Вишита власноруч кофтина, спідничка під поясок, білі шкарпетки і парусинові черевички – мода повоєнного покоління дівчат. У юності, коли дуже хочеться красивого одягу, красивих почуттів і красивого життя, молодь була дуже обмежена у своїх можливостях. Втім, щасливими були всі, бо, переживши війну, знали ціну миру. А головними прикрасами був яскравий погляд, свіжий рум`янець, щире слово. Висока, ставна, роботяща, Марія Ляховець у Нових Боровичах змушувала частіше битися не одне парубоцьке серце. Але матуся тримала усіх трьох доньок у суворості, виховувала працьовитими і скромними.
–Мама працювала в колгоспі, а тато – на спиртозаводі, - пригадує Марія Мойсеївна. – Старша сестра Дуня народилася у 1926 році, я з 1929-го, а Саня – з 1934-го. У перші дні Великої Вітчизняної війни батька забрали до армії, а в нашій хаті залишилося дві жінки – мама і бабуся, та три дівчинки. Тож з малих років ми знали тяжку селянську працю: на собі орали, влітку на плечах, а взимку санчатами возили дрова. Під час окупації у нас поселилися німці. В інших «квартиранти» господарювали, як хотіли, а нас не зачіпали, ще й від інших захищали. Коли наші війська наступали, а фашисти тікали, ми ховалися в погребі. Туди повскакували з першими звуками канонади – покидали ложки (саме снідали варениками) й нумо ховатися. У нашу хату влучив снаряд. Одна стіна повалилася. Довго дивувалися, як могло миску з варениками зі столу закинути на піч. Трохи злякалися, коли побачили засланку від печі – вона стала схожа на друшляк.
Дивовижно, але дитяча пам’ять зберегла багато деталей буття в окупації. У Нових Боровичах був штаб поліцаїв, а неподалік у лісі - партизани. Саме народні месники забрали старосту, вбили не одного поліцая. У запроданців горіла земля під ногами. Пригадує в подробицях, як фашисти, відступаючи, в агонії спалили партизанське село Загребельну Слободу. Люди ховалися в лісі, але їх зігнали в одну хату й живцем спалили.
У 1943 році, коли ворога погнали в його лігво, а Щорсівщина полегшено зітхнула, почали відроджувати зруйноване господарство. Доречно згадати, що Марія Мойсеївна добре пам’ятає, що Нові Боровичі – міцне село. У ньому був млин, працювали пекарня, спиртозавод. У колгоспі чудово родив великий сад. Окремо стояв відгодівельний комплекс, де ростили бичків і возили їх до Ленінграду. Люди жили заможно, було де працювати. Тож після окупації старе й мале з ентузіазмом взялися до праці. Марійці Ляховець було 14, але вона з такими ж малолітками нарівні зі старшими жінками трудилася в садовій бригаді. Підросла – пішла на ферму ростити телят. За сумлінність навіть отримала премію – теля ( працювали тоді за «палички»). Батько з фронту не повернувся – зустрів собі іншу жінку, біля неї і пригрівся, забувши про дружину, трьох доньок і стареньку матір, яку до самої смерті доглядала покинута дружина…
Допитливість, пошуки кращого життя, бажання побачити світ притаманні молодості. Саме все це разом спонукало Марійку у 1949 році завербуватися на роботу на Донбас. Так двадцятирічна дівчина потрапила до Краматорська. На підприємстві виготовляли шлакоблоки. Роботи не боялася, хоч разом із колегами зайняли місця, де до того працювали німецькі військовополонені. Дивувалася, який вигляд вони мали: вгодовані, чисті. Тим часом знала, як глумилися фашисти над нашими полоненими солдатиками, бо бачила, як ті поверталися худі, голодні, хворі...
З Донбасу повернулася у 1951 році із чоловіком та донечкою, якій був майже рочок. Її Олексій був родом із Холмів Корюківського району, а зустрітися довелося в далеких краях. Закохався з першого погляду, проходу не давав. Була молодість, було кохання, внаслідок якого народилося три донечки. Але щастя не було довгим. У 34 роки овдовіла: під час валки лісу дерево впало й смертельно поранило Олексія. Коли прийшов до тями й побачив заплакані обличчя коханої дружини й старшої доньки, прошепотів: «Я обов’язково одужаю». Не судилося. Люді було тринадцять, Олені – чотири з половиною року, а Лідочці лиш три з половиною місяця. У сім`ї були великі плани, великі надії. Мріяли збудувати новий дім, сарай. Сарай за допомогою лісництва (там працював небіжчик) спорудила. Почала сама зводити й дім, але трапився добрий чоловік – умілий тесля і взагалі на всі руки майстер, тож основні турботи переклав на свої плечі. Марія Мойсеївна після восьми років вдівства уже думала не про кохання, а про роботящого чоловіка в домі.
М.М. Жилко (по другому чоловікові) трудилася на фермі. Ходила біля телят, корів, доглядала свиней.
- На фермі ти мов військовозобов’язаний: хоч каміння з неба – мусиш іти на роботу. Не бачила за роботою нічого, не мала вихідних і свят, – пригадує Марія Мойсеївна. - Худобу слід годувати щодня. Бувало, прийду додому увечері, а мама розповідає, хто до нас на храм приїздив, що розповідав. Втім, я звикла й працювала б до пенсії, якби здоров’я не підвело.
Жінка довго лікувалася, але хвороба не відпускала. Тож довелося шукати іншу, легшу роботу. Втім, у спогадах повертається в основному на ферму. Довгими безсонними ночами вкотре подумки лине в тяжке дитинство. Попри малі роки, пам’ятає голод 1933-го, коли в село часто забрідали чужі люди в пошуках чогось їстівного. Прибився до спиртозаводу чоловік із Полтавської області на прізвище Приймак. Працював, прагнувши заробити щось для сім’ї. Згодом у село приїхали його земляки, прихопивши з собою сусідського хлопчину. На заводі згадали, що вже один Приймак тут є, привели підлітка до… батька. Так чоловік дізнався печальну новину: решта сім’ї не пережила голод. Бачила, як помирали люди попід тинами, ходили й просили поміняти щось на їжу. Самій Марійці у чотири роки доводилося їсти сухе картопляне лушпиння. А якими неймовірно смачними були хліб та суп, що давали батькові у їдальні спиртозаводу. Він сам їв чи не їв, а ніс дітям додому.
Потім, коли раптом часто-часто заб’ється серце й стане важко дихати, пригадує, що вперше так само не вистачало повітря у 1941-му, коли тікали до сусідньої Здрягівки під час артобстрілу німцями Нових Борович. Вона у свої 12 років підхопила на руки молодшу сестричку Саню і бігла разом із сусідами. Спогади, спогади… Як виростали діти, як народжувалися онуки. Уже двох правнуків дочекалася. А все так же тривожиться за долі доньок і їх сімей. Так же тривожно б’ється серце, коли чує повідомлення про події на сході України, у Краматорську, зокрема. Певно, так влаштована людина – чим більший життєвий досвід, тим складніше сприймаються такі тривожні новини.
Загалом же старість М.М. Жилко можна назвати відносно щасливою. Донька Людмила Олексіївна багато років тому забрала її до себе у міську квартиру зі всіма зручностями (ноги майже відмовилися слухатися – дається взнаки тяжка праця на фермі). І молодші доньки, хоч і живуть одна в Срібнянському районі, інша в Гомелі, проте не забувають матусю, часто телефонують, приїжджають. Її літа на схилі життя зігріті любов’ю і теплом.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.М. Жилко
Дивовижно, але дитяча пам’ять зберегла багато деталей буття в окупації. У Нових Боровичах був штаб поліцаїв, а неподалік у лісі - партизани. Саме народні месники забрали старосту, вбили не одного поліцая. У запроданців горіла земля під ногами. Пригадує в подробицях, як фашисти, відступаючи, в агонії спалили партизанське село Загребельну Слободу. Люди ховалися в лісі, але їх зігнали в одну хату й живцем спалили.
У 1943 році, коли ворога погнали в його лігво, а Щорсівщина полегшено зітхнула, почали відроджувати зруйноване господарство. Доречно згадати, що Марія Мойсеївна добре пам’ятає, що Нові Боровичі – міцне село. У ньому був млин, працювали пекарня, спиртозавод. У колгоспі чудово родив великий сад. Окремо стояв відгодівельний комплекс, де ростили бичків і возили їх до Ленінграду. Люди жили заможно, було де працювати. Тож після окупації старе й мале з ентузіазмом взялися до праці. Марійці Ляховець було 14, але вона з такими ж малолітками нарівні зі старшими жінками трудилася в садовій бригаді. Підросла – пішла на ферму ростити телят. За сумлінність навіть отримала премію – теля ( працювали тоді за «палички»). Батько з фронту не повернувся – зустрів собі іншу жінку, біля неї і пригрівся, забувши про дружину, трьох доньок і стареньку матір, яку до самої смерті доглядала покинута дружина…
Допитливість, пошуки кращого життя, бажання побачити світ притаманні молодості. Саме все це разом спонукало Марійку у 1949 році завербуватися на роботу на Донбас. Так двадцятирічна дівчина потрапила до Краматорська. На підприємстві виготовляли шлакоблоки. Роботи не боялася, хоч разом із колегами зайняли місця, де до того працювали німецькі військовополонені. Дивувалася, який вигляд вони мали: вгодовані, чисті. Тим часом знала, як глумилися фашисти над нашими полоненими солдатиками, бо бачила, як ті поверталися худі, голодні, хворі...
