Мининулого року я брала участь у кокурсі «Люби і знай свій рідний край» в номінації «Історія, люди, пам’ять», який проводився в Щорському історичному музеї. Тоді я написала конкурсну роботу: «Він жив для нас і без нього спустіла земля». Це розповідь про афганця Віктора Максименка, колишнього учня нашої школи.
Саме з того моменту працівники музею стали збирати матеріал про Віктора Миколайовича, зустрілися з його мамою Марією Семенівною, сестрами Ніною та Оленою, братом Анатолієм. Дізналися про те, що Київська гімназія №34 «Либідь» зараз носить його ім’я.Минулої суботи ми зустрічали гостей з Києва. До нас приїхали члени самоврядування на чолі з директором гімназії Лідією Страшною. Вони хотіли більш докладно дізнатися про навчання Віктора Миколайовича, його захоплення, зустрітися з людьми, які близько знали майбутнього героя.
Ми запросили до класної кімнати, де навчався Віктор Максименко. Аж дзвеніла тиша, коли почала говорити про свого вихованця класний керівник, учитель української мови та літератури Антоніна Дейнеко. Говорили про п’ять років навчання Віктора у нашій школі, про те, що добре пам’ятає той перший день, коли Вітя прийшов у п’ятий клас. «Боляче і важко повертатися у минуле, говорити про людину, якої вже не має з нами, але вона тоді стала тобі близькою людиною, - каже Антоніна Петрівна. - Віктор для нашої сім’ї був дорогою, рідною людиною. Він часто бував у нас вдома. Він був бажаний гість, до того ж з моїм сином вони були хороші друзі… Але доля виявилась немилосердною: відміряла йому 43 роки і з них – 23 у темряві….»
Тихо лине розповідь Антоніни Петрівни, і ми разом з нею живемо життям Віктора. Ось він закінчив дев’ять класів рідної школи. Вступив до Щорського ПТУ -7, закінчив його з відзнакою.
Студент першого курсу тодішнього Київського будівельного інституту. Потім його чекав Афганістан. Були короткі стримані листи звідти. В одній із операцій – поранення. Хлопець боровся зі смертю і вижив. Але надто страшну пам'ять те поранення залишило по собі – забрало із собою зір. Боєць переніс 23 операції, але зір не вдалося повернути. Віктор ніколи і словом не обмовився, що йому важко. Вчився, опанував азбуку Брайля для сліпих. Успішно закінчив філософський факультет Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Викладав студентам філософію у своєму будівельному. Захищав кандидатську дисертацію, працював над докторською. Очолював спілку ветеранів-афганців Подільського району Києва…
З великим болем Антоніна Петрівна закінчує свою розповідь… Тихо у Вікторовому класі… Як було б добре, щоб таких незвичайних людей стало багато. Поряд з ними стаєш кращим, а разом з тим і світ сяє сонцем, радістю, щастям, бо Віктор бачив краще нас, зрячих, він бачив серцем.
Наші гості розповіли про життя учнівського колективу гімназії. Запросили нас у гості. Ми обов’язково поїдемо. Дуже приємно, що разом з молодим поколінням були старші наставники: учасник бойових дій в Афганістані, полковник у відставці, заслужений працівник культури - Вертушков М.Г., голова об’єднання ветеранів «Чернігівське земляцтво» в місті Києві, учасник бойових дій у гарячих точках - Кудін С.М.; журналіст газети «Хрещатик», учасниця бойових дій в Афганістані - Плохотнюк Н.І., керівник Щорського відділення «Чернігівське земляцтво» - Моцар Л.В.
Ірина Дейнеко,
учениці 9 класу
Щорської ЗОШ №1
Саме з того моменту працівники музею стали збирати матеріал про Віктора Миколайовича, зустрілися з його мамою Марією Семенівною, сестрами Ніною та Оленою, братом Анатолієм. Дізналися про те, що Київська гімназія №34 «Либідь» зараз носить його ім’я.Минулої суботи ми зустрічали гостей з Києва. До нас приїхали члени самоврядування на чолі з директором гімназії Лідією Страшною. Вони хотіли більш докладно дізнатися про навчання Віктора Миколайовича, його захоплення, зустрітися з людьми, які близько знали майбутнього героя.
Ми запросили до класної кімнати, де навчався Віктор Максименко. Аж дзвеніла тиша, коли почала говорити про свого вихованця класний керівник, учитель української мови та літератури Антоніна Дейнеко. Говорили про п’ять років навчання Віктора у нашій школі, про те, що добре пам’ятає той перший день, коли Вітя прийшов у п’ятий клас. «Боляче і важко повертатися у минуле, говорити про людину, якої вже не має з нами, але вона тоді стала тобі близькою людиною, - каже Антоніна Петрівна. - Віктор для нашої сім’ї був дорогою, рідною людиною. Він часто бував у нас вдома. Він був бажаний гість, до того ж з моїм сином вони були хороші друзі… Але доля виявилась немилосердною: відміряла йому 43 роки і з них – 23 у темряві….»
Тихо лине розповідь Антоніни Петрівни, і ми разом з нею живемо життям Віктора. Ось він закінчив дев’ять класів рідної школи. Вступив до Щорського ПТУ -7, закінчив його з відзнакою.
Студент першого курсу тодішнього Київського будівельного інституту. Потім його чекав Афганістан. Були короткі стримані листи звідти. В одній із операцій – поранення. Хлопець боровся зі смертю і вижив. Але надто страшну пам'ять те поранення залишило по собі – забрало із собою зір. Боєць переніс 23 операції, але зір не вдалося повернути. Віктор ніколи і словом не обмовився, що йому важко. Вчився, опанував азбуку Брайля для сліпих. Успішно закінчив філософський факультет Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Викладав студентам філософію у своєму будівельному. Захищав кандидатську дисертацію, працював над докторською. Очолював спілку ветеранів-афганців Подільського району Києва…
З великим болем Антоніна Петрівна закінчує свою розповідь… Тихо у Вікторовому класі… Як було б добре, щоб таких незвичайних людей стало багато. Поряд з ними стаєш кращим, а разом з тим і світ сяє сонцем, радістю, щастям, бо Віктор бачив краще нас, зрячих, він бачив серцем.
Наші гості розповіли про життя учнівського колективу гімназії. Запросили нас у гості. Ми обов’язково поїдемо. Дуже приємно, що разом з молодим поколінням були старші наставники: учасник бойових дій в Афганістані, полковник у відставці, заслужений працівник культури - Вертушков М.Г., голова об’єднання ветеранів «Чернігівське земляцтво» в місті Києві, учасник бойових дій у гарячих точках - Кудін С.М.; журналіст газети «Хрещатик», учасниця бойових дій в Афганістані - Плохотнюк Н.І., керівник Щорського відділення «Чернігівське земляцтво» - Моцар Л.В.
Ірина Дейнеко,
учениці 9 класу
Щорської ЗОШ №1
Комментариев нет:
Отправить комментарий