«Помнит Вена, помнят Альпы и Дунай…» Усі добре пам’ятають цю пісню Олександри Пахмутової на слова Євгена Долматовського у виконанні Лева Лещенка. Ця пісня про перемогу нашого народу над фашистськими окупантами, про його незламний дух. Перемога у цій війні далася нам дорогою ціною. Та зараз настали інші часи…
З кожним роком людей, які подарували нам мирне небо стає усе менше і менше… Менше тих, хто міг би розповісти про жахи 40-х. Та й ті воліють не говорити про свій подвиг. Серед них і 90-річний Яков Песенко та 99-річна Поліна Пилипець (на знімку).Не багато може розповісти про своє воєнне життя 99-річна мешканка Щорса Поліна Пилипець, яка 25 квітня святкувала свій день народження. Зрозуміло: її прийшли привітати всі небайдужі: сусіди, працівники ради ветеранів, ветерани депо ст.Щорс. На жаль, не змогла приїхати дочка. Їй вже за 70, тож жінці важко добиратися з Білорусі до нашого райцентру. Сина вже немає серед живих. А чоловік… Він загинув ще у роки Другої світової. Поліна Юхимівна з того часу заміж так і не вийшла. Хоча була у неї любов після того (партизанка згадує її і дотепер)... Чоловік навіть кликав її заміж, та не склалося…
Я застала пенсіонерку вдома, хоча, незважаючи на свій вік, вона більш-менш себе обслуговує, ходить на прогулянки. Недалеко, але ходить. Не так, як раніше, замолоду, коли була зв’язковою у партизанів. Щоправда, спогади з кожним роком усе більше і більше плутаються у голові:
- Ви вже вибачите, я трохи забуваюся, - сказала мені Поліна Пилипець при зустрічі. – Як не як - 80 років!!!
Я посміхнулася: хтось хоче, щоб йому було п’ятнадцять, а тут і 80 за щастя!
Мені ж, з нагоди такого поважного віку бабусі та 70-ї річниці перемоги у війні над нацизмом хотілося б повернутися до військового життя старенької (ми друкували розповідь про неї у «Промені» № 17 від 23 квітня 2011 р.).
Поліна Юхимівна у роки війни була зв’язковою у партизанів. Її чоловіка забрали ще у перші дні війни, залишивши з п’ятирічною дочкою та 10-місячним сином.
- Тож у землянках я ніколи не була, - говорить вона. – Куди мені з малою дитиною? Зате шукала серед своїх учнів (була вчителькою, як і мій чоловік) тих, хто міг виконувати бойові завдання. Такими були десятикласники Вася Коробко та Коля Єрмоленко. Вони діставали цінну інформацію та підривали ворожі потяги. Це тривало досить довго, аж поки їх не зловили німці і не стратили. Я ж, окрім вищезазначеного, в’язала шкарпетки нашим захисникам. Давала учням переписувати листівки від руки, а тоді шукала людей, які б розвезли їх сусідніми селами… Важкий був час.
Наразі старенька вже не має тієї пам’яті, яка була замолоду. Тож це усе - що вона змогла мені розповісти… Та все ж таки це краще, аніж нічого, адже прийдешні покоління мають знати про жахи тієї війни. Щоб історія більше не повторилася.
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
З кожним роком людей, які подарували нам мирне небо стає усе менше і менше… Менше тих, хто міг би розповісти про жахи 40-х. Та й ті воліють не говорити про свій подвиг. Серед них і 90-річний Яков Песенко та 99-річна Поліна Пилипець (на знімку).Не багато може розповісти про своє воєнне життя 99-річна мешканка Щорса Поліна Пилипець, яка 25 квітня святкувала свій день народження. Зрозуміло: її прийшли привітати всі небайдужі: сусіди, працівники ради ветеранів, ветерани депо ст.Щорс. На жаль, не змогла приїхати дочка. Їй вже за 70, тож жінці важко добиратися з Білорусі до нашого райцентру. Сина вже немає серед живих. А чоловік… Він загинув ще у роки Другої світової. Поліна Юхимівна з того часу заміж так і не вийшла. Хоча була у неї любов після того (партизанка згадує її і дотепер)... Чоловік навіть кликав її заміж, та не склалося…
Я застала пенсіонерку вдома, хоча, незважаючи на свій вік, вона більш-менш себе обслуговує, ходить на прогулянки. Недалеко, але ходить. Не так, як раніше, замолоду, коли була зв’язковою у партизанів. Щоправда, спогади з кожним роком усе більше і більше плутаються у голові:
- Ви вже вибачите, я трохи забуваюся, - сказала мені Поліна Пилипець при зустрічі. – Як не як - 80 років!!!
Я посміхнулася: хтось хоче, щоб йому було п’ятнадцять, а тут і 80 за щастя!
Мені ж, з нагоди такого поважного віку бабусі та 70-ї річниці перемоги у війні над нацизмом хотілося б повернутися до військового життя старенької (ми друкували розповідь про неї у «Промені» № 17 від 23 квітня 2011 р.).
Поліна Юхимівна у роки війни була зв’язковою у партизанів. Її чоловіка забрали ще у перші дні війни, залишивши з п’ятирічною дочкою та 10-місячним сином.
- Тож у землянках я ніколи не була, - говорить вона. – Куди мені з малою дитиною? Зате шукала серед своїх учнів (була вчителькою, як і мій чоловік) тих, хто міг виконувати бойові завдання. Такими були десятикласники Вася Коробко та Коля Єрмоленко. Вони діставали цінну інформацію та підривали ворожі потяги. Це тривало досить довго, аж поки їх не зловили німці і не стратили. Я ж, окрім вищезазначеного, в’язала шкарпетки нашим захисникам. Давала учням переписувати листівки від руки, а тоді шукала людей, які б розвезли їх сусідніми селами… Важкий був час.
Наразі старенька вже не має тієї пам’яті, яка була замолоду. Тож це усе - що вона змогла мені розповісти… Та все ж таки це краще, аніж нічого, адже прийдешні покоління мають знати про жахи тієї війни. Щоб історія більше не повторилася.
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий