У неї на півлоба розкидало лишай, через який німці (дуже вже вони, мовляв, гидливі) нізащо не заберуть підлітка в рабство. Не допомогло: через сім діб Галя була вже в Німеччині. І, о диво (!), лишай, який довго не могли вилікувати, сам по собі зійшов. Хазяї, у яких довелося три роки тяжко працювати, до остарбайтерів ставилися по-людськи. І робота була звичною для сільської дівчини. Доїла корів, у полі справлялася. Упродовж трьох років не бачила рідної домівки. Тож коли армія США вступила до поселення і звільнила рабів, від щастя землю цілувала – так скучила за мальовничим Гірськом і рідними.
Шлях із Німеччини додому виявився значно довшим. Хазяйка ніби відчувала, умовляла Галю не поспішати, не зриватися одразу. Та де там, дівчина чекала, мріяла про волю. Дорога на Україну тривала довгі три місяці. Ешелон, у якому вони поверталися, постійно бомбили. Тож учорашні полонянки вирішили до кордону Радянського Союзу діставатися пішки. Понад одну тисячу кілометрів переполохані й голодні дівчата долали шлях. Часом смерть настигала когось із них у дорозі: неякісна їжа та пиття завдавали більше шкоди, аніж користі. Із Рави Руської їхали вже поїздом.
Півсела вийшло зустрічати юну полонянку. Плакала Галя, ридали й сміялися від радості батьки. Було це в день великого православного свята – на Спаса. Удома була та ж селянська праця, але скільки задоволення вона давала. У поле рушали й поверталися додому з піснями, сядуть на хвильку відпочити – знову пісню заведуть. Радість жила в серцях. Пережили окупацію, ненависного ворога наші війська розбили в фашистському лігові, переможці поверталися додому.
Серед них був і старший лейтенант Іван Прус. Сім років не ступав на рідну землю. Спочатку вчився у військовому училищі, а потім долав фронтові дороги. Доля виявилася ласкавою до сироти – повернувся в рідне село. І одразу в око запала метка й весела дівчина також із непростою долею. Зачудовано слухав її солов’їний спів. Високий і чистий голос бентежив душу, тривожив серце. І вона відповіла взаємністю.
- Весілля справляли 12 травня – мені ще й вісімнадцяти не було, - посміхається Галина Іванівна. – Батьки відмовляли: молода, погуляй ще трохи. Та дуже вже Івана покохала. Від тої любові за чотири роки трьох доньок народила…
Ростили дітей, працювали в колгоспі: пасли дійну череду, телят. Ходила в ланку на польові роботи. У гірському колгоспі на той час було шість бригад, кожна з них складалася з чотирьох ланок. А ланка налічувала кількадесят чоловік. На фотознімку початку п’ятидесятих років серед усміхнених колгоспниць і юне обличчя Г.І. Прус. Але після складної операції мусила перейти на роботу до швацької майстерні. Тут повністю розкрився її талант рукодільниці. Шила, оздоблювала. А ще у вільну хвилину на замовлення вишивальниць малювала на полотні квіти та узори, за якими жінки вишивали рушники, наволочки, підзори, скатертини, сорочки.
У свої 83 роки Галина Іванівна аж ніяк не виглядає на свій вік. У дворі й у хаті зразковий порядок (деяким молодим хазяйкам повчитися б!). Та навіть з вулиці ця господа привертає увагу: чепурний будинок, біля якого височіють дві вічнозелені туї. На воротах радують око біло-чорні лелеки, а на хвіртці скромний пучок польових квітів. Усе це намальоване Галиною Іванівною.
У хаті стіни прикрашають вишиті килими (доньчина робота), а рушник на ікони літня жінка сама вишила минулої зими. І мереживо сама плела. У кожній кімнаті сила-силенна квітів. Цвітуть герані, навіть різдвяний дещо запізнився, тож радує господиню буйноцвіттям.
- Грипувала всю зиму. Як тільки захворіла – квіти почали пропадати, - журиться Галина Іванівна. – Так одна знаюча людина сказала, що ті квіти, які я найбільше любила, мені свою енергію віддавали, щоб я одужала. А самі загинули.
Не звикла Галина Іванівна безділлям марнувати час. Усю зиму плела круги із старих речей. Такі й під ногами у неї біля крісла. Не встигла сісти в те крісло, як тут же на коліна примостився рудий кіт Вася. З усього видно, що його хазяйка любить і пестить. Роздивився розумними очима непроханих гостей і заспокоївся: зрозумів, що з добром прийшли.
Домоткані половики, круги – то швидше звичка і спасіння від неробства. Бо у кімнатах у Галини Іванівни цілком сучасний інтер’єр. Живучи далеченько від церкви, вона жодної служби не пропускає. Уже багато років співає в церковному хорі. Її високий голос вирізняється з усіх, дзвенить під склепінням храму.
Три доньки (одна мешкає в Києві, одна в Щорсі й одна в Гірську) подарували їй дев’ять онуків, а ті в свою чергу вже порадували десятьма правнуками. Усі вони люблять приїжджати до Галини Іванівни, купаючись не лише у водах Снові, а й у її великій любові. Природні доброта й оптимізм, невибагливість і простота, бажання власними руками зробити цей світ кращим, помножені на мудрість допомагають Г.І. Прус дивитися на життя і сприймати його як дар Божий.
Непросте й многотрудне життя Галини Іванівни навчило її любити рідний край і його добрих людей, які їй платять тим же. Сільський голова О.О. Динька захоплено розповідає про працелюбство й щирість Г.І. Прус, разом із нами милується малюнками, якими розписані веранда та вхідні двері, ворота й чепурний паркан, захоплюється численними квітами. Бо людина, яка пережила лихоліття війни, уміє цінувати мир.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото Андрія БЕЗБОРОДЬКАВалентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий