Чи то сонце смалить нестерпно, чи дощ лупить безупинно, а Наталія Пушкар – маленька, миловидна жіночка – у дорозі.
Така вже її доля. До людей іде, і вони, жителі трьох тур’янських вулиць, з нетерпінням її чекають. І не можна їй ні хворіти, ні у відпустку йти – нікому підмінити, просто нікому… Розповідати про свої заслуги Наталія Михайлівна категорично відмовилася, тому робити це довелося іншим людям, яких ми зустрічали посеред села.
І що ви думаєте? Жодних нарікань. Вона, як виявилося, ніколи не лінується, завжди всі плани виконує, свій велосипед так загружає сумками, що потім ледь його тягне.
Людина – відповідальна і пунктуальна – здається, камені б з неба падали, а вона все йшла б і йшла б на роботу! А, окрім основної, у Наталії Пушкар, як мінімум, ще дві ролі «на додачу» - психотерапевта та соціального робітника. Адже тривалі розмови із бабусями та дідусями, до яких вона приходить, стають скоріше нормою, ніж виключенням. Для них вона посередник між світом та самотністю, друг, з яким можна нехай лише хвилиночку, але щодня перекинутися новиною.
Комментариев нет:
Отправить комментарий