Подібне в житті трапляється нерідко: дівчина – розумниця, симпатична, з доброю вдачею, відмінна кулінарка і хазяйка, а без пари. Хлопці її наче не бачать. А якщо й бачать, то заміж не беруть. «Вінець безшлюбності», «печатка самотності», «віковуха» або ще якась інша порча – як тільки не називають це справді нерадісне явище…
Наталія Дятел зі Смячі - саме з таких. Судячи з її «молодих» фотографій, була красунею - з косою нижче пояса… З дитинства всякій роботі навчена. У 15 уже працювала на свинофермі. А в’язати рушниками старостів так і не довелось.
- Може, й правда – пороблено? – кажу їй. – Через заздрощі чи «на зло». Таке ж буває.
- Та ні, - хитає головою. – Пороблене можна відробити. Або саме з часом мине. А коли на роду написано, до самої смерті нікуди не дінешся. Від долі не втечеш.
- Вам – «написано»?
- Так колись ворожка у Щорсі сказала. Відразу навіть вимовити цього не змогла – мабуть, шкода їй мене було. Тричі розкидала карти на судженого. То на них гляне, то на мене А потім зітхнула: «Не ображайся, але нема поруч з тобою чоловіка».
- Ви й повірили?
- Спершу - ні. Але ж вийшло, як вона сказала.
Однак любов у житті жінки все - таки була. Зізнається, тільки недавно порвала його листи. Берегла їх майже 70 років. Усі вони – з фронту. І в кожному – надія: живий!
- Я і плакала над ними, і молилася: хай там що з ним станеться, аби тільки прийшов.
Вони були односельцями і однолітками. Працювали в колгоспі. Полюбилися, а тут – війна. Хто любив, знає, якою важкою буває розлука. Особливо - коли така.
Наталія витримала її, витерпіла, пережила. Дочекалась. Коханий повернувся. Поранений, і від того ще рідніший. Та чоловіком і дружиною вони не стали.
- Я була йому вірною, а він і до мене ходив, і до іншої. Вона була років на десять старшою. Усе йому дозволяла. От і завагітніла. Доходився… Я дізналася про все останньою.
Коли подруга сказала, що зібрався на ній женитись, у мене все попливло перед очима. Але навіть не здригнулась. Знизала плечима: хай одружується.
Увечері він стукає: «Прийшов з тобою розпрощатись». Слава Богу, у мене вистачило сил не розплакатись. «Геть!» - це все, що могла йому сказати. І зачинила двері.
- Ви жили в одному селі. Хочеш-не-хочеш, зустрічалися…
- А куди дінешся? Зустрічалися, віталися. Я йому була навіть вдячна, що нічого, крім обіймів та поцілунків, між нами не було. Так я змогла його швидше забути.
Тим більше, що жили вони погано. Народили трьох дітей, а між собою не ладнали. Люди казали, що він знущається над дружиною. А вона лаялась, звинувачувала мене в тому, що у них усе, як у кота із собакою.
Пізніше у Наталії були інші зустрічі, але і вони не закінчилися весіллям.
- Я навіть не переживала. Думала: інші самі живуть, і я проживу. Тим більше, що тоді ще батьки були здоровіші. Усю роботу дома робили. Я знала тільки ферму. Затемно йшла туди і в сутінках поверталася: корів же руками доїли.
Після війни, уже й не згадаю, коли точно, моя на 10 років старша сестра Явдоха розлучилася з чоловіком і переїхала з Гомеля додому. Із синочком. Васильком. Він ще маленьким був.
Побула трохи, а потім найнялася працювати до хазяїна - в Тупичів Городнянського району. За 20 рублів на місяць. Жила там, а Василько – з нами. Я полюбила його так, як, мабуть, любила б свого рідного. Нічого для нього не шкодувала. Якось захотів ляльку (на усій нашій вулиці, як на гріх, з його ровесників – самі дівчатка, з ними і грався). Купила найкращу. А потім у Щорсі на базарі побачила великого іграшкового коня. Він коштував дуже дорого, але я не встояла. Зате який радий був Василько! Ляльку кинув, мене цілує…
Він звав мене мамою. Сестра не ображалась.
Коли батьків не стало, ми вдвох ростили нашого сина. Потім він одружився. Переселився до Щорса. Там народився наш з сестрою спільний онук. Анатолій. Наше щастя.
Це тепер час ледве плентається. А тоді – летів. Не встигли оглянутися, Толя виріс.
А Василь помер. У 1994-му. Від раку. Йому було тільки 50. Явдоха пережила сина на 7 років. І тільки року не дожила до 90.
- Печаль вкоротила сестрі віку, - зітхає Наталія Йосипівна. Їй самій 90 виповнилося у цьогорічному серпні.
- Відгуляла ювілей і зовсім розлінилася, - каже. З хазяйства - тільки город і десять качок. Заради них доводиться через день топити піч. Два чавуни картоплі як за себе кидають.
- Хтось допомагає по господарству?
- Що тут помогати? Сама справляюсь. Життя добре загартувало – роботи не боюсь. Було 60, як пішла ланковою, і цілих сім років трималася. Корову тільки недавно збула. Будеш сидіти, склавши руки, хвороби обсядуть.
Хворіти бабуся не любить. Не визнає ні таблеток, ні уколів.
- Невже нічого не болить?
- Болить – переболить, - киває рукою.
І все ж, - зізнається, - один раз таки була в лікарні.
- Це коли у мене на руці з’явився жировик. Лікарі сказали: якщо його не вирізати, може бути рак. Довелося погоджуватися.
- Батьки теж на здоров’я не скаржились?
- Батько нездужав усе життя. Через те, що у молодості любив мірятися силою. Та, видно, хтось його все – таки поборов. Може, відбили щось усередині.
Але не міг без роботи. Хату, де я живу, він збудував. Нашу стару спалили німці.
У хаті у неї порядок. Чисто вибілені стіни. На підлозі – палас. Каже: є й домоткані доріжки, але «по-сучасному» краще.
- Раніше стільки квітів було, що вільного місця залишалося – тільки пройти. Бувало, поштар наш принесе газету чи пенсію і просить: «Можна, я біля твоїх квітів відпочину?». Великі фікуси і троянду у вазоні віддала в школу, менші роздарувала.
- Зовсім розлінилася, - сміється.
- А на городі?
- І на городі. Знаю: приїдуть онуки зі Щорса, дадуть лад.
Онуками вона називає Анатолія, його дружину та їхніх двох дорослих синів. Вони навідуються часто, не дають бабусі сумувати в чотирьох стінах.
- А я дома рідко коли сиджу. Ходжу гуляти до подруг. Наговоримось про все на світі. Молодість згадаємо.
З молодих років у неї збереглася невеличка скринька. Зараз там лежить її ще дівоче намисто, а раніше був цілий косметичний арсенал: помада в пластмасовому тюбику, розсипна пудра в картонній коробочці, каламарчик духів.
- Сама я рідко коли фарбувалась, а дівчата перед кожною гулянкою приходили «наводити красу».
- Не заздрили, коли вони виходили заміж?
- Ні, не заздрила. І не зловтішалась, коли комусь не щастило у шлюбі. У кожного в житті - своя стежка…
Марія Ісаченко
До теми
Вінець безшлюбності – поширений забобон, згідно з яким через порчу, зурочення чи спеціальний магічний обряд виникають серйозні і тривалі проблеми з протилежною статтю.
Вважається, що вінець безшлюбності ускладнює пошук коханої людини, створює непереборні перепони в коханні, унеможливлює одруження.
У житейському понятті вінець безшлюбності - це приреченість людини на довічну самотність. А з точки зору науки – негативна інформаційна структура, потужний енергетичний імпульс з певною програмою дії.
P.S. Хто вірить забобонам, нерідко звертається за допомогою до ворожок чи екстрасенсів, щоб «зняли» вінець безшлюбності. Хто не вірить, намагається вирішити проблему сам: змінює зачіску, одяг, поведінку. Дехто ходить до церкви. Кажуть, коли на Покрову (14 жовтня) тричі вимовити в церкві замовляння: «Свята Покрово, покрий мені голову. Амінь.», шанси вийти заміж значно зростуть.
Наталія Дятел зі Смячі - саме з таких. Судячи з її «молодих» фотографій, була красунею - з косою нижче пояса… З дитинства всякій роботі навчена. У 15 уже працювала на свинофермі. А в’язати рушниками старостів так і не довелось.
- Може, й правда – пороблено? – кажу їй. – Через заздрощі чи «на зло». Таке ж буває.
- Та ні, - хитає головою. – Пороблене можна відробити. Або саме з часом мине. А коли на роду написано, до самої смерті нікуди не дінешся. Від долі не втечеш.
- Вам – «написано»?
- Так колись ворожка у Щорсі сказала. Відразу навіть вимовити цього не змогла – мабуть, шкода їй мене було. Тричі розкидала карти на судженого. То на них гляне, то на мене А потім зітхнула: «Не ображайся, але нема поруч з тобою чоловіка».
- Ви й повірили?
- Спершу - ні. Але ж вийшло, як вона сказала.
Однак любов у житті жінки все - таки була. Зізнається, тільки недавно порвала його листи. Берегла їх майже 70 років. Усі вони – з фронту. І в кожному – надія: живий!
- Я і плакала над ними, і молилася: хай там що з ним станеться, аби тільки прийшов.
Вони були односельцями і однолітками. Працювали в колгоспі. Полюбилися, а тут – війна. Хто любив, знає, якою важкою буває розлука. Особливо - коли така.
Наталія витримала її, витерпіла, пережила. Дочекалась. Коханий повернувся. Поранений, і від того ще рідніший. Та чоловіком і дружиною вони не стали.
- Я була йому вірною, а він і до мене ходив, і до іншої. Вона була років на десять старшою. Усе йому дозволяла. От і завагітніла. Доходився… Я дізналася про все останньою.
Коли подруга сказала, що зібрався на ній женитись, у мене все попливло перед очима. Але навіть не здригнулась. Знизала плечима: хай одружується.
Увечері він стукає: «Прийшов з тобою розпрощатись». Слава Богу, у мене вистачило сил не розплакатись. «Геть!» - це все, що могла йому сказати. І зачинила двері.
- Ви жили в одному селі. Хочеш-не-хочеш, зустрічалися…
- А куди дінешся? Зустрічалися, віталися. Я йому була навіть вдячна, що нічого, крім обіймів та поцілунків, між нами не було. Так я змогла його швидше забути.
Тим більше, що жили вони погано. Народили трьох дітей, а між собою не ладнали. Люди казали, що він знущається над дружиною. А вона лаялась, звинувачувала мене в тому, що у них усе, як у кота із собакою.
Пізніше у Наталії були інші зустрічі, але і вони не закінчилися весіллям.
- Я навіть не переживала. Думала: інші самі живуть, і я проживу. Тим більше, що тоді ще батьки були здоровіші. Усю роботу дома робили. Я знала тільки ферму. Затемно йшла туди і в сутінках поверталася: корів же руками доїли.
Після війни, уже й не згадаю, коли точно, моя на 10 років старша сестра Явдоха розлучилася з чоловіком і переїхала з Гомеля додому. Із синочком. Васильком. Він ще маленьким був.
Побула трохи, а потім найнялася працювати до хазяїна - в Тупичів Городнянського району. За 20 рублів на місяць. Жила там, а Василько – з нами. Я полюбила його так, як, мабуть, любила б свого рідного. Нічого для нього не шкодувала. Якось захотів ляльку (на усій нашій вулиці, як на гріх, з його ровесників – самі дівчатка, з ними і грався). Купила найкращу. А потім у Щорсі на базарі побачила великого іграшкового коня. Він коштував дуже дорого, але я не встояла. Зате який радий був Василько! Ляльку кинув, мене цілує…
Він звав мене мамою. Сестра не ображалась.
Коли батьків не стало, ми вдвох ростили нашого сина. Потім він одружився. Переселився до Щорса. Там народився наш з сестрою спільний онук. Анатолій. Наше щастя.
Це тепер час ледве плентається. А тоді – летів. Не встигли оглянутися, Толя виріс.
А Василь помер. У 1994-му. Від раку. Йому було тільки 50. Явдоха пережила сина на 7 років. І тільки року не дожила до 90.
- Печаль вкоротила сестрі віку, - зітхає Наталія Йосипівна. Їй самій 90 виповнилося у цьогорічному серпні.
- Відгуляла ювілей і зовсім розлінилася, - каже. З хазяйства - тільки город і десять качок. Заради них доводиться через день топити піч. Два чавуни картоплі як за себе кидають.
- Хтось допомагає по господарству?
- Що тут помогати? Сама справляюсь. Життя добре загартувало – роботи не боюсь. Було 60, як пішла ланковою, і цілих сім років трималася. Корову тільки недавно збула. Будеш сидіти, склавши руки, хвороби обсядуть.
Хворіти бабуся не любить. Не визнає ні таблеток, ні уколів.
- Невже нічого не болить?
- Болить – переболить, - киває рукою.
І все ж, - зізнається, - один раз таки була в лікарні.
- Це коли у мене на руці з’явився жировик. Лікарі сказали: якщо його не вирізати, може бути рак. Довелося погоджуватися.
- Батьки теж на здоров’я не скаржились?
- Батько нездужав усе життя. Через те, що у молодості любив мірятися силою. Та, видно, хтось його все – таки поборов. Може, відбили щось усередині.
Але не міг без роботи. Хату, де я живу, він збудував. Нашу стару спалили німці.
У хаті у неї порядок. Чисто вибілені стіни. На підлозі – палас. Каже: є й домоткані доріжки, але «по-сучасному» краще.
- Раніше стільки квітів було, що вільного місця залишалося – тільки пройти. Бувало, поштар наш принесе газету чи пенсію і просить: «Можна, я біля твоїх квітів відпочину?». Великі фікуси і троянду у вазоні віддала в школу, менші роздарувала.
- Зовсім розлінилася, - сміється.
- А на городі?
- І на городі. Знаю: приїдуть онуки зі Щорса, дадуть лад.
Онуками вона називає Анатолія, його дружину та їхніх двох дорослих синів. Вони навідуються часто, не дають бабусі сумувати в чотирьох стінах.
- А я дома рідко коли сиджу. Ходжу гуляти до подруг. Наговоримось про все на світі. Молодість згадаємо.
З молодих років у неї збереглася невеличка скринька. Зараз там лежить її ще дівоче намисто, а раніше був цілий косметичний арсенал: помада в пластмасовому тюбику, розсипна пудра в картонній коробочці, каламарчик духів.
- Сама я рідко коли фарбувалась, а дівчата перед кожною гулянкою приходили «наводити красу».
- Не заздрили, коли вони виходили заміж?
- Ні, не заздрила. І не зловтішалась, коли комусь не щастило у шлюбі. У кожного в житті - своя стежка…
Марія Ісаченко
До теми
Вінець безшлюбності – поширений забобон, згідно з яким через порчу, зурочення чи спеціальний магічний обряд виникають серйозні і тривалі проблеми з протилежною статтю.
Вважається, що вінець безшлюбності ускладнює пошук коханої людини, створює непереборні перепони в коханні, унеможливлює одруження.
У житейському понятті вінець безшлюбності - це приреченість людини на довічну самотність. А з точки зору науки – негативна інформаційна структура, потужний енергетичний імпульс з певною програмою дії.
P.S. Хто вірить забобонам, нерідко звертається за допомогою до ворожок чи екстрасенсів, щоб «зняли» вінець безшлюбності. Хто не вірить, намагається вирішити проблему сам: змінює зачіску, одяг, поведінку. Дехто ходить до церкви. Кажуть, коли на Покрову (14 жовтня) тричі вимовити в церкві замовляння: «Свята Покрово, покрий мені голову. Амінь.», шанси вийти заміж значно зростуть.
Комментариев нет:
Отправить комментарий