– Це якась пекельна любов, - кажу їй.
– Це моя пекельна доля, - зітхає Марія Струк із Камки. – Мабуть, прокляли мене ще до народження.
Розказує:
– Біди в нашій сім’ї почалися через хату – придане моєї мами. Батько перевіз хату із Заріччя в Петрівку і хотів поставити на городі своїх батьків. Вони (особливо мій дідусь) були проти. Почалися сварки. Та батько все одно зробив по-своєму.
Може, тому не було у нашій сім’ї щастя. Померло двоє старших дітей. Коли мені було два роки, не стало мами. Пішла на той світ у 25. Поховали її в Заріччі. Там жила моя бабуся. На маминій могилі я проголосила усе своє дитинство. Воно було важке. Без радості. Батько оженився вдруге. У них з мачухою народилося четверо дітей. Я з малих років була за наймичку. Ніхто не жалів. Тільки лаяли.
Як уже зовсім допече, біжу через ліс у Заріччя. До мами. Упаду, обніму могилу і плачу - поки не знесилію. Тоді полегшає. Люди побачать мене на кладовищі, скажуть бабусі, вона прийде, забере до себе.
У школу ходила тільки два роки. Далі мачуха не пустила – треба було товкти кукурудзу, терти картоплю, порати хазяйство, прати, варити, няньчити дітей. З 12 років я вже ходила в колгосп на роботу з дорослими жінками.
А потім – війна. Батька забрали на фронт прямо з сінокосу. Усю дорогу він співав. Закінчував одну пісню і починав нову - згадував кожну, яку знав. Наче відчував, що більше не доведеться. Голос у нього був красивий, сильний.
Я в нього вдалася. Тому ще малою кликали на сільські весілля – співати і танцювати. Гостям – розвага, а мені радість: і нагодують, і гостинців дадуть. Більшого щастя й не згадаю. Бо не було його.
Батько загинув, я залишилася з мачухою та її дітьми. Як і раніше – нікому не потрібна, ніким не любима. Вийшла заміж за першого, хто посватав. Це було в 43-му. Мені тоді було 20 років, Олександру -19. Родом він із Камки. А познайомились у Заріччі. Там на Івана храмове свято – його навіть у війну відзначали: чим Бог пошле. Я пішла провідати бабусю, а він був у родичів. На другий день являється до мене в Петрівку. Потім присилає старостів. Мачусі відразу не сподобався. Відмовляла мене. Навіть плакала. Та я не послухала. Думаю: буду догоджати, він і жалітиме. А ще згадала бабусині слова: першого шматка хліба не оминай, він найсмачніший. Олександр і був моїм першим.
Жили у Камці. З перших днів стало ясно, що потрапила я з вогню та в полум’я. Чоловік що хотів, те й творив. Самотніх жінок, солдаток – півсела. Він сьогодні – в однієї, завтра – в іншої.
– Нащо тоді женився? – дорікнула йому якось свекруха.
– Щоб на війну не забрали, - він у відповідь.
Але все ж забрали. У 44-му. Якраз Ніна у нас народилася. Разом з донькою він нас і вигнав, перед тим, як іти на фронт. Сказав: – Не допущу, щоб ти в моїй хаті розкошувала, коли мене вб’ють.
Прив’язала я дитину до себе платком і пішла у Петрівку – проситися назад до мачухи. Та вона до себе не пустила. Я - до бабусі, а в неї невістка живе, самим тісно. Прихистила одна сердечна жінка. Її хазяїн теж був на війні. А потім добрі люди помогли відсудити в мачухи стару (дідову) хату і теличку.
Переселилися туди. У голі стіни. Бідно, голодно, нічим топити. Заколишу дитя, а сама з санчатами на болото по торф. Поки привезу, воно аж посиніє від плачу.
Через рік повернувся з фронту чоловік. Без ноги. До нас не прийшов. Я сама побігла в Камку, коли почула. Зраділа, що живий, про всі образи забула. Сподівалась: тепер усе буде по-іншому, у дитини буде батько.
Але таких людей не міняє навіть війна. Як донька, чоловік не спитав, а мене просто викинув з хати.
Потім ніби отямився – присилає за мною свою сестру. Я боялася йти, та вона якось умовила. Приходимо. Він на печі лежить. Кличе до себе доньку. Вона плаче, не хоче до чужого дядька.
– Давай, Матвіївно, все погане забудемо і будемо жити, - каже до мене. Я й повірила – бо дуже хотілося, щоб нарешті так і було.
Перевіз нас у Камку. Син народився. У людей після війни ніби крила виросли. Робили важко, та все було в радість. З піснями на роботу і з роботи. Ми з Сашком – молоді, тільки б жити. Та сім’янин з нього був нікудишній. Знову взявся за своє. Продав і телицю мою, і хату. А гроші прогуляв з гомельською полюбовницею. Може, з нею і був, коли помирав наш хлопчик – згоріло дитя, як свічка, від запалення легенів.
Біда така. Та чоловік мій горював недовго. Знову жене мене з хати. А куди мені йти? Плачу навзрид. Тут заходить його тітка. Стала кричати на нього. Він і тітку турнув за двері.
Вона дуже розізлилася. Повернулася і каже мені:
– Не йди. Народжуй. Посади в кожному кутку по дитині, а сама посередині сядь, хай спробує вигнати.
Я й сама так думала: коли багато дітей, сім’я міцніша. Тільки не наша. Не встигла Люба (вона народилася в 1949-му) підрости, батько привів у хату ту свою полюбовницю. Замурував двері між кімнатами, зробив нові – там, де було вікно, і живе з нею. А я з двома дітьми через стінку. Усе чутно: як вони там сміються, жирують. На вулицю від такої ганьби страшно виходити.
А їй хоч би що. Каже: «Чоловіків мало. Війна побила. Ти пожила, тепер я поживу».
Та недовго втішалася. Десь через півроку і її вигнав. Знову прийшов до мене. Нажили ще двох дочок ( Люда – з 52-го, Світлана – з 55-го). Вийшло, як тітка казала: у кожному кутку по дитині.
З хати він мене теж більше не виганяв. Але й знущатися не перестав. Старша Нінка якось не витримала – як закричить на нього: «Ти – поганий батько!».
Діти тримали мене на світі. Попідростали, все чисто помагали. І дома, і в колгосп ходили зі мною. Пололи, копали картоплю, буряки. Льон уночі брали – вдень він сухий, ламається.
Потім заміж виходили. Життя продовжувалось. Тільки у нас з чоловіком нічого не мінялося. Продовжував мучити.
Бувало, поїдем кудись підводою, він в один кінець довезе, а потім скине, я йду пішки за возом. Або нап’ється, доповзе до ліжка і ну душити. А ще гірше – за рушницю хапається. Тікаю на вулицю, в чому була. Якось каже: поїхали, навчу тебе плавати. Привіз на Снов під самий Щорс. Затяг на глибоке і відпустив. Мене зразу потягло на дно. Кричу - скільки сили є. Він, видно, злякався. Витяг на берег. Каже: «Значить, ще не прийшов твій час». Я одежу в руки і тікати.
Так і прожили. Цілих 56 років. Уже 13, як його немає,та я жодної кривди не забула.
– Виходить, все життя пішло на задоволення нездорових чоловікових примх. Не шкодуєте? – питаю жінку.
– А що було робити? Кому я з дітьми потрібна? Мабуть, так судилося.
Колись, ще дівкою, я ворожила під старий Новий рік. Розчесала волосся, поклала гребінець під подушку і замовила: «Суджений – ряжений, заплети мені косу».
І він мені приснився. Олександр. Я добре запам’ятала: і обличчя, і фігуру. Вплів у косу чорну стрічку, а на кінці ще й бант зав’язав. Так я з ним і прожила – по-чорному…
Тільки й було світла у віконці - доньки.
Ніна та Людмила живуть у Полтаві, Люба та Світлана - в Ніжині. Від них у Марії Матвіївни 7 онуків і 9 правнуків. Часто приїздять, допомагають. Город порають. А з господарства – тільки п’ятеро курей.
Зараз жінці – 89. А на вигляд набагато молодша. І метка не по літах.
– Це тому, що я нарешті роблю те, чого була позбавлена все життя – співаю і танцюю, - каже бабуся. - У нас при клубі – фольклорний ансамбль. Крім мене, ще шість жінок. Співаємо старовинних пісень, що їх іще від мам та бабусь навчились. Я завжди виступаю у материній сорочці, її руками вишитій. Вона вже виношена, аж світиться, але дуже дорога мені.
– Якби можна було почати життя заново, усе було б по-іншому? – насамкінець запитую жінку.
– Навряд чи, - зітхає вона. – Від своєї долі не втечеш…
Марія
ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий