Тема завершення земельної реформи в Україні нині жваво обговорюється всіма – від радника Президента до власника городу край села. Воно й зрозуміло – що ще лишилося ділити в нашій державі? Землю, звісна річ. Протягом новітньої історії український народ лише втрачав – ядерну зброю за копійки віддали Москві, приватизація державного майна (заводів та фабрик) зробила багатими хіба що купку вчорашніх бариг, мільйони людей подалися в далекі краї, бо не в змозі знайти роботу вдома. Але у найтяжчі моменти наші співвітчизники знали: що б не сталося – земля прогодує. І ось незабаром навіть цим ресурсом можуть заволодіти ласі до наживи ділки, яким вже мало мати мільярди у грошових коморах – вони прагнуть влади над людськими душами й тілами.
Найкоротший же шлях до їхньої мети - позбавити трударя такого засобу для існування як грунт. Тоді вже він нікуди не дінеться... й працюватиме задарма. Українські чорноземи мають цінність тоді, коли до них додані українські робочі руки – цю істину усвідомлюють всі.
Історія таки вчить. Хто має звичку думати – зробить правильні висновки. Сьогодні «Промінь» розповість читачам про характер земельних відносин у нашому краї сотню років тому, у часи проведення царським урядом П.Столипіна аграрної реформи. Для цієї публікації використані матеріали, що побачили світ у науковому журналі «Сіверянський літопис».
Отже, на межі ХІХ і ХХ сторіч населення Чернігівської губернії у переважній більшості (78,9%) складалося з селян. Рівень їхнього добробуту був різним.
За розрахунками бездефіцитним бюджет селянської сім’ї міг бути за умови володіння сімома десятинами землі (це приблизно 7,6 гектара). Тобто саме такий наділ гарантував, що люди матимуть «хліб і до хліба». Але за статистикою тих часів понад половина селянських господарств належали до категорії малоземельних. Грунти коштували недешево. За період з 1902 по 1915 рік середня ціна однієї десятини зросла з 139 до 384 карбованців. Показово, що і тоді оформлення документів на землеволодіння коштувало чималих грошей. Так, купуючи у 1905 році десятину землі за 150 крб. селянин мусив сплатити: 80 коп. – за актовий папір, 6 крб. - нотаріального збору, 7 крб. – канцелярського збору старшому нотаріусу, 60 коп. – за марку на витяг з володільного запису, 25 коп. – за засвідчення цього витягу, 5 крб. – молодшому нотаріусу, 2 крб. – за довіреність на затвердження паперів у старшого нотаріуса, 1 крб. – за свідків, 1 крб. – за витяг з актової книги, 60 коп. – за марку на заяву старшому нотаріусу, 60 коп. – за марку на посвідчення з волосного правління, 10 крб. – повіренному за підтвердження акта купівлі. Все разом – 34 крб. 80 коп. Звісно, були селяни, які спромоглися назбирати необхідну суму, але були й бідняки. Стосовно можливості отримати кредит у Селянському банку, то його з 1911 року давали лише тим, хто мав ділянку не менш як 6 десятин. Малоземельні чи взагалі безземельні мешканці сільської місцевості йшли у наймити. За день праці взимку тоді заробляли в середньому 33 копійки, навесні – 43, під час сінокосу – 65, жнив - 1 крб., на обмолоті – 68 коп. При цьому стягувалися податки – казенні, земські, мирські й обов’язкові страхові платежі. За спогадами сучасників, на початку ХХ ст. звичайне меню селян складалося з хліба та борошняних страв, овочів. Молоко і сир споживалися не дуже часто, а масло, яйця, птиця йшли переважно на продаж. У 1913 році ціни на продукти харчування у Києві були такі: пуд (16 кг) житнього борошна – 1 крб. 35 коп., пшеничного – 1 крб. 75 коп., картоплі – 2 крб. 20 коп., гречки – 1 крб. 80 коп., солі – 50 коп., масла – 22 крб., олії – 5 крб., сала – 11 крб., яловичини – 7 крб. 20 коп., свинини – 7 крб. 60 коп., цукру – 4 крб. 40 коп., десяток яєць – 1 крб. 85 коп. Зважаючи на дуже поширену бідність, щороку майже сто тисяч селян з Чернігівщини вирушали на заробітки на південь України, на Кубань, багато хто переселявся на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан. Прикметний факт: тяжка праця, злидні, брак медичного обслуговування призвели до того, що наприкінці ХІХ століття середня тривалість життя селянина на Чернігівщині не сягала навіть сорока років. Таке невідрадне існування вимагало реформ. І зміни прийшли. Впровадив їх керівник царського уряду П.Столипін у 1906-1910 роках. Тоді було дозволено вільний продаж землі селянами (доти їхні права в цьому питанні були обмежені). А головне – кожен бажаючий міг отримати наділ із земель громадського користування і господарювати самостійно. Також держава стимулювала розвиток хутірського господарства. Запрацював ринковий механізм. Ті мешканці сільської місцевості, які не бажали або з певних причин не могли обробляти свої грунти – продавали їх іншим землеробам. Кон’юнктура виглядала наступним чином: у 1907 році в Чернігівській губернії середня вартість однієї десятини надільної землі складала 83 крб., наступного року ціна впала до 73 крб., але ще через рік піднялася – до 79 крб. І вже у 1910 році сягнула 154 (!) крб. Загалом протягом чотирьох реформенних років у нашому краї трохи більше двох тисяч власників продали свої ділянки та наділи. Наведена динаміка ціноутворення підтверджує зростання попиту на земельні володіння. Доречним буде навести аналогічні дані по Київській та Подільській (це сучасні Хмельницька та Вінницька обл.) губерніях. Там якість грунтів - набагато ліпша, тож і коштували вони набагато дорожче. На Київщині: 1907 р. – 201 крб. за десятину, 1908 – 178, 1909 – 196, 1910 – 230, а на Поділлі – 250, 251, 165, 273 відповідно.
Результатом реформи стало помітне зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Тодішня агропромислова галузь отримала потужну перспективу для розвитку. Приватна власність на землю дала можливість селянству впевнено дивитися в майбутнє. Щоправда, слід зауважити: на початку ХХ сторіччя держава створила механізм, який унеможливив скупівлю нашої землі чужинцями. Присутність у Наддесенні китайців чи інших азіатів тоді не фіксувалася… Звичайний хутір з кількома десятками гектарів сільгоспугідь довкола нього перетворився на міцний і незалежний форпост нашого народу. У ті часи українці, можливо, навіть на рівні підсвідомості відчули: головне – втримати свою землю. І вони не прогадали. Тож їхній повчальний приклад має слугувати орієнтиром для нинішнього покоління.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
("Промінь" від 2 квітня 2011 року)
Комментариев нет:
Отправить комментарий