«Пізнай свою країну» - під таким девізом викладачі Сновського ВПУЛГ декілька років поспіль вивчають найчарівніші, найгарніші, найтаємничіші куточки України. Був Батурин, Почаїв, Вінниця, фортеці Хотина, Кам’янця-Подільського, Меджибожа. Цьогоріч ми вирішили вирушити в подорож до Карпат – краю зелені, пишноти, неповторності, загадковості. Дорога була довгою (їхали автобусом), та тільки-но на горизонті почали з’являтися гори, зникла втома, сон. Гори ж, здається, ніби гралися з нами: то наближалися, простягаючи свої обійми, то зникали, тримаючи якусь інтригу.
Першого дня ми опинилися в самому «серці Карпат» - місті Яремче, яке зустріло нас спокоєм, затишком, гостинністю, красою. Тут мали змогу пройти стежками Довбуша – славного опришка. Гід Олег розповів нам історію опришківського руху, про життя і загибель Олекси, про причини розбрату між рідними братами Довбушами. Кожен камінь, кожне дерево передавало енергію славних часів українського народу. І ще – Олег показав нам місце, де, можливо, заховані скарби ватажка опришків. Звичайно, виникло непереборне бажання розпочати пошуки, але з’ясувалося, що таких мисливців за скарбами, як ми, було вже багато, тому, заспокоївшись, рушили далі. Йдучи стежками Довбуша, ми споглядали краєвиди надзвичайної краси: великі кам’яні брили, мов зачаровані велетні, скупчувалися один на одному, погрозливо нависали над нами, спокійно споглядали за нашою мандрівкою, а стрункі смереки тихо виспівували: «Ой смереко, розкажи мені, смереко…»
Гід Олег розповів, що, за однією із версій учених, Карпати – це дно Світового океану, яке піднялося мільйони років тому в результаті глобальних катаклізмів. Свідченням цього були нашарування різних порід, які інколи добре проглядалися на деяких скелях.
Стежки Довбуша ховаються в гірських лісах, і тому швидше хотілося побачити самі гори. Якщо до цього часу дорога була більш пологою, то тепер вона стрімко піднімалася, і тому ставало важче. Проте наші старання були не марними. Піднявшись на полонину, ми побачили дивну картину: гори, вкриті лісами, височіли одна над одною, показуючи свою могутність, велич, красу, а між ними вглибині розкинулися навколишні міста та містечка. Захоплювало дух від небаченого, неповторного, дивовижного!
Тут, на полонині, ми відвідали пана Романа, який намагається продовжити і зберегти традиції своїх предків – гуцулів. Він пригостив нас смачним сиром (будзом), повідав нам таємницю приготування. І перед нашими очами почала поставати картина з твору М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»: «Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бігають та гладять там
всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду... Славний родився будз, ватагові на втіху і на пожиток людям...» Тільки шкода, за словами пана Романа, що все це повільно занепадає: молодь їде в місто шукати легкого хліба, а старше покоління вже не в змозі тримати господарство. Тут ми ще скуштували національні гуцульські страви: грибну юшку та банош (кукурудзяна каша зі шкварками та тертим будзом).
Після смачного обіду нам необхідно було здолати найважчу перешкоду – піднятися на вершину гори Маковиця (987 м). Саме останні кроки були найтяжчими. Можливо, за словами декого, заважав обід, але доречно сказати, що підйом був крутим, і ноги починали нити. Майже всі охали, ахали, пихтіли, проте нестримно піднімалися вгору. Зупиняючись, кожен дивився на чарівну картину, яка відкривалася біля підніжжя гори. І ось – вершина! Почуття радості, гордості за самого себе охопило кожного. Звідси ми могли роздивитися гірський хребет Явірник, вершини Довбушанки, Хом’яка і Синяка. А вдалині виднілися Говерла з Петросом.
Ввечері після відпочинку ми відправилися до пана Романа на дегустацію напоїв під назвою «За 1 годину піднятися на Говерлу». Ми смакували гуцульською медовухою, гуцульським віскі, джином, і все це супроводжувалося розповідями господаря про рецепти приготування напоїв (хоча всіх таємниць пан Роман не розголошував), цікавими та смішними історіями із життя. І найціннішим було те, за версією хазяїна, що ці напої вживають для підняття самооцінки, настрою, бадьорості, порозуміння, згуртованості, однак повинна бути певна міру. Пізніше пан Роман зізнався, що, на перший погляд, з нами буде важко, проте згодом зрозумів, що ми, викладачі, люди стримані, чемні, уважні, коректні.
Наступного дня, після сніданку, ми відправилися до найвищого водоспаду на Прикарпатті – Манявського. Дорогою ми зустрічали велику кількість дивовижної краси карличок, відкритих для будь-кого і повернутих дверима до дороги, будинків. Гід Олег попередив нас напередодні, що доведеться переходити річку Манявку. Нічний дощ посприяв тому, щоб річечка утворила потічки, стала більш гучною та повноводою. Перехід води для багатьох був випробуванням, адже ніхто до цього часу такого не робив, а незвідність лякала. Проте перший же прохід викликав почуття ейфорії: вода віддавала нам свою силу, упевненість, швидкість, бурхливість, могутність, волю до свободи, нестримність, забирала й несла подалі від кожного турботи, хвилювання, неспокій. Річка була прохолодною, але тільки-но ми виходили на берег, ноги відразу зігрівалися таємничим теплом. Шум водоспаду було чули здалеку. Кожен поспішав на зустріч з небаченим. І ось він – Манявський водоспад в усій величі та красі! Один із казкових, красивих і загадкових водоспадів Карпат. Про Манявський водоспад впевнено можна сказати відому фразу: “Краще один раз побачити, ніж сто раз почути”. Водоспад розташований вище Манявського монастиря, у гірській ущелині між стрімчастих скель, а висота гранітних стін каньйону досягає 20 метрів. Адже саме поряд із потужним каскадом води людина здатна відновити свої сили і енергетику, очистити думки. Сонце сюди заглядає дуже рідко і ненадовго, тому біля водоспаду досить прохолодно. Біля підніжжя водоспаду - невелике дрібне озерце, у якому (при бажанні) можна було б викупатися.
Ще хочеться розказати про незвичайне явище, яке гуцули називають «гори курять»: після дощу в гірських лісах відбувається масивне випаровування, яке більше схоже на пожежу. Хмари пару піднімаються високо, зв’язуючи дерева з небом, стираючи ту межу, яка їх роз’єднувала.
Потім ми поїхали до Манявського скиту - аскетичного чоловічого монастиря, визнаного осередком духовності і культури України. Його ще називають - «Український Афон». Святе місце з цілющою, джерельною водою розкинулося в мальовничому карпатському міжгір’ї з первісною дикою природою поблизу с.Манява.
Втомлені, але щасливі, всі поверталися додому. Комусь ще ввижалися гори, хтось подумки піднімався на Говерлу, хтось - купався в Манявському водоспаді, хтось – шукав скарби Довбуша. Проте всі зрозуміли: наша Україна розкішна, пишна, багата, мила, привітна, ніжна, загадкова!
Отож, залиште все: турботи, переживання, роботу, постійне місце на кухні – і відправляйтеся до Карпат на відпочинок для душі та задля гарних вражень!
Ольга КРАВЧЕНКО, викладач
Фото М.БАГИ
Першого дня ми опинилися в самому «серці Карпат» - місті Яремче, яке зустріло нас спокоєм, затишком, гостинністю, красою. Тут мали змогу пройти стежками Довбуша – славного опришка. Гід Олег розповів нам історію опришківського руху, про життя і загибель Олекси, про причини розбрату між рідними братами Довбушами. Кожен камінь, кожне дерево передавало енергію славних часів українського народу. І ще – Олег показав нам місце, де, можливо, заховані скарби ватажка опришків. Звичайно, виникло непереборне бажання розпочати пошуки, але з’ясувалося, що таких мисливців за скарбами, як ми, було вже багато, тому, заспокоївшись, рушили далі. Йдучи стежками Довбуша, ми споглядали краєвиди надзвичайної краси: великі кам’яні брили, мов зачаровані велетні, скупчувалися один на одному, погрозливо нависали над нами, спокійно споглядали за нашою мандрівкою, а стрункі смереки тихо виспівували: «Ой смереко, розкажи мені, смереко…»
Гід Олег розповів, що, за однією із версій учених, Карпати – це дно Світового океану, яке піднялося мільйони років тому в результаті глобальних катаклізмів. Свідченням цього були нашарування різних порід, які інколи добре проглядалися на деяких скелях.
Стежки Довбуша ховаються в гірських лісах, і тому швидше хотілося побачити самі гори. Якщо до цього часу дорога була більш пологою, то тепер вона стрімко піднімалася, і тому ставало важче. Проте наші старання були не марними. Піднявшись на полонину, ми побачили дивну картину: гори, вкриті лісами, височіли одна над одною, показуючи свою могутність, велич, красу, а між ними вглибині розкинулися навколишні міста та містечка. Захоплювало дух від небаченого, неповторного, дивовижного!
Тут, на полонині, ми відвідали пана Романа, який намагається продовжити і зберегти традиції своїх предків – гуцулів. Він пригостив нас смачним сиром (будзом), повідав нам таємницю приготування. І перед нашими очами почала поставати картина з твору М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»: «Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бігають та гладять там
всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду... Славний родився будз, ватагові на втіху і на пожиток людям...» Тільки шкода, за словами пана Романа, що все це повільно занепадає: молодь їде в місто шукати легкого хліба, а старше покоління вже не в змозі тримати господарство. Тут ми ще скуштували національні гуцульські страви: грибну юшку та банош (кукурудзяна каша зі шкварками та тертим будзом).
Після смачного обіду нам необхідно було здолати найважчу перешкоду – піднятися на вершину гори Маковиця (987 м). Саме останні кроки були найтяжчими. Можливо, за словами декого, заважав обід, але доречно сказати, що підйом був крутим, і ноги починали нити. Майже всі охали, ахали, пихтіли, проте нестримно піднімалися вгору. Зупиняючись, кожен дивився на чарівну картину, яка відкривалася біля підніжжя гори. І ось – вершина! Почуття радості, гордості за самого себе охопило кожного. Звідси ми могли роздивитися гірський хребет Явірник, вершини Довбушанки, Хом’яка і Синяка. А вдалині виднілися Говерла з Петросом.
Ввечері після відпочинку ми відправилися до пана Романа на дегустацію напоїв під назвою «За 1 годину піднятися на Говерлу». Ми смакували гуцульською медовухою, гуцульським віскі, джином, і все це супроводжувалося розповідями господаря про рецепти приготування напоїв (хоча всіх таємниць пан Роман не розголошував), цікавими та смішними історіями із життя. І найціннішим було те, за версією хазяїна, що ці напої вживають для підняття самооцінки, настрою, бадьорості, порозуміння, згуртованості, однак повинна бути певна міру. Пізніше пан Роман зізнався, що, на перший погляд, з нами буде важко, проте згодом зрозумів, що ми, викладачі, люди стримані, чемні, уважні, коректні.
Наступного дня, після сніданку, ми відправилися до найвищого водоспаду на Прикарпатті – Манявського. Дорогою ми зустрічали велику кількість дивовижної краси карличок, відкритих для будь-кого і повернутих дверима до дороги, будинків. Гід Олег попередив нас напередодні, що доведеться переходити річку Манявку. Нічний дощ посприяв тому, щоб річечка утворила потічки, стала більш гучною та повноводою. Перехід води для багатьох був випробуванням, адже ніхто до цього часу такого не робив, а незвідність лякала. Проте перший же прохід викликав почуття ейфорії: вода віддавала нам свою силу, упевненість, швидкість, бурхливість, могутність, волю до свободи, нестримність, забирала й несла подалі від кожного турботи, хвилювання, неспокій. Річка була прохолодною, але тільки-но ми виходили на берег, ноги відразу зігрівалися таємничим теплом. Шум водоспаду було чули здалеку. Кожен поспішав на зустріч з небаченим. І ось він – Манявський водоспад в усій величі та красі! Один із казкових, красивих і загадкових водоспадів Карпат. Про Манявський водоспад впевнено можна сказати відому фразу: “Краще один раз побачити, ніж сто раз почути”. Водоспад розташований вище Манявського монастиря, у гірській ущелині між стрімчастих скель, а висота гранітних стін каньйону досягає 20 метрів. Адже саме поряд із потужним каскадом води людина здатна відновити свої сили і енергетику, очистити думки. Сонце сюди заглядає дуже рідко і ненадовго, тому біля водоспаду досить прохолодно. Біля підніжжя водоспаду - невелике дрібне озерце, у якому (при бажанні) можна було б викупатися.
Ще хочеться розказати про незвичайне явище, яке гуцули називають «гори курять»: після дощу в гірських лісах відбувається масивне випаровування, яке більше схоже на пожежу. Хмари пару піднімаються високо, зв’язуючи дерева з небом, стираючи ту межу, яка їх роз’єднувала.
Потім ми поїхали до Манявського скиту - аскетичного чоловічого монастиря, визнаного осередком духовності і культури України. Його ще називають - «Український Афон». Святе місце з цілющою, джерельною водою розкинулося в мальовничому карпатському міжгір’ї з первісною дикою природою поблизу с.Манява.
Втомлені, але щасливі, всі поверталися додому. Комусь ще ввижалися гори, хтось подумки піднімався на Говерлу, хтось - купався в Манявському водоспаді, хтось – шукав скарби Довбуша. Проте всі зрозуміли: наша Україна розкішна, пишна, багата, мила, привітна, ніжна, загадкова!
Отож, залиште все: турботи, переживання, роботу, постійне місце на кухні – і відправляйтеся до Карпат на відпочинок для душі та задля гарних вражень!
Ольга КРАВЧЕНКО, викладач
Фото М.БАГИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий