Найяскравіше враження дитинства, це коли на її малій батьківщині, на Полтавщині, усю родину (батьків вважали куркулями) вигнали з хати. Дітей, мов щенят, викидали просто на сніг. Потім вивезли в поле, де стояла холодна самотня хатина. У діда було 10 гектарів землі, тож назвали куркулем і відібрали все майно. Працьовиту, а тому небідну сім’ю прирекли на голодну й холодну смерть. Батьки Наталі Миколаївни не пережили голодомору. Згодом четверо братів полягло на фронтах Великої Вітчизняної…
Сама Н.М. Сорока вижила лише тому, що у 1932 році разом із іншими голодуючими з Полтавщини її перевезли на Чернігівщину. Так вона опинилася в Петрівці. Привезли їх до гуртожитку крохмального заводу й найперше – нагодували у заводській їдальні ріденькою юшкою, яка видалася напрочуд смачною. Тут же, у їдальні, залишили працювати дрібненьке й худеньке шістнадцятирічне дівчисько. Згодом тут же, на підприємстві зустріла кохання усього свого життя – простого сільського хлопця із щирим серцем. Іван працював трактористом, був із багатодітної сім’ї. Зустрічалися недовго, побралися з любові.
І одразу почалися приємні житейські клопоти: дуже непросто з самої зарплати було зводити дім. Але тим дорожчим і милішим він був, що усе робилося власними руками, з любов’ю. Уже в оселі звучав веселий сміх трьох діточок, які зростали кмітливими й беручкими до нехитрої сільської праці. Раділи їм батьки, які навіть не уявляли, які випробовування готує всім доля. Війна розбила їх надії, зламала задуми.
- Уже коли чоловік був на фронті, німець спалив хату, - пригадує Наталя Миколаївна, - мусили піти до свекрухи. А в неї своїх семеро по лавках: мала доньку (щоправда вона на той час була заміжня і жила окремо) та шестеро синів. Мій чоловік – найстарший серед братів. Разом пізнали холод і голод, спала з дітьми на підлозі. Гуртом горе горювали.
Поки чоловік воював (потім довелося йому пізнати усю гіркоту полону), для його Наталі будували хату. Ліпили, з чого було. Свекор та такі ж старі, як і він, діди старалися, як могли. Вийшли вікна різного розміру, а дверей і зовсім не було. Тож упродовж зими затуляли їх соломою. І в оселі пустка була, адже всі речі згоріли ще в тій хаті. Втім, у роки воєнного лихоліття мало хто жив краще. Тож діти росли на єдиному теплому взимку місці – на печі. Й терпляче чекали повернення з фронту батька, аби лиш вижив, приїхав, приголубив…
Після всіх випробувань, які приготувала їм доля, нарешті радість прийшла й до їхнього дому: повернувся Іван, щоб розділити зі своєю Наталею проблеми сільського життя періоду, який в історії нашої країни називають відбудовою. Знову запрацював Петрівський крохмальний. Пішла на завод разом із іншими робітниками і родина Сорок. Господь після війни благословив їх шлюб іще чотирма дітьми. Разом вони добудували хату, в якій потрібно було більше місця для синів і дочок. А вони зростали, й, мов пташенята, розліталися з батьківського гнізда. У Петрівці залишилася тільки Ніна, решта живе далеко від отчого дому, дорогу до якого не забувають не тільки діти, а й уже дорослі п’ятнадцять онуків, вісімнадцять правнуків. Дочекалася Наталя Миколаївна вісьмох праправнуків. Усіх їх виглядає, усім їм щиро зичить кращої долі, за всіх тривожиться. Переживши одну війну, дуже непокоїться тим, що відбувається на сході України. Кожен день починає і закінчує прослуховуванням новин. Дуже переймається долею солдатиків, які нині відстоюють незалежність і цілісність держави. Під час нашої розмови літня жінка щоразу поверталася до неоголошеної війни – їй болить за всіх дітей і страшні спогади з молоду нагадують: війна – це найстрашніше з усього можливого.
Уже відійшов у вічність її чоловік Іван Опанасович, уже діти Наталі Миколаївни також немолоді. Та все ж усі вони чекають однієї знаменної у їх родині дати – 20 березня 2016 року. Вона принесе їх матусі столітній ювілей. Нині ж на порозі свого 99-річчя Н.М. Сорока все така ж метка: у хаті тепло й чистесенько. А вікнах свіжі фіранки (на кухні – мереживні). Відчувається, що попри вік, господиня не дає собі розслаблятися – кожна річ у домі знає своє місце, ніде око не зачепиться за щось зайве, ніде ні пилиночки. Коли ми попросили показати сімейні фотографії, Наталя Миколаївна одна з нас розглядала їх без окулярів. Цікавлюся, як у неї із зором. У відповідь: «Уже без окулярів не всаджу нитку в голку…»
Ніна Іванівна, яка живе неподалік від матері, розповідає, що матуся з її поміччю ще садить і обробляє город коло хати (й скажемо, що він не такий і маленький). Сама собі готує страви й пере нехитру одежину. Поки ми збиралися, Наталя Миколаївна кудись вийшла й незабаром повернулася з мискою, в якій янтарем відливали мочені антонівки. Намагалася відмовитися, але не встояла, коли літня жінка скрушно зітхнула: «Ніхто не хоче їсти мої яблука…» Взяла з собою і не пошкодувала: такі смачні антонівки куштувала лише в дитинстві, коли в діжці їх мочила моя покійна бабуся. Тож вони стали окрасою мого новорічного столу, додавши ностальгічного настрою.
- Мама сама спускається у погріб, - розповідає Ніна Іванівна, - а погріб у нас глибокий.
Ми з сільським головою Петрівки М.Ф. Деркач провели в цьому привітному домі чимало часу, із щирою його господинею поринувши в спогади. Ми разом раділи і сумували, разом уболівали за долю України і закінчили наші розмови на оптимістичній ноті. Уміє старше покоління вірити і вселяти надію, що все у нас буде добре. На тому й розійшлися, домовившись продовжити наше спілкування на столітньому ювілеї Н.М. Сороки. А до нього, власне, не так уже й далеко.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву Н.М. Сороки
Сама Н.М. Сорока вижила лише тому, що у 1932 році разом із іншими голодуючими з Полтавщини її перевезли на Чернігівщину. Так вона опинилася в Петрівці. Привезли їх до гуртожитку крохмального заводу й найперше – нагодували у заводській їдальні ріденькою юшкою, яка видалася напрочуд смачною. Тут же, у їдальні, залишили працювати дрібненьке й худеньке шістнадцятирічне дівчисько. Згодом тут же, на підприємстві зустріла кохання усього свого життя – простого сільського хлопця із щирим серцем. Іван працював трактористом, був із багатодітної сім’ї. Зустрічалися недовго, побралися з любові.
І одразу почалися приємні житейські клопоти: дуже непросто з самої зарплати було зводити дім. Але тим дорожчим і милішим він був, що усе робилося власними руками, з любов’ю. Уже в оселі звучав веселий сміх трьох діточок, які зростали кмітливими й беручкими до нехитрої сільської праці. Раділи їм батьки, які навіть не уявляли, які випробовування готує всім доля. Війна розбила їх надії, зламала задуми.
- Уже коли чоловік був на фронті, німець спалив хату, - пригадує Наталя Миколаївна, - мусили піти до свекрухи. А в неї своїх семеро по лавках: мала доньку (щоправда вона на той час була заміжня і жила окремо) та шестеро синів. Мій чоловік – найстарший серед братів. Разом пізнали холод і голод, спала з дітьми на підлозі. Гуртом горе горювали.
Поки чоловік воював (потім довелося йому пізнати усю гіркоту полону), для його Наталі будували хату. Ліпили, з чого було. Свекор та такі ж старі, як і він, діди старалися, як могли. Вийшли вікна різного розміру, а дверей і зовсім не було. Тож упродовж зими затуляли їх соломою. І в оселі пустка була, адже всі речі згоріли ще в тій хаті. Втім, у роки воєнного лихоліття мало хто жив краще. Тож діти росли на єдиному теплому взимку місці – на печі. Й терпляче чекали повернення з фронту батька, аби лиш вижив, приїхав, приголубив…
Після всіх випробувань, які приготувала їм доля, нарешті радість прийшла й до їхнього дому: повернувся Іван, щоб розділити зі своєю Наталею проблеми сільського життя періоду, який в історії нашої країни називають відбудовою. Знову запрацював Петрівський крохмальний. Пішла на завод разом із іншими робітниками і родина Сорок. Господь після війни благословив їх шлюб іще чотирма дітьми. Разом вони добудували хату, в якій потрібно було більше місця для синів і дочок. А вони зростали, й, мов пташенята, розліталися з батьківського гнізда. У Петрівці залишилася тільки Ніна, решта живе далеко від отчого дому, дорогу до якого не забувають не тільки діти, а й уже дорослі п’ятнадцять онуків, вісімнадцять правнуків. Дочекалася Наталя Миколаївна вісьмох праправнуків. Усіх їх виглядає, усім їм щиро зичить кращої долі, за всіх тривожиться. Переживши одну війну, дуже непокоїться тим, що відбувається на сході України. Кожен день починає і закінчує прослуховуванням новин. Дуже переймається долею солдатиків, які нині відстоюють незалежність і цілісність держави. Під час нашої розмови літня жінка щоразу поверталася до неоголошеної війни – їй болить за всіх дітей і страшні спогади з молоду нагадують: війна – це найстрашніше з усього можливого.
Уже відійшов у вічність її чоловік Іван Опанасович, уже діти Наталі Миколаївни також немолоді. Та все ж усі вони чекають однієї знаменної у їх родині дати – 20 березня 2016 року. Вона принесе їх матусі столітній ювілей. Нині ж на порозі свого 99-річчя Н.М. Сорока все така ж метка: у хаті тепло й чистесенько. А вікнах свіжі фіранки (на кухні – мереживні). Відчувається, що попри вік, господиня не дає собі розслаблятися – кожна річ у домі знає своє місце, ніде око не зачепиться за щось зайве, ніде ні пилиночки. Коли ми попросили показати сімейні фотографії, Наталя Миколаївна одна з нас розглядала їх без окулярів. Цікавлюся, як у неї із зором. У відповідь: «Уже без окулярів не всаджу нитку в голку…»
Ніна Іванівна, яка живе неподалік від матері, розповідає, що матуся з її поміччю ще садить і обробляє город коло хати (й скажемо, що він не такий і маленький). Сама собі готує страви й пере нехитру одежину. Поки ми збиралися, Наталя Миколаївна кудись вийшла й незабаром повернулася з мискою, в якій янтарем відливали мочені антонівки. Намагалася відмовитися, але не встояла, коли літня жінка скрушно зітхнула: «Ніхто не хоче їсти мої яблука…» Взяла з собою і не пошкодувала: такі смачні антонівки куштувала лише в дитинстві, коли в діжці їх мочила моя покійна бабуся. Тож вони стали окрасою мого новорічного столу, додавши ностальгічного настрою.
- Мама сама спускається у погріб, - розповідає Ніна Іванівна, - а погріб у нас глибокий.
Ми з сільським головою Петрівки М.Ф. Деркач провели в цьому привітному домі чимало часу, із щирою його господинею поринувши в спогади. Ми разом раділи і сумували, разом уболівали за долю України і закінчили наші розмови на оптимістичній ноті. Уміє старше покоління вірити і вселяти надію, що все у нас буде добре. На тому й розійшлися, домовившись продовжити наше спілкування на столітньому ювілеї Н.М. Сороки. А до нього, власне, не так уже й далеко.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву Н.М. Сороки
Комментариев нет:
Отправить комментарий