За вікнами її хати вкриті густим цвітом яблуні, а вона, Варвара Пилипівна Єрмоленко, сидить край столу і з болем дивиться на фотографію свого чоловіка, ветерана Великої Вітчизняної війни, образ якого ніколи не зітреться з пам’яті.
По часточці перебирає жінка свої роки, знаходячи в них сенс життя. Через відкрите вікно чує, як співає зозуля. Це вона винна у тому, що старенька подумки знову повертається туди, де живе гірке минуле, переплетене нитками короткого щастя.
Дивна пташка вмостилася у кінці городу на старій березі і нема їй ніякого діла до Варвариних спогадів про дитинство, війну. Війна! Це страх! Їй тоді було 17, кожен день починався із запитання – як вижити, як не потрапити на очі поліцаїв, щоб не забрали до Німеччини на примусові роботи. Але де там? Як не старалася обійти чергове випробування долі – не змогла. Згадує: «Одного літнього дня нас, чотирьох дівчаток, зловили. Пригнали на залізничний вокзал, посадили у товарний вагон, де було таких, як я, багато, і повезли. Побутові умови жахали. Спека, сморід (а це був червень місяць), голод – все злилося в одне ціле, і так кілька днів. І ось зупинка, на якій чужа мова, чужі люди. Це була Німеччина! Німці дуже боялися хвороб від нас, тому взялися всіх стригти, дезінфікувати. Потім повели вулицями на збірний пункт, де розподілили так звані покупці. Вони нахабно заглядали в рот, рахуючи зуби, прощупували усе тіло, на ходу аналізуючи стан здоров’я, здатність працювати».
Варвара потрапила до багатого німця Вальтера Роге у м.Солдине за 100 км від Берліна. Працювала на кухні і доїла 10 корів. Їй повезло, що не довелося гнути спину на копальнях чи на будівництві доріг, як деяким дівчатам із рідного Займища.
Але, як буває у житті, всьому приходить кінець. Прийшов кінець тій страшній війні, настала довгоочікувана перемога, а з нею – повернення додому. Треба було бачити, з яким ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства наші люди. Дорослі майже день і ніч працювали, діти старанно навчалися. Як переможці, всі хотіли жити заможно, вірили у світле майбутнє.
– Зараз, - каже Варвара Пилипівна, - мене деякі земляки питають про те, чому країна-переможниця живе гірше, ніж країна переможена.
– Коли я знайомлюся з публікаціями, – продовжує наша співрозмовниця, чомусь напрошуються дивні речі, дивні думки. Дійсно: а чому нам так нелегко?
Окупанти, гуляючи нашою територією, особливо відступаючи, залишали спалені, спустошені села, а в наш мирний час скільки з лиця землі населених пунктів зникло?
Як відомо, фашисти вивозили людей на примусову каторжну працю до Німеччини, а нині українці, наче без примусу, але через безгрошів’я, виїжджають не лише в Німеччину, а й в інші країни Європи, світу – аби заробити на харчування, навчання дітей, лікування.
Під час війни закривалися школи і медичні заклади, і тепер (із різних приводів) зачиняють двері навчальні установи, лікарні, скорочується персонал.
Тоді різали «під ніж» цукрові заводи, інші підприємства, вивозили найродючіший чорнозем, і нині бачимо подібні негативні тенденції.
Варварі Пилипівні майже 90, і ще, слава Богу, рухається, руки роблять роботу. Біда, що болячки заполонюють, що усю пенсію (не пенсія - сльози!) доводиться витрачати на ліки. А вони, ой які дорогі! І купує їх вдова не для того, аби довше прожити, а щоб заспокоїти нестерпний біль. Щоправда, краще усіляких пігулок для неї – діти, приходять, приїжджають до своєї сивої горлиці, разом з онуками і правнученятами, розраджують, підтримують.
Тоді її оселя нагадує гомінливе гніздечко, де усім тепло і затишно, тоді на її лагідних вустах (вустах найдорожчої за все мами!) виграє маленький сонячний промінчик. Мама ж бо є мама!
Записав Георгій ЛЕПНЮК
По часточці перебирає жінка свої роки, знаходячи в них сенс життя. Через відкрите вікно чує, як співає зозуля. Це вона винна у тому, що старенька подумки знову повертається туди, де живе гірке минуле, переплетене нитками короткого щастя.
Дивна пташка вмостилася у кінці городу на старій березі і нема їй ніякого діла до Варвариних спогадів про дитинство, війну. Війна! Це страх! Їй тоді було 17, кожен день починався із запитання – як вижити, як не потрапити на очі поліцаїв, щоб не забрали до Німеччини на примусові роботи. Але де там? Як не старалася обійти чергове випробування долі – не змогла. Згадує: «Одного літнього дня нас, чотирьох дівчаток, зловили. Пригнали на залізничний вокзал, посадили у товарний вагон, де було таких, як я, багато, і повезли. Побутові умови жахали. Спека, сморід (а це був червень місяць), голод – все злилося в одне ціле, і так кілька днів. І ось зупинка, на якій чужа мова, чужі люди. Це була Німеччина! Німці дуже боялися хвороб від нас, тому взялися всіх стригти, дезінфікувати. Потім повели вулицями на збірний пункт, де розподілили так звані покупці. Вони нахабно заглядали в рот, рахуючи зуби, прощупували усе тіло, на ходу аналізуючи стан здоров’я, здатність працювати».
Варвара потрапила до багатого німця Вальтера Роге у м.Солдине за 100 км від Берліна. Працювала на кухні і доїла 10 корів. Їй повезло, що не довелося гнути спину на копальнях чи на будівництві доріг, як деяким дівчатам із рідного Займища.
Але, як буває у житті, всьому приходить кінець. Прийшов кінець тій страшній війні, настала довгоочікувана перемога, а з нею – повернення додому. Треба було бачити, з яким ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства наші люди. Дорослі майже день і ніч працювали, діти старанно навчалися. Як переможці, всі хотіли жити заможно, вірили у світле майбутнє.
– Зараз, - каже Варвара Пилипівна, - мене деякі земляки питають про те, чому країна-переможниця живе гірше, ніж країна переможена.
– Коли я знайомлюся з публікаціями, – продовжує наша співрозмовниця, чомусь напрошуються дивні речі, дивні думки. Дійсно: а чому нам так нелегко?
Окупанти, гуляючи нашою територією, особливо відступаючи, залишали спалені, спустошені села, а в наш мирний час скільки з лиця землі населених пунктів зникло?
Як відомо, фашисти вивозили людей на примусову каторжну працю до Німеччини, а нині українці, наче без примусу, але через безгрошів’я, виїжджають не лише в Німеччину, а й в інші країни Європи, світу – аби заробити на харчування, навчання дітей, лікування.
Під час війни закривалися школи і медичні заклади, і тепер (із різних приводів) зачиняють двері навчальні установи, лікарні, скорочується персонал.
Тоді різали «під ніж» цукрові заводи, інші підприємства, вивозили найродючіший чорнозем, і нині бачимо подібні негативні тенденції.
Варварі Пилипівні майже 90, і ще, слава Богу, рухається, руки роблять роботу. Біда, що болячки заполонюють, що усю пенсію (не пенсія - сльози!) доводиться витрачати на ліки. А вони, ой які дорогі! І купує їх вдова не для того, аби довше прожити, а щоб заспокоїти нестерпний біль. Щоправда, краще усіляких пігулок для неї – діти, приходять, приїжджають до своєї сивої горлиці, разом з онуками і правнученятами, розраджують, підтримують.
Тоді її оселя нагадує гомінливе гніздечко, де усім тепло і затишно, тоді на її лагідних вустах (вустах найдорожчої за все мами!) виграє маленький сонячний промінчик. Мама ж бо є мама!
Записав Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий