Заново «відкрила» обл
иччя чоловіка, доньки. Здивувалась, помітивши зморшки у знайомих: багатьох вважала набагато молодшими.
З дитинства вона змушена була носити потворні потужні окуляри. І хоч добре вчилася, виступала на концертах, писала вірші, серед однолітків почувалася некомфортно.
Закінчивши восьмирічку, дівчина поїхала з Великого Щимеля до сестри в Крим – починати життя з чистого аркушу. Але старі проблеми заважали і на новому місці. Через поганий зір Галину ніде не брали на роботу. Вважала за щастя, коли вдалося влаштуватися в радгоспі. Потім перейшла на винозавод, перебралася до Севастополя. Лікарі втішних прогнозів не давали. І вона вирішила: поки бачу, радітиму найменшій дрібниці. Хай то буде просто власне відображення у вітринах. З гарною зачіскою і в новій сукні. Полюбила ходити з туристами в гори. Кожне сходження додавало впевненості. Бо що таке життя як не нагромадження непідкорених вершин? «Якщо змогла в горах, зможу і внизу!» - говорила собі дівчина і робила щось всупереч хворобі. Якось, наприклад, запросила до танцю хлопця. Без жодних планів на майбутнє. Просто сподобався. Познайомились. Матрос Михайло Казанцев виявився сибіряком. У Севастополі проходив строкову службу. Не полишав її увесь вечір. Запросив на побачення. А дівчина у відповідь – чесно про свою хворобу. Та Михайло не злякався. Після демобілізації повіз знайомитися з батьками. Потім вони одружилися. Жили в Севастополі. Стали в чергу на кооперативну квартиру. Галина завагітніла. Нарешті і до неї прийшло жіноче щастя. І хоч лікарі застерігали, що після пологів зір може ще більше погіршитися, вирішила народжувати. Знову вчинила всупереч. Тепер це було неважко: поруч – надійне чоловіче плече. Кажуть, доля сувора до непокірних. Галина з усією повнотою відчула це на собі. Новонароджена донечка безперервно хворіла. Випробувавши усі методи, лікарі порадили Казанцевим змінити клімат. - Велике їм за це спасибі, - каже жінка. – Ми переїхали до мене у Великий Щимель, і Оленка забула про хвороби. Михайло пішов працювати майстром лісу у Щорський лісгосп. Звели (практично самотужки) будинок. Тільки б жити. Та знову – біда: у Галини почалися нові проблеми із зором. Лікуватися довелось довго. В Москві, Києві, Чернігові. Перенесла десять операцій. І хто зна, - зізнається, - що допомогло більше: професійність столичних лікарів чи Михайлова підтримка і турбота. Тоді їй було 39. Після часткового (про повне не було і мови) відновлення зору її дієвій натурі (недарма ж народилася під знаком Овна) стало трохи затісно в сімейних рамках. Разом з сестрою – Надією Терещенко та односельчанкою Євгенією Базелєєвою Галина береться зрушити з місця вирішення однієї з найважливіших сільських проблем: відкриття у Великому Щимелі зупинки приміського поїзда. - Надворі були 90-ті, - розповідає. – Життя змушувало людей торгувати. Крім того, у селі було багато студентів. Щоб сісти на потяг, треба було спочатку дістатися до Щорса. Дарма, що їхати всього хвилин 10-15. Але спробуй втиснутися з непідйомними «кравчучками» в переповнений автобус. Боротьба «за зупинку» виявилась важкою і довгою. Зате, починаючи з 1994 року, люди мають можливість вирушати в дорогу поїздом Щорс-Бахмач зі свого села. Чотири рази на день. Хоча тепер більше їздять не торгувати, а на заробітки. Казанцеви теж спробували. Донька була вже доросла (зараз вона заміжня, живе в Москві, працює бухгалтером, виховують з чоловіком 11-річного сина Дениса). Галинина хвороба трохи відступила. От і вирішили спробувати. Як інші. Подалися в Італію. Михайло працював на меблевій фабриці, Галина – в приватному секторі. Протрималися трохи більше року: у жінки від фізичних навантажень знову почалися проблеми зі здоров’ям. Довелося повертатись. Розказують: багато не заробили, зате країною помандрували. Новий 2002-й рік (а заодно і срібне весілля) відсвяткували біля Везувію. До речі, у 2002-му обом виповнилося по 50. Відтоді Михайло всіма силами захищає дружину … від роботи. Господарства не тримають. На городі – грядки і трохи картоплі. В домі – міські зручності. Все своїми руками зробив. Правда, газифікацію (і не тільки оселі, а й частини села) прискорила Галина. Знову разом з односельцями добивалась, просила, відстоювала. Нерідко приходила додому втомлена. Плакала від невдач і образ. А потім народжувалися вірші. Вистраждані, щирі. У кінці минулого року задумала написати у віршах історію села. Працювала майже місяць. Та коли в сільській бібліотеці відбулася презентація доробку Г. Казанцевої і дорослі читачі, і школярі (за словами бібліотекаря Марії Косенчук) залишили про нього схвальні відгуки. Думаю запитати жінку, що спонукає її до творчості і ловлю себе на тому, що знаю відповідь: не тільки перенесені страждання, здобуті перемоги, а й більше тридцяти років, пліч-о-пліч прожитих з творчою особистістю. (Адже Михайло, скажімо, не просто робить меблі, статуетки, різні вироби з дерева – він їх створює. Будинком можна водити екскурсії.). Зараз він працює кочегаром у школі. А «по теплу» планує ще більше вдосконалити помешкання. Галина – «на групі». Останнім часом захопилася виготовленням поробок із солоного тіста. Так і живуть. Головне – з радістю. А це дорого вартує.
P.S. До речі, 30 березня Г.М.Казанцева святкувала день народження. Вітаємо!
Марія Ісаченко
Фото автора
та з сімейного архіву Казанцевих
Закінчивши восьмирічку, дівчина поїхала з Великого Щимеля до сестри в Крим – починати життя з чистого аркушу. Але старі проблеми заважали і на новому місці. Через поганий зір Галину ніде не брали на роботу. Вважала за щастя, коли вдалося влаштуватися в радгоспі. Потім перейшла на винозавод, перебралася до Севастополя. Лікарі втішних прогнозів не давали. І вона вирішила: поки бачу, радітиму найменшій дрібниці. Хай то буде просто власне відображення у вітринах. З гарною зачіскою і в новій сукні. Полюбила ходити з туристами в гори. Кожне сходження додавало впевненості. Бо що таке життя як не нагромадження непідкорених вершин? «Якщо змогла в горах, зможу і внизу!» - говорила собі дівчина і робила щось всупереч хворобі. Якось, наприклад, запросила до танцю хлопця. Без жодних планів на майбутнє. Просто сподобався. Познайомились. Матрос Михайло Казанцев виявився сибіряком. У Севастополі проходив строкову службу. Не полишав її увесь вечір. Запросив на побачення. А дівчина у відповідь – чесно про свою хворобу. Та Михайло не злякався. Після демобілізації повіз знайомитися з батьками. Потім вони одружилися. Жили в Севастополі. Стали в чергу на кооперативну квартиру. Галина завагітніла. Нарешті і до неї прийшло жіноче щастя. І хоч лікарі застерігали, що після пологів зір може ще більше погіршитися, вирішила народжувати. Знову вчинила всупереч. Тепер це було неважко: поруч – надійне чоловіче плече. Кажуть, доля сувора до непокірних. Галина з усією повнотою відчула це на собі. Новонароджена донечка безперервно хворіла. Випробувавши усі методи, лікарі порадили Казанцевим змінити клімат. - Велике їм за це спасибі, - каже жінка. – Ми переїхали до мене у Великий Щимель, і Оленка забула про хвороби. Михайло пішов працювати майстром лісу у Щорський лісгосп. Звели (практично самотужки) будинок. Тільки б жити. Та знову – біда: у Галини почалися нові проблеми із зором. Лікуватися довелось довго. В Москві, Києві, Чернігові. Перенесла десять операцій. І хто зна, - зізнається, - що допомогло більше: професійність столичних лікарів чи Михайлова підтримка і турбота. Тоді їй було 39. Після часткового (про повне не було і мови) відновлення зору її дієвій натурі (недарма ж народилася під знаком Овна) стало трохи затісно в сімейних рамках. Разом з сестрою – Надією Терещенко та односельчанкою Євгенією Базелєєвою Галина береться зрушити з місця вирішення однієї з найважливіших сільських проблем: відкриття у Великому Щимелі зупинки приміського поїзда. - Надворі були 90-ті, - розповідає. – Життя змушувало людей торгувати. Крім того, у селі було багато студентів. Щоб сісти на потяг, треба було спочатку дістатися до Щорса. Дарма, що їхати всього хвилин 10-15. Але спробуй втиснутися з непідйомними «кравчучками» в переповнений автобус. Боротьба «за зупинку» виявилась важкою і довгою. Зате, починаючи з 1994 року, люди мають можливість вирушати в дорогу поїздом Щорс-Бахмач зі свого села. Чотири рази на день. Хоча тепер більше їздять не торгувати, а на заробітки. Казанцеви теж спробували. Донька була вже доросла (зараз вона заміжня, живе в Москві, працює бухгалтером, виховують з чоловіком 11-річного сина Дениса). Галинина хвороба трохи відступила. От і вирішили спробувати. Як інші. Подалися в Італію. Михайло працював на меблевій фабриці, Галина – в приватному секторі. Протрималися трохи більше року: у жінки від фізичних навантажень знову почалися проблеми зі здоров’ям. Довелося повертатись. Розказують: багато не заробили, зате країною помандрували. Новий 2002-й рік (а заодно і срібне весілля) відсвяткували біля Везувію. До речі, у 2002-му обом виповнилося по 50. Відтоді Михайло всіма силами захищає дружину … від роботи. Господарства не тримають. На городі – грядки і трохи картоплі. В домі – міські зручності. Все своїми руками зробив. Правда, газифікацію (і не тільки оселі, а й частини села) прискорила Галина. Знову разом з односельцями добивалась, просила, відстоювала. Нерідко приходила додому втомлена. Плакала від невдач і образ. А потім народжувалися вірші. Вистраждані, щирі. У кінці минулого року задумала написати у віршах історію села. Працювала майже місяць. Та коли в сільській бібліотеці відбулася презентація доробку Г. Казанцевої і дорослі читачі, і школярі (за словами бібліотекаря Марії Косенчук) залишили про нього схвальні відгуки. Думаю запитати жінку, що спонукає її до творчості і ловлю себе на тому, що знаю відповідь: не тільки перенесені страждання, здобуті перемоги, а й більше тридцяти років, пліч-о-пліч прожитих з творчою особистістю. (Адже Михайло, скажімо, не просто робить меблі, статуетки, різні вироби з дерева – він їх створює. Будинком можна водити екскурсії.). Зараз він працює кочегаром у школі. А «по теплу» планує ще більше вдосконалити помешкання. Галина – «на групі». Останнім часом захопилася виготовленням поробок із солоного тіста. Так і живуть. Головне – з радістю. А це дорого вартує.
Комментариев нет:
Отправить комментарий