Минулого тижня ми писали про родину Кобців із Гірська та їхнє кохання з першого погляду. Сьогодні хочемо розповісти вам про кохання 60-річної щорсівчанки Валентини Надточій (також героїню наших попередніх публікацій).
Жінка народилася у Конотопі Городнянського району.
– Дитячого садочка у селі тоді не було, — розповідає вона. — Пригадую лишень як з 10-річного віку допомагала матері у колгоспі, як зараз пам’ятаю, колгосп ім. XVIII партз’їзду. Ходила до ланки: збирала огірки, помідори, обробляла буряки. Та й пізніше, навчаючись у школі, поралась по хазяйству та бігала у колгосп. І при цьому закінчила 8-річку з похвальним листом. Завдяки цьому мене і взяли до Чернігівського медичного училища без іспитів.
Дитяча мрія
А щодо медсестри, то цей фах я здобула свідомо, — продовжує Валентина Павлівна. — І якби час повернувся назад, я все одно б вивчилася на медсестру. Далі було два роки важкого навчання, адже раніше, на відміну від сьогодення, фах здобували виключно розумом і власною наполегливістю. Більш того, щоб якось зекономити копійчину і не платити за квартиру, а жити у гуртожитку Валя (за порадами старших дівчат) стала брати участь у художній самодіяльності.
Тоді гуртожитки давали тільки тим, хто служив у армії, сиротам, напівсиротам та хористам, — каже вона. — Репетиції закінчувалися пізно, додому було повертатися затемна страшно, але що поробиш? Зате ми їздили на концерти. Нам навіть екскурсію до Ленінграда влаштували… Після училища нам сказали, що ми можемо вибрати населений пункт, де за бажанням і будемо працювати. Я обрала Щорс. Ну подобається мені це місто! Приїхала я сюди десь о шостій годині ранку, зайшла, нашвидку посиділа, а тоді пішла до тодішнього головного лікаря Щорської райлікарні — Василя Івановича Нагорного. Мене направили на стажування до ФАПу у Жовідь. Я мало не розплакалась: ну яка з мене акушерка, коли я медсестра? Потім я повернулася до райлікарні, спочатку до терапії, а звідти перекинули до хірургії. Навіть у Чернігові, коли я проходила курси підвищення кваліфікації старших операційних медсестер, пропонували залишитися: я ж працювала з повною віддачею… Відмовилася, адже тут вже зустріла своє кохання — Миколу зі Старої Рудні.
Де та Стара
Рудня?!!
А зустріла свою любов Валентина Павлівна у… автобусі!
— Хлопець підсів до мене, коли я їхала до Щорса. — говорить Валентина Надточій. — Ми познайомились, поговорили, він запропонував провести додому. Я погодилася. Згодом з’ясувалося, що його двоюрідна сестра знімає кімнату за мною. Стали зустрічатись… А 1 лютого 1975 року одружилися, прямісінько на мій день народження. Та найцікавіше, що коли до нашого села приїжджали гості на храм зі Старої Рудні, я, чекаючи на них, стояла біля вікна і весь час запитувала маму: «Яка та Стара Рудня?!!»
Вже 28 жовтня того ж року у Надточіїв народилася донечка-сонечко — Таня.
— Віддала я її до ясел у 8 місяців, — продовжує Валентина Надточій. — Та через проблему влаштування у дитячий садок мені довелося змінити фах з медсестри на вихователя (тоді туди тільки з медичною освітою брали). Згодом, у 1978 році, у нас народився синочок — Саша. А коли працівників дитячого садка стали скорочувати, одна стара працівниця, щоб її не скоротили, попросила мене повернутися до улюбленої справи… І з того часу і до самої пенсії, я працювала у лікарні: гінекологія, очне відділення, ЛОР… Аж поки мені не запропонували посаду у територіальному центрі.
Зараз дочка Валентини Павлівни у Києві, син у Щорсі. Вона щаслива онуками: київськими Владиком та Юлею, і щорськими - Анею та Кирилом. На свого ж коханого чоловіка Миколу Тимофійовича, вона, незважаючи на прожиті укупі сорок років, дивиться лагідно і ніжно. А він на неї…
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Р.S. Якщо ви щасливі у любові, як і Надточії, або просто хочете привітати коханих з днем закоханих 14 лютого, ласкаво просимо до нашої редакції.
Жінка народилася у Конотопі Городнянського району.
– Дитячого садочка у селі тоді не було, — розповідає вона. — Пригадую лишень як з 10-річного віку допомагала матері у колгоспі, як зараз пам’ятаю, колгосп ім. XVIII партз’їзду. Ходила до ланки: збирала огірки, помідори, обробляла буряки. Та й пізніше, навчаючись у школі, поралась по хазяйству та бігала у колгосп. І при цьому закінчила 8-річку з похвальним листом. Завдяки цьому мене і взяли до Чернігівського медичного училища без іспитів.
Дитяча мрія
А щодо медсестри, то цей фах я здобула свідомо, — продовжує Валентина Павлівна. — І якби час повернувся назад, я все одно б вивчилася на медсестру. Далі було два роки важкого навчання, адже раніше, на відміну від сьогодення, фах здобували виключно розумом і власною наполегливістю. Більш того, щоб якось зекономити копійчину і не платити за квартиру, а жити у гуртожитку Валя (за порадами старших дівчат) стала брати участь у художній самодіяльності.
Тоді гуртожитки давали тільки тим, хто служив у армії, сиротам, напівсиротам та хористам, — каже вона. — Репетиції закінчувалися пізно, додому було повертатися затемна страшно, але що поробиш? Зате ми їздили на концерти. Нам навіть екскурсію до Ленінграда влаштували… Після училища нам сказали, що ми можемо вибрати населений пункт, де за бажанням і будемо працювати. Я обрала Щорс. Ну подобається мені це місто! Приїхала я сюди десь о шостій годині ранку, зайшла, нашвидку посиділа, а тоді пішла до тодішнього головного лікаря Щорської райлікарні — Василя Івановича Нагорного. Мене направили на стажування до ФАПу у Жовідь. Я мало не розплакалась: ну яка з мене акушерка, коли я медсестра? Потім я повернулася до райлікарні, спочатку до терапії, а звідти перекинули до хірургії. Навіть у Чернігові, коли я проходила курси підвищення кваліфікації старших операційних медсестер, пропонували залишитися: я ж працювала з повною віддачею… Відмовилася, адже тут вже зустріла своє кохання — Миколу зі Старої Рудні.
Де та Стара
Рудня?!!
А зустріла свою любов Валентина Павлівна у… автобусі!
— Хлопець підсів до мене, коли я їхала до Щорса. — говорить Валентина Надточій. — Ми познайомились, поговорили, він запропонував провести додому. Я погодилася. Згодом з’ясувалося, що його двоюрідна сестра знімає кімнату за мною. Стали зустрічатись… А 1 лютого 1975 року одружилися, прямісінько на мій день народження. Та найцікавіше, що коли до нашого села приїжджали гості на храм зі Старої Рудні, я, чекаючи на них, стояла біля вікна і весь час запитувала маму: «Яка та Стара Рудня?!!»
Вже 28 жовтня того ж року у Надточіїв народилася донечка-сонечко — Таня.
— Віддала я її до ясел у 8 місяців, — продовжує Валентина Надточій. — Та через проблему влаштування у дитячий садок мені довелося змінити фах з медсестри на вихователя (тоді туди тільки з медичною освітою брали). Згодом, у 1978 році, у нас народився синочок — Саша. А коли працівників дитячого садка стали скорочувати, одна стара працівниця, щоб її не скоротили, попросила мене повернутися до улюбленої справи… І з того часу і до самої пенсії, я працювала у лікарні: гінекологія, очне відділення, ЛОР… Аж поки мені не запропонували посаду у територіальному центрі.
Зараз дочка Валентини Павлівни у Києві, син у Щорсі. Вона щаслива онуками: київськими Владиком та Юлею, і щорськими - Анею та Кирилом. На свого ж коханого чоловіка Миколу Тимофійовича, вона, незважаючи на прожиті укупі сорок років, дивиться лагідно і ніжно. А він на неї…
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Р.S. Якщо ви щасливі у любові, як і Надточії, або просто хочете привітати коханих з днем закоханих 14 лютого, ласкаво просимо до нашої редакції.
Комментариев нет:
Отправить комментарий