Про Марію Григорівну Костюченко з Кучинівки мріяла написати давно. Ким її тільки до сьогодні не називають односельці – і берегинею родинного щастя, і господинею такою, схожу на яку не знайдеш, і мамою, до котрої повсякчас горнуться не лише два красені-сини – Віктор і Сергій, а й невісточки, онуки.
Старшого, Віктора (наразі мешкає у Гомелі), зустріли із газонокосаркою в руках – підстригав рівненько травичку, що піднялась після рясних дощів біля маминого обійстя. Хоча, на перший погляд, наводити лад потреби не було – й без того все виглядало ідеально прибраним, вифарбуваним, без жодного будячка й дикорослих рослин. І загалом, і затишний будиночок, увесь палісадник, територія городу потопали в петуніях, ліліях, чорнобривцях, гладіолусах, трояндах. І уся ця яскравість, пишність упереміш з пташиним переспівом, лагідними сонячними променями створювали неповторну картину сімейної ідилії. Шкода, що не дожив до неї чоловік Марії Григорівни – Михайло, з яким у мирі та злагоді, без розходжень у поглядах на найважливіші речі, такі, як виховання дітей, ставлення до батьків пробула вона не один десяток літ. До речі - і з свекрухою, яку вважала рідною матінкою, і поруч з власними батьками, догледівши їх, й в останню путь провівши.
Професію для себе обрала особливу й необхідну людям – стоматолога. Лікувати зуби до неї ходили не лише місцеві мешканці, а й приїжджали містяни, із навколишніх хуторів, навіть з райцентру. Нікому не відмовляла, ні на кого не гримала, працюючи так, що орден за звитягу давати потрібно було…
- У ті часи, - каже Марія Григорівна, - ще й у школу виїжджала на профогляди учнів, на дільницю механізації, щоб трактористу чи водію без відриву від виробництва пломбу поставити або корінь видалити. А чоловік кермував колгоспним автобусом, возив малечу до школи й дитсадка, виконував інші вказівки голови, демонструючи, як і вона, повну віддачу, повні сили. Тих сил у результаті якраз і не вистачило йому, щоб на пенсії порозкошувати. Хоча яка в селі розкіш? Хіба що увечері, після колупання в городі удвох зі своєю коханою під крислатою яблунькою посидіти, дітей у відпустку зустріти, щоб у якості гостей шашличками й варениками почастувати. Та, згадуючи довгу вервечку маленьких і великих подій, прокрутити в пам’яті все, що встигли і не встигли зробити…
Не судилося їй сьогодні бути у парі. Але Марія Григорівна все ж не самотня! Ще б пак! Із такими хлопцями, як у неї, хіба занудишся, занедужаєш? Вони ж, як метеори, при першій-ліпшій нагоді коло мами!
І подружки у неї є, і сусіди гарні, а головне – навкруг рідна сторона, оспівана душею й серцем. Ну хіба це не привід усміхнутися і вдарити лихом об землю!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий