Не кожному подружжю випадає відзначити таке свято – 56 років разом! Це вже не золоте, навіть не смарагдове весілля. Це дата, яка злила свого часу два життя в єдину долю. І відтоді закохані не розлучаються, бережуть тепло і любов одне до одного протягом стількох років.
Гортаючи сторінки фотоальбомів, господарі дому знайомили зі своїм життям. Воно, як на долоні…
Руслан Іванович та Ганна Василівна Юсухно народили і виховали двох дітей – донька Олена живе у Сновську, син Євгеній у Саратові. Батьки шкодують, що вже довгий час не мають змоги побачитись із рідними і пригорнути до себе правнука.
Руслан Іванович усе дитинство вимушений був прожити із тіткою Таїсією, яку вважав матір’ю (рідна ж загинула під час обстрілу ешелону німецькими окупантами), вона ж і забрала хлопчика на Менщину в с.Нові Броди, видаючи за свого сина, який також загинув у тому злощасному поїзді. Відтоді Ярослав став Русланом (саме так звали двоюрідного брата) і вся подальша доля схожа на екранізацію роману. А, може, такі важкі випробування були приготовані не на його долю…
Пізніше тітка поїхала жити у Щорс, а Руслана (Ярика) виховували дідусь з бабусею. У дитинстві хлопець був дуже активним та кмітливим, за що одного разу сильно пошкодував. Спогад про ту страшну пригоду і досі болить.
– У квітні місцеві поліцаї святкували іменини Гітлера. З’їхалися вони туди на возах. Партизан Сушко дав мені завдання повитягувати загвіздки з осі, а за це пообіцяв солодощі. У ті часи то була велика нагорода, і я зважився, довго не роздумуючи, – розповідає Руслан Іванович.
Хмільні, вони по дорозі падали з возів, губили колеса, які роз’їжджалися у різні боки, а один з них навіть прикусив язика. Зухвалість хлопця, звісно, була жорстоко покарана. Поліцай Герасименко, знайшовши винуватця, вистрілив йому в ногу і зачепив вухо. А після підбіг і почав нещадно бити ногами, ламаючи ребра. Якби тієї миті не йшов дід Кононов, то на рахунку поліцаїв було б ще одне загублене життя. Після травм хлопчина довго одужував, одна його сторона взагалі була паралізована, деякий час не міг ходити. Зараз у чоловіка одна нога коротша за іншу, тому він вимушений носити ортопедичне взуття та пересуватися з палицею.
Далі знову випробування. Тяжкий час у Річицькому дитбудинку, куди його обманом завезла невістка Мотя. Два роки пробув там 14-річний хлопець, може б, залишався і надалі, але згадала про нього тітка Таїсія, яка за виховання дітей мала змогу отримати квартиру. А от він від жінки, яку завжди вважав мамою – не отримав ні любові, ні підтримки. Бувало, що і б’є ні за що, і молока не дасть, хоча тримали корову і вистачало всім. Відчував Руслан, що у серці неньки немає для нього любові. Закінчив 10 класів школи, курси для водіїв, отримав спеціальність тракториста-комбайнера у Мринському училищі, пізніше заочно вступив до Гомельського автодорожнього технікуму. Працював у Росії на Півночі, але отримавши дарунок долі, свою кохану Ганну, залишився у Сновську. За все життя освоїв багато професій, останнім часом трудився начальником дорвідділу, майстром цеху в училищі.
Перша зустріч закоханих відбулась на танцях у клубі залізничників. І відтоді все життя ідуть вони поруч, минаючи усі негаразди та перешкоди. Ганна Василівна родом із Малої Дівиці (Прилуцький район), вчилася у Львівському кредитно-фінансовому технікумі, звідки і отримала направлення на роботу в банк. Пізніше працювала на електромеханічному заводі «Артема» бухгалтером, потім головним бухгалтером у ТОВ «Астра» під керівництвом Григорія Божка. Колектив пам’ятає її як висококваліфікованого спеціаліста. Зараз на заслуженому відпочинку, тому господарює вдома. Любить квітникарство та шити. Швейна машинка їй дісталася ще від покійного батька, але і зараз жінка працює на ній із задоволенням. Привітна господиня сором’язливо зізнається, що в їх сімейному житті інколи трапляються несуттєві сварки, але приводу для серйозних не було. Сім’я – найцінніше, що мають, і тому обоє її свято бережуть.
– Дуже вдячна долі, що подарувала мені такого чоловіка, я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Взагалі, життя у мене було звичайне. Спокійне, розмірене, – розповідає жінка.
П’ять десятків літ разом, здається, про все вже поговорили, але ні. Разом вони і в магазин, і на риболовлю. Ганна Василівна охоча до цього заняття не менш за чоловіка. Ходять до лісу по гриби, ягоди, просто подихати свіжим повітрям. Мають також роботу по господарству, тримають курей, хазяйка вирощує квіти, які прикрашають не лише підвіконня будинку, а й весь господарський двір. З винограду, який щедро плететься біля оселі, закривають смачні компоти. Словом, хазяйнують.
У терпінні, розумінні та взаємопідтримці одне одного промайнуло більш ніж півстоліття для цих чудових людей. Це важлива віха не лише в житті подружжя, а й для усієї сім’ї, для якої Руслан Іванович та Ганна Василівна є прикладом любові та надійності.
Хочеться, аби світла радість ще довгі роки панувала у їхній душі. Здоров’я, родинного затишку та любові!
Катерина ЗАПОРОЖЕЦЬ Фото автора
Гортаючи сторінки фотоальбомів, господарі дому знайомили зі своїм життям. Воно, як на долоні…
Руслан Іванович та Ганна Василівна Юсухно народили і виховали двох дітей – донька Олена живе у Сновську, син Євгеній у Саратові. Батьки шкодують, що вже довгий час не мають змоги побачитись із рідними і пригорнути до себе правнука.
Руслан Іванович усе дитинство вимушений був прожити із тіткою Таїсією, яку вважав матір’ю (рідна ж загинула під час обстрілу ешелону німецькими окупантами), вона ж і забрала хлопчика на Менщину в с.Нові Броди, видаючи за свого сина, який також загинув у тому злощасному поїзді. Відтоді Ярослав став Русланом (саме так звали двоюрідного брата) і вся подальша доля схожа на екранізацію роману. А, може, такі важкі випробування були приготовані не на його долю…
Пізніше тітка поїхала жити у Щорс, а Руслана (Ярика) виховували дідусь з бабусею. У дитинстві хлопець був дуже активним та кмітливим, за що одного разу сильно пошкодував. Спогад про ту страшну пригоду і досі болить.
– У квітні місцеві поліцаї святкували іменини Гітлера. З’їхалися вони туди на возах. Партизан Сушко дав мені завдання повитягувати загвіздки з осі, а за це пообіцяв солодощі. У ті часи то була велика нагорода, і я зважився, довго не роздумуючи, – розповідає Руслан Іванович.
Хмільні, вони по дорозі падали з возів, губили колеса, які роз’їжджалися у різні боки, а один з них навіть прикусив язика. Зухвалість хлопця, звісно, була жорстоко покарана. Поліцай Герасименко, знайшовши винуватця, вистрілив йому в ногу і зачепив вухо. А після підбіг і почав нещадно бити ногами, ламаючи ребра. Якби тієї миті не йшов дід Кононов, то на рахунку поліцаїв було б ще одне загублене життя. Після травм хлопчина довго одужував, одна його сторона взагалі була паралізована, деякий час не міг ходити. Зараз у чоловіка одна нога коротша за іншу, тому він вимушений носити ортопедичне взуття та пересуватися з палицею.
Далі знову випробування. Тяжкий час у Річицькому дитбудинку, куди його обманом завезла невістка Мотя. Два роки пробув там 14-річний хлопець, може б, залишався і надалі, але згадала про нього тітка Таїсія, яка за виховання дітей мала змогу отримати квартиру. А от він від жінки, яку завжди вважав мамою – не отримав ні любові, ні підтримки. Бувало, що і б’є ні за що, і молока не дасть, хоча тримали корову і вистачало всім. Відчував Руслан, що у серці неньки немає для нього любові. Закінчив 10 класів школи, курси для водіїв, отримав спеціальність тракториста-комбайнера у Мринському училищі, пізніше заочно вступив до Гомельського автодорожнього технікуму. Працював у Росії на Півночі, але отримавши дарунок долі, свою кохану Ганну, залишився у Сновську. За все життя освоїв багато професій, останнім часом трудився начальником дорвідділу, майстром цеху в училищі.
Перша зустріч закоханих відбулась на танцях у клубі залізничників. І відтоді все життя ідуть вони поруч, минаючи усі негаразди та перешкоди. Ганна Василівна родом із Малої Дівиці (Прилуцький район), вчилася у Львівському кредитно-фінансовому технікумі, звідки і отримала направлення на роботу в банк. Пізніше працювала на електромеханічному заводі «Артема» бухгалтером, потім головним бухгалтером у ТОВ «Астра» під керівництвом Григорія Божка. Колектив пам’ятає її як висококваліфікованого спеціаліста. Зараз на заслуженому відпочинку, тому господарює вдома. Любить квітникарство та шити. Швейна машинка їй дісталася ще від покійного батька, але і зараз жінка працює на ній із задоволенням. Привітна господиня сором’язливо зізнається, що в їх сімейному житті інколи трапляються несуттєві сварки, але приводу для серйозних не було. Сім’я – найцінніше, що мають, і тому обоє її свято бережуть.
– Дуже вдячна долі, що подарувала мені такого чоловіка, я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Взагалі, життя у мене було звичайне. Спокійне, розмірене, – розповідає жінка.
П’ять десятків літ разом, здається, про все вже поговорили, але ні. Разом вони і в магазин, і на риболовлю. Ганна Василівна охоча до цього заняття не менш за чоловіка. Ходять до лісу по гриби, ягоди, просто подихати свіжим повітрям. Мають також роботу по господарству, тримають курей, хазяйка вирощує квіти, які прикрашають не лише підвіконня будинку, а й весь господарський двір. З винограду, який щедро плететься біля оселі, закривають смачні компоти. Словом, хазяйнують.
У терпінні, розумінні та взаємопідтримці одне одного промайнуло більш ніж півстоліття для цих чудових людей. Це важлива віха не лише в житті подружжя, а й для усієї сім’ї, для якої Руслан Іванович та Ганна Василівна є прикладом любові та надійності.
Хочеться, аби світла радість ще довгі роки панувала у їхній душі. Здоров’я, родинного затишку та любові!
Катерина ЗАПОРОЖЕЦЬ Фото автора
Мене звати Ізабелла Ітан Після 12 років шлюбу ми з чоловіком так чи інакше сварилися, поки він нарешті не покинув мене і не переїхав до Каліфорнії, щоб бути з іншою жінкою. Я відчував, що моє життя закінчилося, і мої діти думали, що ніколи більше не побачать свого батька. Я намагалася бути сильною лише перед дітьми, але не могла стримати біль, що мучив моє серце, моє серце було сповнене смутку і болю, тому що я дійсно була закохана в свого чоловіка. Я думаю про нього щодня і вночі, і завжди хотів би, щоб він повернувся до мене, я був дуже засмучений і потребував допомоги, тому звернувся за допомогою в Інтернет і натрапив на веб-сайт, який припускає, що доктор Алаба міг би допомогти своєму колишньому повернутися. Тому я відчув, що повинен спробувати. Я зв'язався з ним, і він сказав мені, що робити. Я зробив це, а потім він зробив мені приворот. Через 48 годин мій чоловік дійсно подзвонив мені і сказав, що він дуже сумує за дітьми, так дивно!! Отже, він повернувся того дня, з великою любов’ю та радістю, і вибачився за свою помилку та біль, який він завдав мені та дітям. Наш шлюб був міцнішим, ніж раніше, завдяки доктору Алабі. Він такий могутній, і я вирішив поділитися своєю історією в Інтернеті, що доктор Алаба був справжнім і могутнім чарівником. Я завжди буду молитися, щоб вона прожила довгий час, допомагаючи своїм дітям у скрутний час, якщо ви тут і потребуєте повернення колишнього або ваш чоловік перейшов до іншої жінки, перестаньте плакати, негайно зверніться до цього потужного орфографічного колеса. Ось його контактна електронна адреса за адресою: {dralaba3000@gmail.com} або WhatsApp/viber через його контактну адресу +1(425) 477-2744 Дякую, доктор АЛАБА.
ОтветитьУдалить