Батьки
Про свою батьківську родину їй, на жаль, немає що і згадати. Мама і тато народили трьох доньок. Аня – найменша. Вона згадує, що їй було три роки, коли батьки чомусь перебралися з Корюківки у сусіднє село. Ніде не працювали, підробляли, випасаючи чужу худобу.
А що згадати?.. – замислюється на мить. – Батьки пили… Часто і їсти не було ані крихти. Пам’ятаю, як я ходила по селу, просила у людей щось поїсти. Ночувала на сіновалах, щоб не бачити, як б’ються батьки. І щоб самій не перепало…
У «Казці»
Оскільки Аня у школу майже не ходила – не було у чому – її у 7 років забрали до притулку. До цього така доля уже спіткала її старших сестер, які опинилися в інтернаті «Казка», що у м.Щорс (нині – Сновськ). І якщо старша сестра часто тікала з інтернату додому, то Аня ніколи і не пошкодувала, що вирвалася з-під батьківського даху.
– Старша сестра попросила, щоб і мене перевели з притулку до них у Щорс, аби ми всі були разом, – розказує Аня. – Нам було дуже добре: одягали, взували, годували, піклувалися. Навчили і шити, і вишивати. Дуже хороші вихователі там! У Щорсі мені було краще, аніж удома з батьками…
Після закінчення дев’ятого класу її сестри навчалися в Щорському ПТУ. Одинадцять класів Аня закінчувала при городнянському спецзакладі, а потім повернулася в Щорс, де вивчилася на секретаря-оператора комп’ютерного набору.
Закордонне щастя
Вперше в Італію за відповідною державною програмою Аня потрапила, коли їй було років 10. Італійському подружжю Тімо і Аделі сподобалося фото української білявої дівчинки. Поїхала Аня взимку, тож побула на багатьох святкових заходах, фестивалях, розвагах. Від цього всього у знедоленої дитини навіть у голові паморочилося: невже буває таке життя?..
– На той час я погано знала італійську мову, тож було складно призвичаїтися і розуміти людей, – згадує Аня. – Італійське подружжя надарувало мені усілякого одягу, навіть на інтернат передали і речі, і їжу…
Вдруге, вже влітку, Аня перебувала протягом місяця в іншій родині, де, як з’ясувалося пізніше, мама була психічнохворою. Передбачити її поведінку було неможливо, тож Аня часто потрапляла під гарячу руку. Пожалів дівчинку чоловік італійки, передав в іншу сім’ю, де перебувала ще одна українка, Інна. А потім була Доната...
Італійська мама
Аня для неї стала справжньою віддушиною, сенсом життя. Незадовго до їхнього знайомства у Донати від раку помер чоловік. А оскільки власних дітей подружжя не мало, то Аня увійшла у самотнє життя італійки як донька. Шість років поспіль – три місяці влітку і місяць взимку – дівчинка жила в Італії. Доната турбувалася про неї, одягала, купувала подарунки і навіть хотіла, щоб Аня залишилася жити в Італії. А потім, після одного прикрого випадку за участю Аниних сестер, італійська мама передумала…
Доната зробила мені дуже дорогий подарунок – сучасний смартфон, згадує інцидент дівчина. – Вона хотіла, щоб ми завжди були з нею на зв’язку. Ми і справді часто спілкувалися. А потім – перестали… Сестри обманом видурили у мене мобільний і продали його. Коли про це дізналася Доната, вона дуже розгнівалася! Італійці ревно ставляться до подарунків, тож у моєму випадку вийшло так, неначе я знехтувала увагою Донати. А це зовсім не так…
Аня не тримає зла на сестер. Хоча… Її життя могло бути кардинально іншим! Там, принаймні, була людина – рідна душа, яка відчувала гостру потребу піклуватися про неї, а тут – тільки сестри, які й самі собі ледь раду дають. Та ще й обдурять за першої ж нагоди, аби тільки самим нажитися. Так, сестри нишком продали батьківську хатину в селі, підло підробивши підпис Ані…
Своя сім’я
За свої «сирітські» 8 тисяч гривень, які Ані виплатила держава, коли виповнилося 18 років, вона придбала стареньку хатинку у селі Сновського району. На дівчину зі своїм кутком і жених швидко знайшовся. Вийшла заміж. Чоловікові 23 роки, зі Сновщини. Життя не складалося – чоловік водив компанії, любив випити і добряче погуляти. Вагітній Ані ще й доводилося шукати свого благовірного серед ночі… На чужині Аня і зовсім розгубилася, тож вирішила перебратися в Корюківку – все ж ближче до сестер. А чоловіка поставила перед вибором: оковита або сім`я. Переконував, що обрав родину…
У подружжя народилося двійко дітей. Первістку Тетянці довго не могли зробити свідоцтво про народження, бо у мами Ані не було паспорта. Допомогли соціальні служби. Сьогодні дівчинці півтора року. А ось семимісячний синочок Ромчик ще жодного разу не був вдома. Відтоді, як народився, весь час у лікарнях і реанімації.
У нього гідроцефалія (водянка головного мозку), невтішно розповідає Аня. Це коли у мозку збирається рідина…
Вийшло так, що факт народження цієї дитини довго не був встановлений, бо Аня каже, що народила сина вдома (ще на Сновщині), а потім поспішно реанімобілем дитину направили у Чернігів. Повноцінним громадянином України Ромчик став лише у віці трьох місяців, доки соціальні служби допомагали молодій мамі зібрати необхідні довідки про те, де і як дитина з’явилася на світ. Однак, ці тримісячні поневіряння були лише квіточками…
Аня розпочала нелегку боротьбу за життя свого сина. Хоча лікарі їй прямо у вічі сказали, що такі діти довго не живуть, вона все одно не опускає рук, вірить у вищі сили. Корюківський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і, зокрема, фахівець Яна Рудя, яка здійснює соціальний супровід молодої родини, допомогли їм отримати усі належні соціальні допомоги. 15 тисяч гривень з отриманої одноразової допомоги при народженні дитини Аня одразу ж витратила на операцію Ромчику. Плече підтримки свого часу підставили і Савинківська сільська рада, БК «Слов’янський», ТОВ «Корюківка Агро», райдержадміністрація, настоятель ІваноБогословської церкви отець Леонід (м.Корюківка). У мами Ані кожна копійка під контролем.
– Все, що я отримую на дитину і ті кошти, які мені щомісяця надсилає італійська мама Доната, я витрачаю по мінімуму: на підгузки і продукти першої необхідності, а решту – кладу на картку, адже щовівторка і щоп’ятниці треба перераховувати чималі гроші на лікування Ромчика, бідкається Аня. – У сина збільшилася печінка, проблеми з легенями… Оформили інвалідність.
Аня каже, що інколи їй допомагають сестри. Проте, найбільшу підтримку вона отримує від Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. І далека 66-річна італійська мама, забувши всі образи, не залишає свою українську підопічну, підтримує і Аню, і її дітей. Молода мама не приховує: якщо, не дай Боже, не стане Донати – вона втратить більше, ніж рідну людину!
А тим часом її рідний батько живе у Корюківці… – Бомжує десь на смітниках, – холодно відрубує Аня. – А мами вже 10 років немає на світі. Її по-дитячому ображені очі стають теплішими лише коли згадує своїх городнянських і щорських вихователів спецзакладів…
* * *
Вона не звикла жалітися на життя. Може тому і про свого чоловіка – ні слова поганого. Хоча і хороших слів він навряд чи заслуговує. То у халепу якусь потрапить, то у чарчину загляне, то те, то інше. А ось дружина вимушена сама тягнути на собі всю сім’ю. Та ще й дорослого чоловіка, наче свою третю дитину…
Ось і під час нашої розмови Аня дуже поспішала додому, на винайману квартиру, бо ненадовго залишила свою маленьку донечку на сусідку. Хоч чоловік – вдома! Біжи, біжи, бідолахо, дитина ж чекає. Чи ж вистачить тобі сил протистояти труднощам, які так рясно підкидає життя?.. Чи зможеш побудувати майбутнє так, аби діти не зазнали поневірянь і зневіри?.. Тобі, Аню, доведеться бути надзвичайно сильною, щоб твоє життя стало зовсім не схожим на життя власних батьків… Біжи!..
Наталія РУБЕЙ
Комментариев нет:
Отправить комментарий