Таке вдається далеко не кожному: пройти пліч-о-пліч нелегкими життєвими дорогами більше 70 років і зберегти в душі ніжні і теплі почуття. Тому подружжя Акуленків – Микола Пилипович та Катерина Борисівна – заслуговують великої шани і поваги. Діду Миколі в нинішньому травні виповнилося 93, бабуся Катя на два роки молодша. Обоє родом з Рогізок.
- Так трапилося, що уже два роки живемо у Щорсі. По вулиці Кірова. Страшенно нудьгуємо за Рогізками, - зізнається жінка. – Коли померла наша старша донька Ніна, у мене відмовили ноги. От молодша Тамара і забрала до себе. Разом з зятем Миколою дбають про нас дуже добре.
Згадують: одружилися у перший тиждень після Водохрещі.
- Я тоді зовсім молодою була, - продовжує Катерина Борисівна. - Маленька на зріст. Миколу знала з дитинства. Жили по сусідству. Разом корів пасли, ходили в ліс по дрова. Він мене захищав усюди.
- Бо до душі була, - додає чоловік. – Видно – доля. Думаю, саме моя Катя вимолила у Бога моє життя – коли був на фронті.
В армію його призвали в жовтні 1940-го. Служив в 93-ій окремій роті – в береговій охороні міста Одеса. Потім – війна.
- На початку війни ми відбивали повітряні атаки ворога, - згадує Микола Пилипович. – Якось бомби влучили в рубероїдний завод. Була така пожежа, що, мабуть, було видно на пів-України. А свій головний об’єкт – причал військових кораблів – ми знищити не дали. Але німцям все ж вдалося захопити нашу Одесу. Багато солдат нашої роти потрапило в полон. В тому числі і я. Тримали нас у таборі «Вослці-4» в Румунії. Працювали на тамтешніх панів.
- І у нас було несолодко, - зітхає баба Катя. – Німці вивозили хліб, продукти. Була встановлена норма здачі молока (440 літрів від корови), яєць (90 від кожної курки).
Працювали у полі під наглядом поліцаїв. Тільки одно втішало: вдома, на своїй землі.
В списках на відправлення молоді нашого села на роботи в Німеччину було і моє прізвище. Врятував перекладач зі Щорса. Він переконав, що я жила без батька, що мати дуже хвора, і мене залишили.
Запитую, як склалося життя потім.
- У 1944-му, - говорить Микола Пилипович, - нас звільнили. - Пройшов дорогами війни від Румунії до Угорщини. Там і був поранений. Мрія дійти до Берліна залишилася неуздійсненою.
Потім нас посадили в товарні вагони. Позаду залишився Урал, проїхали Байкал… У Монголії оголосили, що почалася війна з Японією. Йшли пішки більше 1000 км, але повоювати не довелось: воєнні дії скінчилися до нашого приходу.
Додому повернувся в 1946-му. Багато односельців не повернулися з війни. В тому числі і мій батько – Пилип Олексійович і дядько Федір (рідний брат батька). Вони загинули поблизу Гомеля.
З Катюшею ми невдовзі одружилися. Весілля було хоч і небагатим, але з усіма традиціями.
Відтоді не розлучались. А довго живемо, бо ні вона, ні я довго не тримаємо зла. Не все в житті було гладко, але каменя за пазухою один проти одного ніколи не тримали. Це роз’їдає душу, як іржа залізо. А як жити з понівеченою душею?
А ще я ніколи не зловживав спиртним. Курив тільки на війні.
Катюша моя – віруюча, ходить у церкву. Дотримується постів.
Ми обоє любимо людей. Не тільки зла не пускаємо в душі, а й заздрощів.
Такими і дітей виховали. Добро ж завжди добром повертається.
Георгій ЛЕПНЮК,
член ради ветеранів,
ветеран Збройних Сил
- Так трапилося, що уже два роки живемо у Щорсі. По вулиці Кірова. Страшенно нудьгуємо за Рогізками, - зізнається жінка. – Коли померла наша старша донька Ніна, у мене відмовили ноги. От молодша Тамара і забрала до себе. Разом з зятем Миколою дбають про нас дуже добре.
Згадують: одружилися у перший тиждень після Водохрещі.
- Я тоді зовсім молодою була, - продовжує Катерина Борисівна. - Маленька на зріст. Миколу знала з дитинства. Жили по сусідству. Разом корів пасли, ходили в ліс по дрова. Він мене захищав усюди.
- