Колись великий педагог і філософ Василь Сухомлинський говорив, що сімейне життя може бути, але ніколи не буває суцільним святом. У ньому обов’язково треба вміти ділити не лише радощі, але й горе, біду, нещастя.
Сказав, наче знав Лідію Володимирівну й Павла Борисовича Воловиків з Низківки, котрі влітку цього року відзначили своє поважне золоте весілля. Весілля, у яке вмістилися щасливі і сумні періоди спільного подружнього життя, вмістився цілий натруджений вік...
І ось під Покрову нам випадково вдалося побувати у їхньому помешканні, на власні очі побачили світ любові й гармонії, світ щоденного сільського побуту.
Щедре сонце в цей день, здавалося, сочилося з опадаючих яблунь, спалювало своїм блиском купи велетнів-гарбузів, стиглих, немов намальованих багрянцем і міддю.
Лідія Володимирівна саме звозила врожай до хлівця, готувалися порати кролів, курей, корівку та іншу живність. Повно її виявилося у чепурному дворику, де, крім всього, витав якийсь очамрілий медовий запах пасіки, квітучих чорнобривців та айстр, стиглого винограду.
Господаря, ветеринара за фахом (до нього, до речі, й досі вдень і вночі низківчани звертаються за допомогою), вдома не було, а от маленька хазяєчка мудрослівно розповіла про те, як у праці й клопотах проходить їхнє життя, як радіють приїзду з Чернігова доньки і онуків, як тужать за сином. Він так рано полишив цей світ... Ото вже горе велике трапилося! Не заживає воно, не забувається! А тут ще й хата синова неподалік визирає, загостроюючи біль, викликаючи сльози.
Разом з нами провідать Лідію Володимирівну завітала в.о. старости Людмила Гордієнко. Наполягала, щоб удвох із чоловіком прийшли на День села, обіцяла сюрприз піднести й зичила сили та наснаги.
Розігнав нас сльотавий дощик, що враз окропив все довкола, затуливши і сонечко, і блакить у небі. Але ще нескінченно довго згадувалася ця коротка зустріч, почута стисла історія однієї долі, неймовірно глибокої і чистої.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Сказав, наче знав Лідію Володимирівну й Павла Борисовича Воловиків з Низківки, котрі влітку цього року відзначили своє поважне золоте весілля. Весілля, у яке вмістилися щасливі і сумні періоди спільного подружнього життя, вмістився цілий натруджений вік...
І ось під Покрову нам випадково вдалося побувати у їхньому помешканні, на власні очі побачили світ любові й гармонії, світ щоденного сільського побуту.
Щедре сонце в цей день, здавалося, сочилося з опадаючих яблунь, спалювало своїм блиском купи велетнів-гарбузів, стиглих, немов намальованих багрянцем і міддю.
Лідія Володимирівна саме звозила врожай до хлівця, готувалися порати кролів, курей, корівку та іншу живність. Повно її виявилося у чепурному дворику, де, крім всього, витав якийсь очамрілий медовий запах пасіки, квітучих чорнобривців та айстр, стиглого винограду.
Господаря, ветеринара за фахом (до нього, до речі, й досі вдень і вночі низківчани звертаються за допомогою), вдома не було, а от маленька хазяєчка мудрослівно розповіла про те, як у праці й клопотах проходить їхнє життя, як радіють приїзду з Чернігова доньки і онуків, як тужать за сином. Він так рано полишив цей світ... Ото вже горе велике трапилося! Не заживає воно, не забувається! А тут ще й хата синова неподалік визирає, загостроюючи біль, викликаючи сльози.
Разом з нами провідать Лідію Володимирівну завітала в.о. старости Людмила Гордієнко. Наполягала, щоб удвох із чоловіком прийшли на День села, обіцяла сюрприз піднести й зичила сили та наснаги.
Розігнав нас сльотавий дощик, що враз окропив все довкола, затуливши і сонечко, і блакить у небі. Але ще нескінченно довго згадувалася ця коротка зустріч, почута стисла історія однієї долі, неймовірно глибокої і чистої.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий