Сто сім років тому в селі Займище в багатодітній сім’ї народився Петро Андрійович Ушатий, із діда-прадіда землероб, людина проста і совісна, віддана Богу, рідній землі, на якій, власне, й стверджувалася її головна життєва місія – плекати хліб і прищеплювати в людських серцях добро та любов.
... Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом, хтось його випереджає, шокуючи, хтось іде нога в ногу, рівняючись, а хтось поклоняється, спіткаючись...
То як би там не було, час (комусь – раніше, комусь пізніше) готує дороговказ, який стане найголовнішим з-поміж усіх інших – це пам’ять про батьківську любов. Тим дороговказом напророчено прямувати й мені. Чи не тому постійно перед очима 24 роки, коли відійшов у засвіти батько, а за ним і мама – Домна Колениківна. Дякувати часові, не затьмарилася пам’ять про них, тим паче нині, коли батькові посеред цьогорічного липня, якби дожив, сповнилося б 107 років.
... Ви, тату, покидали земне життя, зібравши до гурту усю нашу велику родину, давши кожному настанову, як у світі по честі та совісті жити. Одну з цих настанов я спізнав, коли Ви ще були при силі.
У свої вісімдесят років Ви могли тримати плуг у руках. Не так міцно, як раніше. Але коли я приїздив допомагати орати город, Ви перших п’ять кругів робили самі. Потім покликали мене, показували на борозну: «Бачиш, Петю, рівна-рівнесенька». Я стверджував Ваш вердикт, киваючи головою, бо борозна дійсно була, як струна на витяжку. Спочатку думалося, що Ви мені напряму казали про рівну борозну і гладке поле. І тільки згодом дійшло до розуму, що то насправді було напутнє слово на долю, аби вона викладалася завжди навпрошки і ніколи не збивалася...
... Для Вас хліб насущний був завжди нелегкий. І в дитинстві, коли виростали в сім’ї, і під час війни, коли пішли на фронт. Потім у колгоспі, де натирали мозолі за трудодні (була й така платня). Деякі з тих платіжок збереглися. Дивлюся в них, а там чорним по білому видніється: «17 зароблених кіль пшениці за 29 повних трудоднів».
Отака-то була ціна за працю. А робили Ви ой як тяжко – не тільки сухожилля, а й душа випиналася.
...З-поміж іншого чомусь пригадалася гуртова косовиця по заліському берегу Снові. Вам, тату, шістдесят. Всі інші – молодші, здоровіші. Отоді бригадир колгоспу Михайло Лепнюк чомусь саме Вас поставив першим у загінку, а я за це на нього дещо образився.
Бо думалося: молодші наступатимуть Вам косами на «п’яти». Натомість, коли дійшло до діла, як справно «переслідувачі» не старалися, вони не могли витримати темпу, заданого в першому ряду. Це був ще один приклад Вашої незборимої працелюбної сили.
До праці Ви змалечку тягнулися, як до молитви. А молитва у Вас була особлива – щира і тиха. Ви не вибухали гнівом, як секретар партійної організації Олексій Артюшевський перегороджував дорогу до церкви. Ви прагнули людину переконати по-мирному, без кулаків і жалючих слів. І хай не через рік, через два-три Ви слугували старостою церкви.
...Отак, із молитвою, з повсякденним добром, із працею від зорі до зорі Ви з гідністю пройшли свій земний шлях. Більше шістдесяти літ – разом із мамою. Пам’ятаєте, як стали її судженим? Тоді, в 1928 році, прийшли до неї сватитися. Мама прислухалася саме до Вашого серця. Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб – любов. Залишили родовідну настанову – бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду.
Записав
за спогадами сина - Петра Петровича -
Георгій ЛЕПНЮК
... Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом, хтось його випереджає, шокуючи, хтось іде нога в ногу, рівняючись, а хтось поклоняється, спіткаючись...
То як би там не було, час (комусь – раніше, комусь пізніше) готує дороговказ, який стане найголовнішим з-поміж усіх інших – це пам’ять про батьківську любов. Тим дороговказом напророчено прямувати й мені. Чи не тому постійно перед очима 24 роки, коли відійшов у засвіти батько, а за ним і мама – Домна Колениківна. Дякувати часові, не затьмарилася пам’ять про них, тим паче нині, коли батькові посеред цьогорічного липня, якби дожив, сповнилося б 107 років.
... Ви, тату, покидали земне життя, зібравши до гурту усю нашу велику родину, давши кожному настанову, як у світі по честі та совісті жити. Одну з цих настанов я спізнав, коли Ви ще були при силі.
У свої вісімдесят років Ви могли тримати плуг у руках. Не так міцно, як раніше. Але коли я приїздив допомагати орати город, Ви перших п’ять кругів робили самі. Потім покликали мене, показували на борозну: «Бачиш, Петю, рівна-рівнесенька». Я стверджував Ваш вердикт, киваючи головою, бо борозна дійсно була, як струна на витяжку. Спочатку думалося, що Ви мені напряму казали про рівну борозну і гладке поле. І тільки згодом дійшло до розуму, що то насправді було напутнє слово на долю, аби вона викладалася завжди навпрошки і ніколи не збивалася...
... Для Вас хліб насущний був завжди нелегкий. І в дитинстві, коли виростали в сім’ї, і під час війни, коли пішли на фронт. Потім у колгоспі, де натирали мозолі за трудодні (була й така платня). Деякі з тих платіжок збереглися. Дивлюся в них, а там чорним по білому видніється: «17 зароблених кіль пшениці за 29 повних трудоднів».
Отака-то була ціна за працю. А робили Ви ой як тяжко – не тільки сухожилля, а й душа випиналася.
...З-поміж іншого чомусь пригадалася гуртова косовиця по заліському берегу Снові. Вам, тату, шістдесят. Всі інші – молодші, здоровіші. Отоді бригадир колгоспу Михайло Лепнюк чомусь саме Вас поставив першим у загінку, а я за це на нього дещо образився.
Бо думалося: молодші наступатимуть Вам косами на «п’яти». Натомість, коли дійшло до діла, як справно «переслідувачі» не старалися, вони не могли витримати темпу, заданого в першому ряду. Це був ще один приклад Вашої незборимої працелюбної сили.
До праці Ви змалечку тягнулися, як до молитви. А молитва у Вас була особлива – щира і тиха. Ви не вибухали гнівом, як секретар партійної організації Олексій Артюшевський перегороджував дорогу до церкви. Ви прагнули людину переконати по-мирному, без кулаків і жалючих слів. І хай не через рік, через два-три Ви слугували старостою церкви.
...Отак, із молитвою, з повсякденним добром, із працею від зорі до зорі Ви з гідністю пройшли свій земний шлях. Більше шістдесяти літ – разом із мамою. Пам’ятаєте, як стали її судженим? Тоді, в 1928 році, прийшли до неї сватитися. Мама прислухалася саме до Вашого серця. Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб – любов. Залишили родовідну настанову – бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду.
Записав
за спогадами сина - Петра Петровича -
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий