Не є високою математикою твердження про те, що жінка особливо красива, коли усміхається. Її усмішка - як промінчик сонячного сяйва, що освітлює усе довкола, наповнює радістю серця близьких людей. Саме така усмішка в Анни Іванівни Шандар, особливо в миті, як розповідає про свою велику любов, свого чоловіка – Олександра Капітоновича.
І. Звідки це почалося?
Витоки сонячної енергії Анни Іванівни починаються з дитинства у далекій Мордовії, краю лісів і озер, де наразі лишилися могилки рідних і спогади, спогади... Про безтурботне, хоч і бідненьке дитинство, маму, яка після смерті батька билася з усіх сил, аби утримувати сім’ю, дядька, котрий просто витягнув її у Пермську область – спочатку на навчання, а згодом – на роботу. Спритною, вмілою дівчинкою зростала Анечка, вона буквально «ковтала» життєву науку і знання, що здобувала, ніби боялася, що їх у неї віднімуть, що, бува, чого-небудь не встигне. Та завдяки щирій вдачі і наполегливості їй вдалося загартувати свій характер, випробувати себе на витривалість, не злякатися роботи, яку виконували лише чоловіки.
ІІ. Життя проживати -
не поле переходити!
- Як чудово, коли на життєвих стежках нас чекають приємні сюрпризи! – розповідає далі про свою долю Анна Іванівна. Саме такий повністю змінив все навколо, що було найголовнішим. Ім’я цього сюрприза – Олександр Капітонович, моя справжня любов всього життя!
Згадує, як вперше побачила його на будівництві ГРЕС. Він тоді очолював бригаду, а згодом став головою профспілки всього будівництва. Ударника і бригадира фотографували, і в газетах про нього писали, і не одна дівчина згодилася б піти з ним під вінець. Але бригадир (був родом зі Старої Рудні) око відразу поклав на неї, відкинувши геть усе, що було перед цим. А що було? Та, власне, і нічого серйозного, за винятком Анниної подруги, з якою трохи фліртував.
- А як почав зустрічатися зі мною, взагалі про всіх дівчат забув, - мило мружить очі наша героїня.
Розказує, як друзі подарували їм з Сашею на весілля телевізор, як потім в коханні і злагоді проходили їхні дні і роки, як їздили вони по комсомольських путівках на різні великі і малі будівництва по всьому Радянському Союзу (Івано-Франківськ, Вінничина, Вірменія), як важко працювали і витримували круговерть подій. Анна Іванівна на тих будівництвах професійно трудилася зварницею, була чи не єдиною жінкою у цьому чоловічому занятті, причому планку тримала найвищу! Приміром, їй доручали такі ділянки роботи, які не під силу були хлопцям зі стажем!
Тож в її трудовій книжці, що не сторінка – то подяка чи винагорода.
Гордиться цим Анна Іванівна, але особливою гордістю вважає свого чоловіка і двох красунь-донечок.
ІІІ. Тиха сімейна гавань
Тішать пані Анну, ще в силі бабусю, своїми добрими вчинками дві донечки зі своїми сім’ями. І хоч мешкають від неї за тисячі кілометрів, багато часу віддають родинному спілкуванню, чекають її до себе в гості – і в Южно-Сахалінськ, і в Полярні Зорі, що поблизу Мурманська. І вона регулярно – літаками, поїздами мчить до них на побачення, під час яких лунає щирий сміх, ллється рікою радість, дарується купа гостинців і позитивних емоцій. У захваті від тещі зяті, у захваті троє талановитих мужичків-онуків і, не кривлячи душею, у захваті й ми. А десь із високого неба дивиться на все її єдина любов. Оберігає. Ну хіба цьго мало для щастя?
І. Звідки це почалося?
Витоки сонячної енергії Анни Іванівни починаються з дитинства у далекій Мордовії, краю лісів і озер, де наразі лишилися могилки рідних і спогади, спогади... Про безтурботне, хоч і бідненьке дитинство, маму, яка після смерті батька билася з усіх сил, аби утримувати сім’ю, дядька, котрий просто витягнув її у Пермську область – спочатку на навчання, а згодом – на роботу. Спритною, вмілою дівчинкою зростала Анечка, вона буквально «ковтала» життєву науку і знання, що здобувала, ніби боялася, що їх у неї віднімуть, що, бува, чого-небудь не встигне. Та завдяки щирій вдачі і наполегливості їй вдалося загартувати свій характер, випробувати себе на витривалість, не злякатися роботи, яку виконували лише чоловіки.
ІІ. Життя проживати -
не поле переходити!
- Як чудово, коли на життєвих стежках нас чекають приємні сюрпризи! – розповідає далі про свою долю Анна Іванівна. Саме такий повністю змінив все навколо, що було найголовнішим. Ім’я цього сюрприза – Олександр Капітонович, моя справжня любов всього життя!
Згадує, як вперше побачила його на будівництві ГРЕС. Він тоді очолював бригаду, а згодом став головою профспілки всього будівництва. Ударника і бригадира фотографували, і в газетах про нього писали, і не одна дівчина згодилася б піти з ним під вінець. Але бригадир (був родом зі Старої Рудні) око відразу поклав на неї, відкинувши геть усе, що було перед цим. А що було? Та, власне, і нічого серйозного, за винятком Анниної подруги, з якою трохи фліртував.
- А як почав зустрічатися зі мною, взагалі про всіх дівчат забув, - мило мружить очі наша героїня.
Розказує, як друзі подарували їм з Сашею на весілля телевізор, як потім в коханні і злагоді проходили їхні дні і роки, як їздили вони по комсомольських путівках на різні великі і малі будівництва по всьому Радянському Союзу (Івано-Франківськ, Вінничина, Вірменія), як важко працювали і витримували круговерть подій. Анна Іванівна на тих будівництвах професійно трудилася зварницею, була чи не єдиною жінкою у цьому чоловічому занятті, причому планку тримала найвищу! Приміром, їй доручали такі ділянки роботи, які не під силу були хлопцям зі стажем!
Тож в її трудовій книжці, що не сторінка – то подяка чи винагорода.
Гордиться цим Анна Іванівна, але особливою гордістю вважає свого чоловіка і двох красунь-донечок.
ІІІ. Тиха сімейна гавань
Тішать пані Анну, ще в силі бабусю, своїми добрими вчинками дві донечки зі своїми сім’ями. І хоч мешкають від неї за тисячі кілометрів, багато часу віддають родинному спілкуванню, чекають її до себе в гості – і в Южно-Сахалінськ, і в Полярні Зорі, що поблизу Мурманська. І вона регулярно – літаками, поїздами мчить до них на побачення, під час яких лунає щирий сміх, ллється рікою радість, дарується купа гостинців і позитивних емоцій. У захваті від тещі зяті, у захваті троє талановитих мужичків-онуків і, не кривлячи душею, у захваті й ми. А десь із високого неба дивиться на все її єдина любов. Оберігає. Ну хіба цьго мало для щастя?
Фото автора та
з сімейного архіву Шандар
Комментариев нет:
Отправить комментарий