Буквально днями, я побувала у Рогізках у родині Орди, 86-річної Єфросинії Сергіївни та 89-річного Василя Павловича. Старенькі разом вже 69 років. Познайомилися на сільських гулянках замолоду. Але спочатку була війна. Велика Вітчизняна.
Єфросинія зустріла її 12-річною дівчинкою. Жінка пам’ятає, як вони боялися фашистів, як ховалися у городах, лісах, як розстрілювали наших солдат, як німці розбомбили саперну частину, яка стояла у лісі поблизу Рогізок, як потім селяни кілька днів збирали їхні залишки з дерев: руки і ноги окремо, вивернуті на землю кишки тощо і ховали у спільній могилі.
Каже бабуся, що і сватання, як такого не було:
– Вася тоді служив у армії. І у нього якраз померла мати. Йому надіслали телеграму, аби він приїхав на похорон. Вася не встиг. Приїхав у відпустку в порожню хату. Став ходити на наш куток, аби не було так сумно. Спочатку попросив посидіти зі мною на лавці один раз, а тоді зачастив. А скоро запропонував мені жити разом. Ми просто розписалися у сільраді. Не було і святкового вбрання… Ми тоді всі носили полотняні юбки темно-синього або чорного кольору, та полотняні сорочки, вишиті нитками, які тільки могли знайти… Мені тоді було 17 років, Василю 20… Одним словом, побув він трохи у відпустці і знову на службу (він служив 7 років. Починав ще у війну і має статус учасника бойових дій, а закінчував у 50-х роках). Я ж залишилась сама у його порожній хаті. Дякувати моя мама та брат допомагали… Працювала я у колгоспі. Орали ми конями і волами. Я була така маленька, що не могла хомута на коня надягти: підведу його до воза, сама залізу туди і одіваю… Запряжу кілька коней і орю. Частенько колгоспні поля ми скопували під лопату, під лопату і картоплю збирали… Поки не викопаєш поле картоплі самотужки, додому не пускали. Спали ми просто на землі, щоб як тільки зійде сонце, знову стати до роботи… Жито, пшеницю чоловіки, які залишилися живими, косили косами. Ми в’язали їх у снопи.
Коли Вася повернувся, стало легше. Як ні як сильне плече поруч. Скоро у нас народилися сини, спочатку Коля, потім Сергій. Коля був льотчиком. Одна біда довго не жив. Він виконував якісь польоти над Чорнобилем (про аварію я дізналася від нього) і, напевне, нахватався радіації. Тож і у Колі, і у його напарника почалися якісь вавки на спині, які лікарі не змогли вилікувати, і він помер. Щоправда він мало розказував про свої польоти…
А останнім часом, перед самою пенсією Єфросинія Сергіївна працювала птахівницею:
– Тоді курей у Рогізках було море, - каже вона. – Ціла ферма. Мо 1000, мо більше. Ми їх годували, збирали яйця… Щодня купу ящиків здавали у контору. Роботи було стільки, що й голови догори не підняти. Зараз вже нічого не залишилося в селі…
При цьому пенсіонерка скромно замовчує, що саме за цю роботу її занесли до Золотої книги пошани (у Рогізках жила ще одна така трудівниця, але її вже немає серед живих). Мовчить вона і про численні нагороди за свою працю, і про те, що нещодавно зловмисники залізли до їхньої з дідом хати і поцупили їхню мізерну пенсію і всі фронтові нагороди Василя Павловича і її трудові. Гірко. Працюєш все життя на знос, а потім твоє, зароблене потом і кров’ю, крадуть аби поживитися і жити розкошуючи, палець об палець не вдаривши. А Василь Павлович нічого і не скаже, ось вже два роки як він хворіє – йому відібрало мову… Гірко!
Маргарита
ЛИТОВЧЕНКО
Єфросинія зустріла її 12-річною дівчинкою. Жінка пам’ятає, як вони боялися фашистів, як ховалися у городах, лісах, як розстрілювали наших солдат, як німці розбомбили саперну частину, яка стояла у лісі поблизу Рогізок, як потім селяни кілька днів збирали їхні залишки з дерев: руки і ноги окремо, вивернуті на землю кишки тощо і ховали у спільній могилі.
Каже бабуся, що і сватання, як такого не було:
– Вася тоді служив у армії. І у нього якраз померла мати. Йому надіслали телеграму, аби він приїхав на похорон. Вася не встиг. Приїхав у відпустку в порожню хату. Став ходити на наш куток, аби не було так сумно. Спочатку попросив посидіти зі мною на лавці один раз, а тоді зачастив. А скоро запропонував мені жити разом. Ми просто розписалися у сільраді. Не було і святкового вбрання… Ми тоді всі носили полотняні юбки темно-синього або чорного кольору, та полотняні сорочки, вишиті нитками, які тільки могли знайти… Мені тоді було 17 років, Василю 20… Одним словом, побув він трохи у відпустці і знову на службу (він служив 7 років. Починав ще у війну і має статус учасника бойових дій, а закінчував у 50-х роках). Я ж залишилась сама у його порожній хаті. Дякувати моя мама та брат допомагали… Працювала я у колгоспі. Орали ми конями і волами. Я була така маленька, що не могла хомута на коня надягти: підведу його до воза, сама залізу туди і одіваю… Запряжу кілька коней і орю. Частенько колгоспні поля ми скопували під лопату, під лопату і картоплю збирали… Поки не викопаєш поле картоплі самотужки, додому не пускали. Спали ми просто на землі, щоб як тільки зійде сонце, знову стати до роботи… Жито, пшеницю чоловіки, які залишилися живими, косили косами. Ми в’язали їх у снопи.
Коли Вася повернувся, стало легше. Як ні як сильне плече поруч. Скоро у нас народилися сини, спочатку Коля, потім Сергій. Коля був льотчиком. Одна біда довго не жив. Він виконував якісь польоти над Чорнобилем (про аварію я дізналася від нього) і, напевне, нахватався радіації. Тож і у Колі, і у його напарника почалися якісь вавки на спині, які лікарі не змогли вилікувати, і він помер. Щоправда він мало розказував про свої польоти…
А останнім часом, перед самою пенсією Єфросинія Сергіївна працювала птахівницею:
– Тоді курей у Рогізках було море, - каже вона. – Ціла ферма. Мо 1000, мо більше. Ми їх годували, збирали яйця… Щодня купу ящиків здавали у контору. Роботи було стільки, що й голови догори не підняти. Зараз вже нічого не залишилося в селі…
При цьому пенсіонерка скромно замовчує, що саме за цю роботу її занесли до Золотої книги пошани (у Рогізках жила ще одна така трудівниця, але її вже немає серед живих). Мовчить вона і про численні нагороди за свою працю, і про те, що нещодавно зловмисники залізли до їхньої з дідом хати і поцупили їхню мізерну пенсію і всі фронтові нагороди Василя Павловича і її трудові. Гірко. Працюєш все життя на знос, а потім твоє, зароблене потом і кров’ю, крадуть аби поживитися і жити розкошуючи, палець об палець не вдаривши. А Василь Павлович нічого і не скаже, ось вже два роки як він хворіє – йому відібрало мову… Гірко!
Маргарита
ЛИТОВЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий