Протягом багатьох років прославляє наше Полісся, своє рідне село Старі Боровичі журналіст і письменник, лауреат Міжнародних літературно-мистецьких премій імені Миколи Гоголя та Пантелеймона Куліша Микола Миколайович Максимець.
Ще з юних літ він, як розповідають земляки, проявляв літературні здібності. Писав вірші, образки про людей, рідну природу. Вони зігрівали серця, надихали жити. Староборовчани добре знають «свого Миколу», радісно зустрічають, коли приїжджає в рідне село. Раніше навідувався до матусі, зараз – на її могилку.
Він був першим з молоді навколишніх сіл, коли в 1973 р. вступив на стаціонар до Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченка, та ще й на престижний факультет журналістики. Навчався відмінно, писав до районної газети, яка на той час називалась «Промінь Жовтня» (до речі, після закінчення навчання прийшов туди працювати на посаду літпрацівника).
Ішов час. і через два роки Микола Миколайович переїхав до Чернівців. Працював в обласній газеті «Радянська Буковина» кореспондентом, оглядачем, здобув вищу партійну освіту, був головним редактором обласної газети «Молодий буковинець».
Свою захоплюючу повість «Таємниця гори діда Лева» він присвятив своїй матусі Галині Федорівні, родині, друзям та колегам, працьовитим і мудрим землякам, та найперше – рідному селу і чарівній річечці Снов.
Хто знає, може, колись ми зустрічались у студентські роки в приміщенні університету, адже журналісти і правники навчались тоді в одному «жовтому» корпусі.
Нині Микола Миколайович – головний редактор «Видавничого дому «Букрек», але не забуває про рідні краї. В чернігівській газеті «Деснянська правда» надрукував свої твори «Тривожна тиша в Лісограді», «Троянда з Поліського краю», «Пастух білого птаха», «На хвилях рапсодії літа», «Останній бій комісара», «Чернігів зустрічає земляків».
Не пориває зв’язків і з нашою районною газетою «Промінь», читачем якої я є з 1974 року. Доказом цього є те, що в номері від 23 вересня 2017 р. та в номері №41 від 7 жовтня 2017 р. опублікована його розповідь «Сага про корівок-«бізонів» та сільських робінзонів». Він переніс читача у далеке дитинство сільського хлопчини, з потеплінням на душі пригадує батьківську хату і «найповажнішу» годувальницю сім’ї – рідну корівку. Навіть з плином часу пам’ятає їх імена: Зірка, Марта, Троянда, Ромашка.
Не забув про те, як «бувало, котрась з молодших доярок бризне мені в обличчя цівочкою з дійки і вдоволено засміється:
- Не бійся, воно не кусає... Можливо, колись далеко заїдеш від села, станеш городським, щоб знав, як пахне справжнє сільське молочко. Не зрівняти з магазинним у пляшках...»
Коли приїхав у рідний край, потягло його до людей, до трудівників, простих «робінзонів», які облаштували свій побут у шалаші, звідкіля оглядають зелені «володіння», наперед визначаючи, куди можуть податися безприв’язні «підопічні».
Від «робінзонів» він дізнався, що вони читають пресу, не відірвані від життя, політики, а тому запитав одного з них: «Оця гібридна війна з Росією, бойові дії в АТО скоро припиняться?» На що той відповів: «Не я Президент... Я б ту шоблу поставив на місце. А то наші техніку відвели, а ті стріляють, і хто там воює? Одна наволоч, а хлопці гинуть...»
Довелось Миколі Миколайовичу вислухати з вуст старшого «робінзона», як перелякані війною на Донбасі дітки, що приїхали до нього, попадали на підлогу, голівками до стіни, почувши розряди грому.
«Ось що таке війна... Цього не можна пробачити... Людям потрібний мир і спокій», - мовив «робінзон», і так думають всі українці.
Під кінець своєї розповіді автор роздумує: «Коли ж ми вийдемо «в люди», заживемо гідно і щасливо? Як цивілізована Європа – без війни, безгрошів’я, корупції, з дбайливим ставленням до всього, що нас оточує, з повагою до інших і, найперше, до самого себе».
З вірою у краще майбутнє я закінчую свою думку про розповідь М.М. Максимця за «корівок-«бізонів» і сільських «робінзонів», пригадую своє далеке босоноге і голодне дитинство, коли сам змалечку виконував обов’язки «робінзонів», як і багато інших дітей війни.
З побажанням автору творчих успіхів Микола БУРДЮГ,
м.Сновськ
Ще з юних літ він, як розповідають земляки, проявляв літературні здібності. Писав вірші, образки про людей, рідну природу. Вони зігрівали серця, надихали жити. Староборовчани добре знають «свого Миколу», радісно зустрічають, коли приїжджає в рідне село. Раніше навідувався до матусі, зараз – на її могилку.
Він був першим з молоді навколишніх сіл, коли в 1973 р. вступив на стаціонар до Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченка, та ще й на престижний факультет журналістики. Навчався відмінно, писав до районної газети, яка на той час називалась «Промінь Жовтня» (до речі, після закінчення навчання прийшов туди працювати на посаду літпрацівника).
Ішов час. і через два роки Микола Миколайович переїхав до Чернівців. Працював в обласній газеті «Радянська Буковина» кореспондентом, оглядачем, здобув вищу партійну освіту, був головним редактором обласної газети «Молодий буковинець».
Свою захоплюючу повість «Таємниця гори діда Лева» він присвятив своїй матусі Галині Федорівні, родині, друзям та колегам, працьовитим і мудрим землякам, та найперше – рідному селу і чарівній річечці Снов.
Хто знає, може, колись ми зустрічались у студентські роки в приміщенні університету, адже журналісти і правники навчались тоді в одному «жовтому» корпусі.
Нині Микола Миколайович – головний редактор «Видавничого дому «Букрек», але не забуває про рідні краї. В чернігівській газеті «Деснянська правда» надрукував свої твори «Тривожна тиша в Лісограді», «Троянда з Поліського краю», «Пастух білого птаха», «На хвилях рапсодії літа», «Останній бій комісара», «Чернігів зустрічає земляків».
Не пориває зв’язків і з нашою районною газетою «Промінь», читачем якої я є з 1974 року. Доказом цього є те, що в номері від 23 вересня 2017 р. та в номері №41 від 7 жовтня 2017 р. опублікована його розповідь «Сага про корівок-«бізонів» та сільських робінзонів». Він переніс читача у далеке дитинство сільського хлопчини, з потеплінням на душі пригадує батьківську хату і «найповажнішу» годувальницю сім’ї – рідну корівку. Навіть з плином часу пам’ятає їх імена: Зірка, Марта, Троянда, Ромашка.
Не забув про те, як «бувало, котрась з молодших доярок бризне мені в обличчя цівочкою з дійки і вдоволено засміється:
- Не бійся, воно не кусає... Можливо, колись далеко заїдеш від села, станеш городським, щоб знав, як пахне справжнє сільське молочко. Не зрівняти з магазинним у пляшках...»
Коли приїхав у рідний край, потягло його до людей, до трудівників, простих «робінзонів», які облаштували свій побут у шалаші, звідкіля оглядають зелені «володіння», наперед визначаючи, куди можуть податися безприв’язні «підопічні».
Від «робінзонів» він дізнався, що вони читають пресу, не відірвані від життя, політики, а тому запитав одного з них: «Оця гібридна війна з Росією, бойові дії в АТО скоро припиняться?» На що той відповів: «Не я Президент... Я б ту шоблу поставив на місце. А то наші техніку відвели, а ті стріляють, і хто там воює? Одна наволоч, а хлопці гинуть...»
Довелось Миколі Миколайовичу вислухати з вуст старшого «робінзона», як перелякані війною на Донбасі дітки, що приїхали до нього, попадали на підлогу, голівками до стіни, почувши розряди грому.
«Ось що таке війна... Цього не можна пробачити... Людям потрібний мир і спокій», - мовив «робінзон», і так думають всі українці.
Під кінець своєї розповіді автор роздумує: «Коли ж ми вийдемо «в люди», заживемо гідно і щасливо? Як цивілізована Європа – без війни, безгрошів’я, корупції, з дбайливим ставленням до всього, що нас оточує, з повагою до інших і, найперше, до самого себе».
З вірою у краще майбутнє я закінчую свою думку про розповідь М.М. Максимця за «корівок-«бізонів» і сільських «робінзонів», пригадую своє далеке босоноге і голодне дитинство, коли сам змалечку виконував обов’язки «робінзонів», як і багато інших дітей війни.
З побажанням автору творчих успіхів Микола БУРДЮГ,
м.Сновськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий