Чоловік із травня 1944 року і до травня 1945 року подолав шлях від Новозибкова Брянської області* і до Берліна. Був поранений. Втратив здоров’я: через те, що, окрім шинелей і якихось тілогрійок, у них не було одягу, а треба було постійно йти у наступ і в мороз, і в дощ. Застудив легені. Тепер це дається взнаки. Має багато нагород.
Народився і виріс Яків Михайлович у Росії. У його родині було п’ятеро дітей. Один брат помер ще маленьким. Батька забрали у 37-му, як ворога народу.
- Він просто пішов на роботу і не повернувся, - каже ветеран. – Ми не розуміли, що сталося. То вже у 53-му після реабілітації нам розповіли, що його заарештували і судили. Скажу, що після арешту ми його не бачили і дотепер не знаємо, де його могила. Мама сама підіймала нас чотирьох (мене, двох братів і сестру). Важко було, перебивалися з хліба на воду, хоча і в 33-му році було не краще… А у 1941 році наше містечко зайняли німці (у перші дні нас із братами в армію не взяли – сини ворога народу). Ми жили в окупації аж до вересня 1943 року. А коли наші увійшли до Новозибкова, то стали забирати хлопців до лав Червоної армії. Мене забрали у травні 1944 року. Забрали і моїх братів. Один загинув під Лоєвим**, другий - вже у Німеччині. Я ж спочатку воював у 240 стрілецькому полку, потім у 68-му. З ним і дійшов до Берліна. Щоправда, був момент, коли нас розвернули на Прагу. Чехи попросили допомоги. Танкісти встигли швидше… І ми зупинилися під Брно.*** Там я і отримав поранення… На міні… Мені роздробило стопу. Лікувався я у госпіталі. Служив на Кольскому півострові, у розвідроті. В Новозибків потрапив тільки у 1947 році. Як я звикав до мирного життя? Робота, робота, ще раз робота. То зараз молоді немає де влаштуватися… Спочатку я влаштувався учнем електромонтера, тоді електромонтером. А 1948-го поїхав до Щорса у відрядження на пару тижнів… І тут на танцях у залізничному клубі познайомився з дівчиною Вікторією, яка за два місяці стала тією єдиною на все життя – ми прожили з нею у шлюбі 60 років!!! Зрозуміло, що до Росії я вже не повернувся… З Вікою у нас народилося двоє синів Віталій (він лікар і зараз живе тут, у Щорсі) і Сергій (він інженер і працює зараз у підмосковному Кліні). На жаль, з останнім після початку військових дій на сході зв›язок втрачено. Я ж тихо доживаю свого віку… До мене ходять чудові жінки з соцслужби і Алла Безручко, які допомагають мені. Ми дивимось «Поле Чудес» та «Стосується кожного». Новини я не дивлюся принципово. Та й на урочистості навряд чи піду… Я 70 років свого життя віддав Україні, 50 з яких працював на благо цієї країни… А тепер мені гірко бути ветераном!!!
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий