моя колиска
Кучинівська рада – найбільша (серед сільських) територіальна громада в районі. Цікава й давніша її історія, особливо про те, як місцеві жителі свого часу уникали кріпацтва, а коли прийшла радянська влада, дуже довго противилися колективізації. Були такі, котрих так і не загнали в колгосп. На кожну спробу усуспільнення вони відповідали: «Нехай мені буде гірше, аби по-моєму».
ІІ. Сільський голова, як матір
За радянських часів приїхала у Кучинівку (із Хотунич) і влаштувалася секретарем колгоспу «Шлях Леніна» молоденька Валентина Авдієнко. Вийшла заміж за тамтешнього парубка, хорошого тракториста Сашка Карася, та так і залишилася в селі. Коли нагрянула перебудова, пішла у «нову» політику, новим шляхом. Люди попросили. Бо вже тоді помітили її, поцінували відданість роботі, порядність і добре серце. У 1998 році з великою перевагою над основним конкурентом вони обирають Валентину Миколаївну своєю «головою». А коли нещодавно дізналися про її рішення вийти на пенсію, серйозно занепокоїлися. Хто ж тепер по-материнськи піклуватиметься за кожну живу душу, до кого і вдень, і вночі можна дзвонити, їхати, знаючи – вислухає, порадить, вирішить!
На особистому житті Валентини Карась головування в селі не позначилося матеріальними благами. Мешкає в невеличкій хатинці, тримає хазяйство, обробляє город. Свій високий статус використовувала хіба що для того, аби попросити районний чи навіть обласний бюджет підтримати ремонт даху у школі, або вибити гроші на новий проект для ФАПу, або засипати гравієм чи піском якісь ділянки вуличних доріг, чи, приміром, когось із обдарованих дітей влаштувати на навчання до вузу.
Тут я зроблю невеличкий відступ і скажу, що в Кучинівці є місце, де неможливе голова сільради зробила можливим. Оскільки мучила ностальгія та бажання зробити щось для майбутніх поколінь, особливо для тих, хто розбудовуватиме село завтра, післязавтра. Мова йде про дитячий садочок, його відродження, його «друге» дихання.
ІІІ. Потужна італійська сила
Усе закипіло з 2001 року, коли організаційно-мобілізаційну частину заходу В.М.Карась поклала на свої тендітні плечі, залучивши на допомогу потужну силу – італійців. «Потужна сила» - це образне і таке собі словосполучення, а насправді цією потужністю володіло декілька подружніх пар з містечка Ренате. Трішечки сивочолих, обтяжених різними щоденними клопотами, хворобами, але небайдужих до чужого горя, чужих проблем, готових іти в ногу з людьми інших країн, інших систем. Це у їхніх дружніх сім’ях 16 років поспіль проходили реабілітацію дві круглі сирітки – Маринка і Вікочка (племінниці Валентини Миколаївни), це до їхніх друзів їздили і продовжують їздити на відпочинок десятки інших дівчаток і хлопчиків з Кучинівки, Щорса, інших населених пунктів краю. Займатися доброчинністю, виконувати високу гуманітарну місію італійцям допомагає низка програм, що діють в їхній країні (програми пов’язані з ліквідацією наслідків страшної чорнобильської трагедії). У рамках цих дієвих документів активісти проводять різні благодійні аукціони, збирають кошти, купують найнеобхідніше. Для прикладу згадаю Борзнянський будинок-інтернат, куди вкладено енну суму грошей для капітального ремонту, придбання обладнання тощо, Щорську райлікарню і передану їй карету «Швидкої», кучинівську медамбулаторію і придбані для пацієнтів стоматологічне крісло, стерилізатор тощо.
37 тисяч євро Франко та Іда Каваня, їхні однодумці (такі, як П’єр Карло) дали на кучинівський дитсадок, давню мрію Валентини Миколаївни. Нагадаю, про церемонію його відкриття на Святого Миколая у «Промені» писалося. Був тоді в.о. губернатора Сергій Журман, перші особи району Павло Мірошниченко й Іван Орда, народний депутат України Василь Амельченко, представники Народного депутата України Анатолія Євлахова, представники обласного депутата Григорія Божка, багато інших поважних гостей. Були маленькі вихованці садочка, їхні мами і бабусі, чимало інших зацікавлених осіб. Але не було їх, італійців, перших меценатів і головних героїв збудованого садочка.
І ось довгоочікувана першотравнева зустріч – з квітами, кульками, жовто-голубими стрічками, прапорами, величезним гуртом людей (усміхнених, щасливих!), обіцянками італійців продовжувати співпрацю.
У барвистій вишиванці цвіла на ній організаторка – невтомна В.М. Карась. А як раділи завідуюча дошкільним закладом і весь її колектив, батьки, як старалися вони сказати закордонним друзям щирі слова подяки. А як читали віршики і витинали гопки наймолодшенькі, як щемно заспівала про Україну шкільний соловейко Даринка Петрик. В епіцентрі уваги знаходилися ще недавно маленькі (а вже такі дорослі красуні!) Маринка і Вікуся Левченки, котрим цього разу випала нагода побути у іноземних партнерів перекладачами. До речі, дівчата гідно справилися з поставленим завданням і нікого не підвели.
IV. Післямова
Щоправда, у ході цього візиту не обійшлося і без казусних моментів. У Чернігові наші закордонні гості застрягли в ліфті (зламався на добрячій висоті) і пробули у стані шоку більше години. У маршрутці, якою вирішили проїхатися з обласного центру до села – щоб відчути життя простих громадян, - на їхні заздалегідь заброньовані місця повсідалися інші пасажири. Не те, що не встали з чужих місць (навіть після пред’явлених вимог), а ще й «вичитали» іноземців. Мовляв, їздять тут, нічого їм більше робити…
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий