Сьогодні, 6 грудня, в країні відзначають День Збройних Сил України. Одне із найважливіших свят, особливо в цей час. Ми маємо знати і пам’ятати тих, хто долучився до написання героїчної сторінки нашої історії.
Геннадій Миколайович Колесніков народився у Миколаєві, де і мешкав 18 років, але так склались обставини, що мав переїхати на Сновщину, до с. Тихоновичі, де живе бабуся Катерина Кузьмівна. Наразі проживає у Сновську, тут одружився з Наталією Колесніковою, народили сина Максима. Трудиться в Києві на Укрзалізниці. Свого часу загибель колеги, який одним із переших пішов воювати, стала тим камінчиком, що заклав фундамент усвідомленої думки про військову службу.
У 2015 році пішов добровольцем й потрапив у 6 хвилю мобілізації. З самого початку були навчання на Рівненському полігоні, а потім уже служба у морській піхоті: в 2015 році - 501 ОБМП (окремий батальйон морської піхоти) та в 2016 році - 1 окремий Феодосіївський батальйон морської піхоти. Чоловік пригадує, що остаточно усвідомив слово «війна» під час виконання бойового завдання. Попереду йшов більш досвідчений товариш, який підірвався на розтяжці. Дякувати Богу, всі залишилися живі, але пережите назавжди залишило слід у пам’яті чоловіка.
Згадувати ті часи йому нелегко, бо особисто пережив всі лихоліття війни. В свої неповні сорок років Геннадій Колесніков втратив не одного бойового товариша. А дружба на фронті, за його словами, міцніша, якась по-іншому важлива… У розмові вшанував пам`ять загиблого Максима Авдієнка (також морського піхотинця), висловлючи невимовний біль за втраченим молодим життям, яке забрала війна.
Випробування, які випали на долю військовослужбовця, навряд чи можна описати словами. Фізичні навантаження – найлегше, про що можна говорити. Повернувшись додому із зони військових дій, чоловік довго не міг адаптуватися до мирного життя. Переслідували нічні кошмари, здавалося, чує вибухи і постріли, з часом вони тривожать все рідше, але повністю не зникають. Та й навряд чи зникнуть… Геннадій вірить у те, що війна скоро закінчиться, але готовий йти захищати нашу державу знову, тому й підписав у цьому році контракт резервіста зі своєю 36-ою бригадою.
На моє запитання: «Чи не пошкодували про своє рішення захищати нашу країну?», чоловік швидко і впевнено відповідає: «Ні!».
Захищаючи свободу та незалежність нашої держави, великою підтримкою для військовослужбовців були листи та малюнки, які присилали діти, та допомога волонтерів.
Тепер кожного року (починаючи з 2017) 16 листопада у Києві на Оболонській набережній відбувається зустріч морських піхотинців. Там закладений наріжний камінь майбутнього меморіалу українській морській піхоті. Геннадій Миколайович також відвідує захід, їздить на військові збори, всіляко підтримує зв`язок із бойовими товаришами. На рідну Миколаївщину також навідується по можливості, там його завжди чекають рідні та друзі, але зізнається, що з сім’єю про війну намагається не говорити, та і взагалі не любить про це розповідати.
Геннадій Колесніков нагороджений різними нагрудними знаками, серед яких і за «Військову доблесть», грамотами. Найголовнішою ж нагородою для усіх військовослужбовців, я гадаю, буде мирне небо над нашою рідною країною, яке вони виборюють щоденно. Заради нас із вами, заради майбутнього.
Катерина Запорожець
Фото автора
Геннадій Миколайович Колесніков народився у Миколаєві, де і мешкав 18 років, але так склались обставини, що мав переїхати на Сновщину, до с. Тихоновичі, де живе бабуся Катерина Кузьмівна. Наразі проживає у Сновську, тут одружився з Наталією Колесніковою, народили сина Максима. Трудиться в Києві на Укрзалізниці. Свого часу загибель колеги, який одним із переших пішов воювати, стала тим камінчиком, що заклав фундамент усвідомленої думки про військову службу.
У 2015 році пішов добровольцем й потрапив у 6 хвилю мобілізації. З самого початку були навчання на Рівненському полігоні, а потім уже служба у морській піхоті: в 2015 році - 501 ОБМП (окремий батальйон морської піхоти) та в 2016 році - 1 окремий Феодосіївський батальйон морської піхоти. Чоловік пригадує, що остаточно усвідомив слово «війна» під час виконання бойового завдання. Попереду йшов більш досвідчений товариш, який підірвався на розтяжці. Дякувати Богу, всі залишилися живі, але пережите назавжди залишило слід у пам’яті чоловіка.
Згадувати ті часи йому нелегко, бо особисто пережив всі лихоліття війни. В свої неповні сорок років Геннадій Колесніков втратив не одного бойового товариша. А дружба на фронті, за його словами, міцніша, якась по-іншому важлива… У розмові вшанував пам`ять загиблого Максима Авдієнка (також морського піхотинця), висловлючи невимовний біль за втраченим молодим життям, яке забрала війна.
Випробування, які випали на долю військовослужбовця, навряд чи можна описати словами. Фізичні навантаження – найлегше, про що можна говорити. Повернувшись додому із зони військових дій, чоловік довго не міг адаптуватися до мирного життя. Переслідували нічні кошмари, здавалося, чує вибухи і постріли, з часом вони тривожать все рідше, але повністю не зникають. Та й навряд чи зникнуть… Геннадій вірить у те, що війна скоро закінчиться, але готовий йти захищати нашу державу знову, тому й підписав у цьому році контракт резервіста зі своєю 36-ою бригадою.
На моє запитання: «Чи не пошкодували про своє рішення захищати нашу країну?», чоловік швидко і впевнено відповідає: «Ні!».
Захищаючи свободу та незалежність нашої держави, великою підтримкою для військовослужбовців були листи та малюнки, які присилали діти, та допомога волонтерів.
Тепер кожного року (починаючи з 2017) 16 листопада у Києві на Оболонській набережній відбувається зустріч морських піхотинців. Там закладений наріжний камінь майбутнього меморіалу українській морській піхоті. Геннадій Миколайович також відвідує захід, їздить на військові збори, всіляко підтримує зв`язок із бойовими товаришами. На рідну Миколаївщину також навідується по можливості, там його завжди чекають рідні та друзі, але зізнається, що з сім’єю про війну намагається не говорити, та і взагалі не любить про це розповідати.
Геннадій Колесніков нагороджений різними нагрудними знаками, серед яких і за «Військову доблесть», грамотами. Найголовнішою ж нагородою для усіх військовослужбовців, я гадаю, буде мирне небо над нашою рідною країною, яке вони виборюють щоденно. Заради нас із вами, заради майбутнього.
Катерина Запорожець
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий