У 27 кілометрах від Щорса серед лісів знаходиться село Єліне. Це старе село, бо згадується у документах аж 1709 року. Під час Великої Вітчизняної війни 210 чоловік служили у армії, ще 560 пішли у партизани… Напевне, через це 23 березня 1942 року повністю спалили Єліне (516 дворів) і розстріляли 296 його жителів. А когось забрали на роботу до Німеччини…
Серед тих, кого забрали була і Марія Біба, якій минулого тижня виповнилося 90 років. Незважаючи на свій вік, жінка влітку в хаті майже не буває: то хазяйство, то у лісі на зиму ягоди та гриби збирає… Та й взимку їй важко всидіти на одному місці.
– І замолоду такою була, — каже музейний доглядач ММК «Лісоград» Валентина Спасік. — Жодного разу вона дров не купувала, піде у лісі назбирає і всю зиму топить.
Від бомб під настольник*
Змалечку Маша допомагала матері як могла — як не як п’ятеро дітей у родині.
— А я сама больша, — розповідає Марія Тимофіївна. — І голодовку добре пам’ятаю, хоча мені було тоді 8 років. Позабирали тоді все: і корову, яку батько купив, й інші харчі і зерно, і борошно. Ми збирали тоді на полі гнилу картоплю, а коли приходили в черговий раз забирати їстівне, ховали у валенці, щоб мати наступного дня могла якогось супу наварити. Збирали лопухи для пампушок тощо. Усі повідрізгували **. Хоча пізніше не вельми добре жили. Бідно дуже. А коли батька забрали на війну, зовсім скрутно стало.
А скоро і німці до нас у село прийшли. Село розбомбили, хати спалили. Ми від того усього ховалися під настольником на снігу… Вижили, але залишилися без житла. Довелося шукати притулок по інших селах. Тоді німці стали молодь на роботу забирати. Матері вдавалося деякий час мене ховати та недовго — забрали все одно. Привезли до Шпандау, де нас строїли у шеренги, а тоді хазяїн, який працівник йому потрібен, того вибирав. Я хотіла попасти на один завод із Варкою, дівчиною із сусіднього села, бо вона на десять років мене старша і була мені за матір. Моє бажання збулося, тільки працювали ми у різних цехах. Жили у бараках, де стояли двоярусні лежаки. Вошей було без ліку. Розчешеш так, що як намисто на шкірі виглядало. То вже пізніше нас стали мити… Та й у цеху були свої «неприємності». Я ж мала та худа, а тоді ще менша була, до ручки станка не діставала, мені підставки під ноги ставили, щоб могла працювати, аж поки я не витяглась. Більш того, мій станок часто ламався, тільки-но відремонтують – і знову треба слюсаря викликати… А це великі проблеми! Бо за погану неякісну роботу могли вбити. У нас на заводі навіть одного хлопця повісили, щоб усі дивилися і боялися. Якось я не витримала, забігла у туалет, сіла і плачу. Аж тут один із майстрів нагодився… А він такий злющий був, жадібний, увесь час жував, а сам би хоч крихту хліба дав, нас же самою бруквою годували. Я його Хамоїдолом прозвала. Так от,за те що «прогулюю» роботу вдарив мені молотком по спині. Ну, я з пересердя візьми та й скажи йому: «Ось наші прийдуть, так я про тебе першого скажу!» Так він вигнав мене до цеху, покликав усе начальство і перекладачку… На щастя, все минулося. А перекладачка каже: «Я тут 20 років живу, вони наших не жаліють»… Думаю, хотіла мене попередити, щоб я мовчала.
Та й коли наші прийшли, життя нам зберегла щаслива випадковість. Німці поховались у бомбосховище від бомб, а ми залишилися майже просто неба. Бомба ж потрапила саме туди, де ховалися фашисти…
Рідний дім
Повернення додому було нелегким. Цілих півроку довелося добиратися до рідних: пішки, їхати різними ешелонами. А вдома — зубожіння. Хліба немає, поїсти нічого, вдягтися немає у що… Мати хворіє. Марія Тимофіївна навіть у Горловку Донецької області на шахти завербувалася:
Підписала контракт на рік, але там було не ліпше, ніж у німців. Робота важка, годують погано. І раптом обірвалася клітка з працівниками, у якій мала їхати я. Тож я за місяці знову поїхала додому не заробивши ані копійки. Дякувати, що на шахті вирішили, що я загинула, тож мене ніхто не шукав.
Вже в Єліному Марія Біба вийшла заміж за такого ж бідного хлопця, як і вона сама. Нажили синочка Василя. Працювали у колгоспі. Аж поки у 70-х роках з її чоловіком не трапилось нещастя: бик його одів на роги і пошкодив хребта. І з того часу і аж до своєї смерті 2000 року (цілих 26 літ!) він лежав на печі. Марія Тимофіївна все тягла на своїх плечах: косила траву, працювала, поралась по хазяйству, доглядала сина — все сама. Каже, хотіла, щоб все було не гірше ніж у людей, тож і пнулася щосили. А ще вважає, що її життя, то непраний міх, весь вік у трудах. Зараз у неї є онук Володимир, правнуки Сашко та Єгор, невістки Марія та Леся. Усі вони минулого тижня зібралися у невеличкій хаті Марії Тимофіївни, щоб привітати ювілярку.
Маргарита Литовченко, фото автора.
*Настольник — скатертина
** Повідрізгувати — вижити
Серед тих, кого забрали була і Марія Біба, якій минулого тижня виповнилося 90 років. Незважаючи на свій вік, жінка влітку в хаті майже не буває: то хазяйство, то у лісі на зиму ягоди та гриби збирає… Та й взимку їй важко всидіти на одному місці.
– І замолоду такою була, — каже музейний доглядач ММК «Лісоград» Валентина Спасік. — Жодного разу вона дров не купувала, піде у лісі назбирає і всю зиму топить.
Від бомб під настольник*
Змалечку Маша допомагала матері як могла — як не як п’ятеро дітей у родині.
— А я сама больша, — розповідає Марія Тимофіївна. — І голодовку добре пам’ятаю, хоча мені було тоді 8 років. Позабирали тоді все: і корову, яку батько купив, й інші харчі і зерно, і борошно. Ми збирали тоді на полі гнилу картоплю, а коли приходили в черговий раз забирати їстівне, ховали у валенці, щоб мати наступного дня могла якогось супу наварити. Збирали лопухи для пампушок тощо. Усі повідрізгували **. Хоча пізніше не вельми добре жили. Бідно дуже. А коли батька забрали на війну, зовсім скрутно стало.
А скоро і німці до нас у село прийшли. Село розбомбили, хати спалили. Ми від того усього ховалися під настольником на снігу… Вижили, але залишилися без житла. Довелося шукати притулок по інших селах. Тоді німці стали молодь на роботу забирати. Матері вдавалося деякий час мене ховати та недовго — забрали все одно. Привезли до Шпандау, де нас строїли у шеренги, а тоді хазяїн, який працівник йому потрібен, того вибирав. Я хотіла попасти на один завод із Варкою, дівчиною із сусіднього села, бо вона на десять років мене старша і була мені за матір. Моє бажання збулося, тільки працювали ми у різних цехах. Жили у бараках, де стояли двоярусні лежаки. Вошей було без ліку. Розчешеш так, що як намисто на шкірі виглядало. То вже пізніше нас стали мити… Та й у цеху були свої «неприємності». Я ж мала та худа, а тоді ще менша була, до ручки станка не діставала, мені підставки під ноги ставили, щоб могла працювати, аж поки я не витяглась. Більш того, мій станок часто ламався, тільки-но відремонтують – і знову треба слюсаря викликати… А це великі проблеми! Бо за погану неякісну роботу могли вбити. У нас на заводі навіть одного хлопця повісили, щоб усі дивилися і боялися. Якось я не витримала, забігла у туалет, сіла і плачу. Аж тут один із майстрів нагодився… А він такий злющий був, жадібний, увесь час жував, а сам би хоч крихту хліба дав, нас же самою бруквою годували. Я його Хамоїдолом прозвала. Так от,за те що «прогулюю» роботу вдарив мені молотком по спині. Ну, я з пересердя візьми та й скажи йому: «Ось наші прийдуть, так я про тебе першого скажу!» Так він вигнав мене до цеху, покликав усе начальство і перекладачку… На щастя, все минулося. А перекладачка каже: «Я тут 20 років живу, вони наших не жаліють»… Думаю, хотіла мене попередити, щоб я мовчала.
Та й коли наші прийшли, життя нам зберегла щаслива випадковість. Німці поховались у бомбосховище від бомб, а ми залишилися майже просто неба. Бомба ж потрапила саме туди, де ховалися фашисти…
Рідний дім
Повернення додому було нелегким. Цілих півроку довелося добиратися до рідних: пішки, їхати різними ешелонами. А вдома — зубожіння. Хліба немає, поїсти нічого, вдягтися немає у що… Мати хворіє. Марія Тимофіївна навіть у Горловку Донецької області на шахти завербувалася:
Підписала контракт на рік, але там було не ліпше, ніж у німців. Робота важка, годують погано. І раптом обірвалася клітка з працівниками, у якій мала їхати я. Тож я за місяці знову поїхала додому не заробивши ані копійки. Дякувати, що на шахті вирішили, що я загинула, тож мене ніхто не шукав.
Вже в Єліному Марія Біба вийшла заміж за такого ж бідного хлопця, як і вона сама. Нажили синочка Василя. Працювали у колгоспі. Аж поки у 70-х роках з її чоловіком не трапилось нещастя: бик його одів на роги і пошкодив хребта. І з того часу і аж до своєї смерті 2000 року (цілих 26 літ!) він лежав на печі. Марія Тимофіївна все тягла на своїх плечах: косила траву, працювала, поралась по хазяйству, доглядала сина — все сама. Каже, хотіла, щоб все було не гірше ніж у людей, тож і пнулася щосили. А ще вважає, що її життя, то непраний міх, весь вік у трудах. Зараз у неї є онук Володимир, правнуки Сашко та Єгор, невістки Марія та Леся. Усі вони минулого тижня зібралися у невеличкій хаті Марії Тимофіївни, щоб привітати ювілярку.
Маргарита Литовченко, фото автора.
*Настольник — скатертина
** Повідрізгувати — вижити
Комментариев нет:
Отправить комментарий