35-річна Людмила Голуб з Лосевої Слободи ростить 10 дітей

Прийомних серед них нема, усі свої Як кажуть у народі, одне під одне: від 13 років до 9 місяців. Шість дівчаток і чотири хлопчики. Якби не двоповерхові ліжка, невідомо, як би вони всі ночували у звичайній сільській хаті на дві кімнати.


Хата Людиного покійного діда. Жінка трохи підремонтувала її, замінила старі вікна на металопластикові. Свою навряд чи вдасться збудувати. Нікому: вона - мати -одиначка.
Не п'яниця, не ледащо, не «чокнута», не віруюча фанатка, якій релігійні переконання не дозволяють робити аборти.
Хоча коли вона з дітьми два з лишнім роки переїхала в Лосеву з Чернігова, говорили всяке. Та жінка швидко поклала цьому край.
Поставила на місце найбільших пліткарок. Решта вщухла сама. Я не зобов'язана ні перед ким звітувати про своє життя. Ми нічого ні в кого не просимо, не крадемо. Мати стільки дітей - це був мій вибір. Народила - вирощу.
Навіть матір, яка живе по сусідству, Людмила не обтяжує онуками. Просить подивитися за ними тільки коли треба відлучитися в райцентр чи в Чернігів.
Сама - на городі, сама порає господарство. В ньому - четверо свиней (від однієї з дня на день чекають приплоду), кури, качки, бройлери.
- Телицю недавно здали, - розказує . - Виняньчили її з телятка. Пилинки здмухували. От вона й почала показувати норов. Мене мало не поколола, доньку налякала. Така нам не підходить.
Якщо не вдасться одержати нетеля (згідно з нині діючою програмою, нетелі виділяються сільським родинам, де,виховується 5 і більше дітей до 18 років, на безповоротній основі - як благодійна допомога з обласного бюджету - авт.), будемо шукати корову. Молоко поки купуємо. їсти дітям є що.
Кому в першу чергу треба обновка, вирішуємо всі разом. У школярів (їх - п'ятеро), крім найменшої Русі (перейшла в другий клас) є мобільні телефони. Ноутбук, правда, поки один. На нього - черга.
- Усі вчаться дуже добре, - говорить про дітей Людмили директор Новомлинської ЗОШ (їздять туди шкільним автобусом, бо в Лосевій Слободі школи немає) Надія Гайдук. - Олексій (закінчив 2-й клас) та Аня (5-й) - відмінники. Виховані. Дружні. Завжди охайно одягнені. У кожного є кишенькові гроші. І собі купують щось перекусити (їдальні в ЗОШ нема, тільки чай гріють), і меншим везуть. - Люда намагається дати дітям усе, що може, - додає голова села Олена Згонник. - Щоб не відчували себе в чомусь обділеними.
Живуть на дитячі та з домашнього господарства. На чоловічу роботу (привезти, порубати дрова, щось полагодити) наймають односельців.
- Так простіше, - каже жінка. - Домовились на якусь суму - розрахувались. Без умовлянь, нагадувань і ста грамів.
- Батько дітям допомагає?
- Не хочу про це говорити, - ховає погляд. - На аліменти я не подавала. Щоб їх добитися, треба встановлювати батьківство, бо у законному шлюбі я ніколи не була. На це піде стільки нервів, що краще не починати. Тим більше, що він без офіційних заробітків. Якщо в людини немає совісті, ніякий суд не допоможе.
Мені не щастило з чоловіками з самого дитинства. Я не могла, як інші, хоч у чомусь розраховувати на свого батька. Вони з мамою розлучилися, коли я тільки пішла в школу. Відтоді нас з ним поєднує тільки спільне прізвище. Він ніколи не цікавився ні моїм життям, ні життям брата (на два роки молодший). Коли мені було 8 років, мама вдруге вийшла заміж, і ми переїхали з Лосевої в Чернігів.
Вітчим був хорошою людиною, але безвольною: ні в чому не міг перечити своїй матері. Вона вигнала нас просто на вулицю, коли його на смерть збила машина.
Спільних дітей у дяді Васі з мамою не було. А чого панькатись з чужими? Будинок, у якому ми жили, належав їй. Вона подарувала його іншому своєму сину. Ми пішли на квартиру. Це було в 1996 році. Я щойно закінчила школу. Брат ще навчався. На усіх планах довелося поставити хрест. Мамі не під силу було тягти нас обох. Відучившись кілька місяців на курсах, я пішла працювати продавцем. Зарплати затримували, траплялось, ми сиділи без копійки. Довелось міняти магазин на ринок. Тут хоч на вечерю можна було заробити.
Потім почала зустрічатися з хлопцем. Коли ми почали жити разом, головною в нас з самого початку стала свекруха. Вона командувала, що нам купувати, як одягатися, як розставляти меблі, Приходила, коли нас не було вдома, відчиняла двері своїм ключем - по-своєму перекладала речі, по-своєму варила обід. Це ще можна було якось терпіти. Та коли вона заявила, що не хоче, аби у нас були діти, я вирішила, що більше не підкорятимусь. У 2000-му народилася Настя, через два роки - Катя. ще через рік - Аня.
У нас була своя сім'я. Та чоловік продовжував бути матусиним синочком. Розходилися ми гостро і бурхливо.
У 25 довелося починати все спочатку. Свого житла не було. Шансів влаштувати особисте життя - теж. Кому потрібна бідна жінка з трьома малолітніми дітьми?
Та вийшло, що потрібна. Я не знаю, чого було більше: любові до цього чоловіка чи вдячності. Але я готова була, коли трапиться щось, терпіти і пробачати - за те, що він подарував мені надію. Я справді повірила: все буде добре. Адже він - не якийсь аферист чи тюремник. Родом, як і я, з Лосевої Слободи. Там жили його батьки. А він працював у Чернігові.
Але це були мої почуття, мої бажання.
Коли чоловіку у всьому стараєшся догодити, він швидко звикає. І сідає тобі на голову.
Спочатку я намагалася закривати очі на те, що він почав випивати. Потім пішли сварки. Чоловік ставав усе більш агресивним. Не з'являвся дома по кілька тижнів. Я не знаходила собі місця.
Потім приходив миритися. Клявся, що відтепер усе буде по-іншому, що візьметься за розум, дбатиме про нас. І все погане раптом забувалося. В результаті з'являлася ще одна дитина. За 8 років, коли ми з ним то жили, то не жили, народилися Альоша (2006 р.), Руслана (2007), Юля (2008), Сергійко (2009). Сашко (2010), Соня (2012) і Андрійко (2013).
Судячи з року народження, найменшенький з'явився уже в Лосевій.
Ми переїхали сюди, бо винаймані квартири - не для такої великої родини, як наша. Мама ще раніше повернулася в село.
Але з переміною місця в житті нічого не змінилося, - зітхає Людмила. Вони знову «то живуть, то не живуть». Зараз чоловіка в селі немає. Начебто на заробітках.
Вона з дітьми сама. Встає о п'ятій, і цілий день, як заведена. Малих роботою не завантажує. Каже: ще встигнуть. Раніше десятої ввечері в дім не заходить.
- Доторкуюсь головою до подушки і відключаюсь. Так спокійніше. Без скандалів. Без з'ясовування стосунків. Без образ і докорів. Набридли вічні злети і падіння. Не хочу, щоб діти все це бачили. Проживемо самі.
- Самим погано... - Погано - це коли трапляється щось непоправне. А у нас усе гаразд. Діти ростуть. За великим рахунком, я вдячна за них обом своїм мужчинам. Дарма, що жоден не взяв мене заміж. Не дав простого щастя. Може, не любили. Цього силою не змусиш. Зате тепер мене люблять мої діти. І мені є про кого думати і кого любити. ..

Марія Ісаченко
Фото автора