З Донбасу повернулася у 1951 році із чоловіком та донечкою, якій був майже рочок. Її Олексій був родом із Холмів Корюківського району, а зустрітися довелося в далеких краях. Закохався з першого погляду, проходу не давав. Була молодість, було кохання, внаслідок якого народилося три донечки. Але щастя не було довгим. У 34 роки овдовіла: під час валки лісу дерево впало й смертельно поранило Олексія. Коли прийшов до тями й побачив заплакані обличчя коханої дружини й старшої доньки, прошепотів: «Я обов’язково одужаю». Не судилося. Люді було тринадцять, Олені – чотири з половиною року, а Лідочці лиш три з половиною місяця. У сім`ї були великі плани, великі надії. Мріяли збудувати новий дім, сарай. Сарай за допомогою лісництва (там працював небіжчик) спорудила. Почала сама зводити й дім, але трапився добрий чоловік – умілий тесля і взагалі на всі руки майстер, тож основні турботи переклав на свої плечі. Марія Мойсеївна після восьми років вдівства уже думала не про кохання, а про роботящого чоловіка в домі.
М.М. Жилко (по другому чоловікові) трудилася на фермі. Ходила біля телят, корів, доглядала свиней.
- На фермі ти мов військовозобов’язаний: хоч каміння з неба – мусиш іти на роботу. Не бачила за роботою нічого, не мала вихідних і свят, – пригадує Марія Мойсеївна. - Худобу слід годувати щодня. Бувало, прийду додому увечері, а мама розповідає, хто до нас на храм приїздив, що розповідав. Втім, я звикла й працювала б до пенсії, якби здоров’я не підвело.
Жінка довго лікувалася, але хвороба не відпускала. Тож довелося шукати іншу, легшу роботу. Втім, у спогадах повертається в основному на ферму. Довгими безсонними ночами вкотре подумки лине в тяжке дитинство. Попри малі роки, пам’ятає голод 1933-го, коли в село часто забрідали чужі люди в пошуках чогось їстівного. Прибився до спиртозаводу чоловік із Полтавської області на прізвище Приймак. Працював, прагнувши заробити щось для сім’ї. Згодом у село приїхали його земляки, прихопивши з собою сусідського хлопчину. На заводі згадали, що вже один Приймак тут є, привели підлітка до… батька. Так чоловік дізнався печальну новину: решта сім’ї не пережила голод. Бачила, як помирали люди попід тинами, ходили й просили поміняти щось на їжу. Самій Марійці у чотири роки доводилося їсти сухе картопляне лушпиння. А якими неймовірно смачними були хліб та суп, що давали батькові у їдальні спиртозаводу. Він сам їв чи не їв, а ніс дітям додому.
Потім, коли раптом часто-часто заб’ється серце й стане важко дихати, пригадує, що вперше так само не вистачало повітря у 1941-му, коли тікали до сусідньої Здрягівки під час артобстрілу німцями Нових Борович. Вона у свої 12 років підхопила на руки молодшу сестричку Саню і бігла разом із сусідами. Спогади, спогади… Як виростали діти, як народжувалися онуки. Уже двох правнуків дочекалася. А все так же тривожиться за долі доньок і їх сімей. Так же тривожно б’ється серце, коли чує повідомлення про події на сході України, у Краматорську, зокрема. Певно, так влаштована людина – чим більший життєвий досвід, тим складніше сприймаються такі тривожні новини.
Загалом же старість М.М. Жилко можна назвати відносно щасливою. Донька Людмила Олексіївна багато років тому забрала її до себе у міську квартиру зі всіма зручностями (ноги майже відмовилися слухатися – дається взнаки тяжка праця на фермі). І молодші доньки, хоч і живуть одна в Срібнянському районі, інша в Гомелі, проте не забувають матусю, часто телефонують, приїжджають. Її літа на схилі життя зігріті любов’ю і теплом.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.М. Жилко
Комментариев нет:
Отправить комментарий