У близькому далекому селі

Михайлівка наче й близько (6 км) від Щорса, а спробуй туди зараз дістатися. Дороги не для пішоходів та велосипедистів, а більше (якщо нема власного авто) – нічим.
Телефонного зв’язку теж нема. І медичний пункт без фельдшера. Уже другий рік.
Живе тут близько сотні людей, майже 30 з яких – працездатного віку. Тільки працювати в селі ніде: продавець та листоноша вважаються мало не привілейованими професіями.
Та в маленькій (усього на три вулиці) Михайлівці не відчуєш, здавалось би, неодмінних – враховуючи обставини – журби та нудьги. Це тому, що люди тут особливі: не злостиві, не заздрісні і не пліткарі. Допомагають одне одному, бо знають: сподіватися в першу чергу треба нас самих себе. Голова села Василь Клименко не приховує: з усіх трьох сіл, що знаходяться на території сільради (Сновського, Єнькової Рудні і Михайлівки), з найбільшою радістю навідується саме до михайлівців.


Тут що не людина – то ціла історія, хоч більшість вироблена, здавалось би, доостанку. Та не здаються, не опускають руки. Знаходять віддушину в пісні, що з давніх давен вважалась душею народу. Збираються на репетиції, готують концерти. Дарма, що з настанням холодів у клубі не набагато тепліше, ніж на вулиці.
– На Новий рік буде і Дід Мороз, і Снігуронька, і свято взагалі, - розказує завідуюча клубом Тамара Сергійко.
Жінка отримує мізерну зарплатню, бо працює всього на чверть ставки, але намагається зробити життя сільчан веселішим.
А завдяки добрим хазяям, таким як Павло Павленко, у яких є набір сільськогосподарської техніки, михайлівці не ходять за тридев’ять земель з чолобитною, коли треба орати чи збирати врожай. Практично усі люди в селі – його патріоти. Знають про минувшину – навіть дуже далеку: коли в урочищі Калиновому справді росло багато калинових кущів, а по річці Бреч (чи Бречиці – різні люди називають по-різному) справляли кремезні дубові стовбури.
Тут через хату – Павленки або Сергійки. Та що там – усі одне одному родичі: хтось – більше, хтось – менше. Головне – у них є одна спільна святиня: село.
Шкода тільки: з кожним роком воно все більше зменшується, хоч діти все ж народжуються, і шкільний автобус досі не оминає Михайлівку.
А ще – є в селі вулиця, яка (мабуть, єдина серед вулиць усіх населених пунктів району) носить ім’я Сергія Єсеніна. Хто назвав її так, з’ясувати не вдалося, але сам факт дуже зворушив, бо навряд чи хто писав про село так поетично, натхненно і так щемно, як Єсенін…
Марія
ІСАЧЕНКО