді, отримав звання кандидата в майстри спорту.
У 1983 році Віктора Максименка було призвано до лав Радянської армії та направлено для проходження служби до Демократичної Республіки Афганістан. Через три місяці отримав призначення заступника командира взводу. А ще через місяць, під час виконання завдання з прикриття військової колони (на Нагаханському повороті в одній із провінцій Афганістану) у позицію на даху, де знаходився Віктор та ще декілька бійців його підрозділу, влучила міна. Наслідки вибуху виявилися для нашого земляка трагічними — він пережив близько восьми хвилин клінічної смерті, дев’яносто днів напівсвідомого існування та більше двадцяти операцій. Врятувати зір хлопцю так і не вдалося - у нього була майже повністю відсутня лобова кістка, а у мізках лишилися дрібні осколки міни.
Незважаючи на повну втрату зору та складні ушкодження, Віктор Максименко твердо вирішив жити далі повноцінним життям і протягом 45 днів опанував абетку Брайля, аби мати змогу читати літературу. Його рішення подавати документи на факультет філософії Київського державного університету імені Тараса Шевченка викликало у оточуючих меншою мірою здивування, а більшою – нерозуміння. В університеті документи Віктора спочатку навіть відмовлялися приймати, не вірячи у те, що сліпий зможе навчатися на рівні зі звичайними студентами. Проте, всупереч усім сумнівам, Максименко закінчив університет з відзнакою та влаштувався викладачем на кафедру філософії у Київському національному університеті будівництва та архітектури, де зрячі студенти із захопленням слухали його лекції. Втім на цьому він не зупинився — за доволі короткий термін Максименку вдалося захистити в Інституті філософії НАН України кандидатську дисертацію за темою «Утопія в системі соціального знання» та отримати посаду доцента. Віктор розпочав роботу над докторською дисертацією, з темою про те, як вести себе людям, які потраплять в життєву ситуацію, подібну Вікторовій, шляхів виходу з неї. На жаль, роботу він не закінчив, а якою актуальною вона була б сьогодні!
Окрім науки, Віктор Максименко активно займався громадською діяльністю. З 1994 по 2007 рік очолював Спілку ветеранів Афганістану Подільського району Києва. Одним із перших прийшов до лав Чернігівського земляцтва в місті Київ. Про його добрі справи можна написати цілу книгу.
Однак наслідки важкої травми давали про себе знати. Віктор не міг більше розрізняти запахи, напади посттравматичної епілепсії раз-по-раз призводили до тимчасового паралічу кінцівок та глибокого шокового стану, подолати який вдавалося лише у реанімації. 29 січня 2007 року його серце перестало битися. Віктора поховали на Берковецькому цвинтарі у Києві.
У травні 2013 року рішенням Київської міської ради ім’я Віктора Максименка було присвоєно гімназії № 34 «Либідь», що розташована у Подільському районі Києва. На фасаді навчального закладу було встановлено меморіальну дошку на честь ветерана-афганця. У грудні 2015 року вулицю, на якій проживав герой в місті Сновськ, рішенням міської ради було названо на його честь.
Хочемо подякувати мамі Віктора Максименка, Марії Семенівні, за сина. Вона виховала героя, громадянський подвиг якого переживе надовго його життєвий шлях.
Лариса МОЦАР, голова Сновського відділення Чернігівського земляцтва у місті Київ,
Сергій КУДІН, керівник відділення ветеранів Другої Світової війни, учасників АТО
Щоб така трагедія більше не повторилася, ми не повинні забувати тих, хто опинився тоді в горнилі воєнних дій, до кінця виконав свій військовий обов’язок. Про життя нашого земляка Віктора Максименка ми згадуємо сьогодні. Серце цієї мужньої людини перестало битися десять років тому.
Віктор народився у селі Іванівка, поблизу сучасного міста Сновськ, що на Чернігівщині. У віці 10 років втратив батька та разом з матір’ю і ще трьома сестрами переїхав жити до райцентру. У 14-річному віці розпочав навчання у професійно-технічному училищі за спеціальністю «столяр-тесляр», після закінчення якого вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, де, окрім навчання, почав серйозно займатися спортивним скелелазенням у секції альпінізму. Максименко став переможцем чемпіонату України, а згодом і чемпіонату СРСР серед молоді, отримав звання кандидата в майстри спорту.
У 1983 році Віктора Максименка було призвано до лав Радянської армії та направлено для проходження служби до Демократичної Республіки Афганістан. Через три місяці отримав призначення заступника командира взводу. А ще через місяць, під час виконання завдання з прикриття військової колони (на Нагаханському повороті в одній із провінцій Афганістану) у позицію на даху, де знаходився Віктор та ще декілька бійців його підрозділу, влучила міна. Наслідки вибуху виявилися для нашого земляка трагічними — він пережив близько восьми хвилин клінічної смерті, дев’яносто днів напівсвідомого існування та більше двадцяти операцій. Врятувати зір хлопцю так і не вдалося - у нього була майже повністю відсутня лобова кістка, а у мізках лишилися дрібні осколки міни.
Незважаючи на повну втрату зору та складні ушкодження, Віктор Максименко твердо вирішив жити далі повноцінним життям і протягом 45 днів опанував абетку Брайля, аби мати змогу читати літературу. Його рішення подавати документи на факультет філософії Київського державного університету імені Тараса Шевченка викликало у оточуючих меншою мірою здивування, а більшою – нерозуміння. В університеті документи Віктора спочатку навіть відмовлялися приймати, не вірячи у те, що сліпий зможе навчатися на рівні зі звичайними студентами. Проте, всупереч усім сумнівам, Максименко закінчив університет з відзнакою та влаштувався викладачем на кафедру філософії у Київському національному університеті будівництва та архітектури, де зрячі студенти із захопленням слухали його лекції. Втім на цьому він не зупинився — за доволі короткий термін Максименку вдалося захистити в Інституті філософії НАН України кандидатську дисертацію за темою «Утопія в системі соціального знання» та отримати посаду доцента. Віктор розпочав роботу над докторською дисертацією, з темою про те, як вести себе людям, які потраплять в життєву ситуацію, подібну Вікторовій, шляхів виходу з неї. На жаль, роботу він не закінчив, а якою актуальною вона була б сьогодні!
Окрім науки, Віктор Максименко активно займався громадською діяльністю. З 1994 по 2007 рік очолював Спілку ветеранів Афганістану Подільського району Києва. Одним із перших прийшов до лав Чернігівського земляцтва в місті Київ. Про його добрі справи можна написати цілу книгу.
Однак наслідки важкої травми давали про себе знати. Віктор не міг більше розрізняти запахи, напади посттравматичної епілепсії раз-по-раз призводили до тимчасового паралічу кінцівок та глибокого шокового стану, подолати який вдавалося лише у реанімації. 29 січня 2007 року його серце перестало битися. Віктора поховали на Берковецькому цвинтарі у Києві.
У травні 2013 року рішенням Київської міської ради ім’я Віктора Максименка було присвоєно гімназії № 34 «Либідь», що розташована у Подільському районі Києва. На фасаді навчального закладу було встановлено меморіальну дошку на честь ветерана-афганця. У грудні 2015 року вулицю, на якій проживав герой в місті Сновськ, рішенням міської ради було названо на його честь.
Хочемо подякувати мамі Віктора Максименка, Марії Семенівні, за сина. Вона виховала героя, громадянський подвиг якого переживе надовго його життєвий шлях.
Лариса МОЦАР, голова Сновського відділення Чернігівського земляцтва у місті Київ,
Сергій КУДІН, керівник відділення ветеранів Другої Світової війни, учасників АТО
Комментариев нет:
Отправить комментарий