Найперше, за чим пошкодував, переступивши поріг хати Наталії Василівни Руденок в с.Займище, що не взяв диктофона. Чи міг я подумати, що бабуся, якій виповнилося 86 років, може знати напам’ять стільки пісень, казок і легенд, прислів’їв та приказок.
«Малі діти їдять хліб, а великі – серце. Пізно вставши, не сподівайся рано попоїсти. Сумна гора без явора, явір без калини. Як вода каламутна, то й лампа не поможе. Станеш вівцею – всяк тебе стригтиме. Не дивись на лице – заглянь в душу».
Що не слово у Наталії Василівни – то примовка, приказка або рядок із пісні.
Невисока, худенька, з великими розумними очима, в яких розлилася чиста блакить, вона розповідала мені про свою родину, село, район.
Нитка її спогадів щораз зводилася до трьох хлопчаків і одну дівчину, яка зараз доглядає її. Хлопці виросли і роз’їхались по білому світу, у кожного свої сім’ї і нема змоги провідати маму.
Повідала, скільки переробила всього за життя в колгоспі. Спочатку він був імені Петровського, потім – імені Горького, потім – «Радянська Україна». Змінювались керівники, а робота залишалась незмінною. Увесь цей час я спостерігав за її зашкарублими – від землі, від пшеничного колосся та золотавих кукурдзяних качанів, від сапи – міцними руками, що ніколи не цурались узятись за найважче – ні в полі, ні на фермі, ні вдома.
А потім наша розмова знову звернула на прислів’я, приказки, пісні.
- Від кого всього цього наслухалися?
Наталія Василівна всміхнулася. – Найбільше від діда Антона Харитоновича і баби Полі. А ще – від чужих людей. До нас щовечора сходився люд на вечорниці: жінки й дівчата вишивали, пряли, шили, а хлопці з молодої житньої соломи плели брилі. Казка за казкою точилися мало не всю ніч. А пісень скільки переспівали! Я увібрала всі до одної! Люблю народні пісні - з ними наш фольклорний колектив «Спадщина», в якому я співала 15 років, виступав часто на сцені районного Будинку культури і в селах району.
- Ось таку чули? Вона тихенько наспівала: «Летять пташечки всі в ряд, всі в ряд. А в неї слізоньки як град, як град. Летять пташечки - все «тьох» та «тьох». А в неї слізоньки, як той горох...» Або ось така: «Ой копала баба грядку на квіти біленькі. З старим дідом жартували так, як молоденькі...»
Мама моя теж пісень знала – не перелічити, а тато підспівував. Голосистий був. А що працьовитий, то й не сказати який, усе горіло в його руках. Коси клепати приходило все село, бо ніхто так не виклепає, як він. Не хитре, здавалося б, діло, а не кожен мастак на нього.
І чоловік мій Микола Михайлович мене тим і взяв, що щиро серцем співав. Хоча женихів у мене було ого-ого скільки. Баба Поля мене жаліла. Трудівниця була велика. А ночами пряла. Від веретена відбивалася на стіні така велика тінь, як он та верба. Я дивилася на неї і слухала бабині казки. Вони розказували про багатих і бідних, про те, як один пан продав свою жінку другому панові, аби ще більше розбагатіти, про водяників, русалок...
Чи могла тоді знати, що бабуся з дідусем помруть на одному тижні? Тиф скосив їх...
В її очах з’явилися сльози. Розвіяв тяжку мовчанку білий кіт. Варто було йому з’явитися на подвір’ї Наталії Михайлівни, як бабуся вмить збодрилася.
- Це тепер мій найкращий і найвірніший друг. Він завжди приходить тоді, коли мені сумно на серці. Я не знаю, як він це відчуває. Сідає коло мене і сидітиме доти, доки мені не покращає.
Прощаюсь з господинею і обіцяю приїхати знову. Адже їй хочеться ще стільки розповісти, а ще більше заспівати.
Георгій ЛЕПНЮК,
член ради ветеранів
«Малі діти їдять хліб, а великі – серце. Пізно вставши, не сподівайся рано попоїсти. Сумна гора без явора, явір без калини. Як вода каламутна, то й лампа не поможе. Станеш вівцею – всяк тебе стригтиме. Не дивись на лице – заглянь в душу».
Що не слово у Наталії Василівни – то примовка, приказка або рядок із пісні.
Невисока, худенька, з великими розумними очима, в яких розлилася чиста блакить, вона розповідала мені про свою родину, село, район.
Нитка її спогадів щораз зводилася до трьох хлопчаків і одну дівчину, яка зараз доглядає її. Хлопці виросли і роз’їхались по білому світу, у кожного свої сім’ї і нема змоги провідати маму.
Повідала, скільки переробила всього за життя в колгоспі. Спочатку він був імені Петровського, потім – імені Горького, потім – «Радянська Україна». Змінювались керівники, а робота залишалась незмінною. Увесь цей час я спостерігав за її зашкарублими – від землі, від пшеничного колосся та золотавих кукурдзяних качанів, від сапи – міцними руками, що ніколи не цурались узятись за найважче – ні в полі, ні на фермі, ні вдома.
А потім наша розмова знову звернула на прислів’я, приказки, пісні.
- Від кого всього цього наслухалися?
Наталія Василівна всміхнулася. – Найбільше від діда Антона Харитоновича і баби Полі. А ще – від чужих людей. До нас щовечора сходився люд на вечорниці: жінки й дівчата вишивали, пряли, шили, а хлопці з молодої житньої соломи плели брилі. Казка за казкою точилися мало не всю ніч. А пісень скільки переспівали! Я увібрала всі до одної! Люблю народні пісні - з ними наш фольклорний колектив «Спадщина», в якому я співала 15 років, виступав часто на сцені районного Будинку культури і в селах району.
- Ось таку чули? Вона тихенько наспівала: «Летять пташечки всі в ряд, всі в ряд. А в неї слізоньки як град, як град. Летять пташечки - все «тьох» та «тьох». А в неї слізоньки, як той горох...» Або ось така: «Ой копала баба грядку на квіти біленькі. З старим дідом жартували так, як молоденькі...»
Мама моя теж пісень знала – не перелічити, а тато підспівував. Голосистий був. А що працьовитий, то й не сказати який, усе горіло в його руках. Коси клепати приходило все село, бо ніхто так не виклепає, як він. Не хитре, здавалося б, діло, а не кожен мастак на нього.
І чоловік мій Микола Михайлович мене тим і взяв, що щиро серцем співав. Хоча женихів у мене було ого-ого скільки. Баба Поля мене жаліла. Трудівниця була велика. А ночами пряла. Від веретена відбивалася на стіні така велика тінь, як он та верба. Я дивилася на неї і слухала бабині казки. Вони розказували про багатих і бідних, про те, як один пан продав свою жінку другому панові, аби ще більше розбагатіти, про водяників, русалок...
Чи могла тоді знати, що бабуся з дідусем помруть на одному тижні? Тиф скосив їх...
В її очах з’явилися сльози. Розвіяв тяжку мовчанку білий кіт. Варто було йому з’явитися на подвір’ї Наталії Михайлівни, як бабуся вмить збодрилася.
- Це тепер мій найкращий і найвірніший друг. Він завжди приходить тоді, коли мені сумно на серці. Я не знаю, як він це відчуває. Сідає коло мене і сидітиме доти, доки мені не покращає.
Прощаюсь з господинею і обіцяю приїхати знову. Адже їй хочеться ще стільки розповісти, а ще більше заспівати.
Георгій ЛЕПНЮК,
член ради ветеранів
Комментариев нет:
Отправить комментарий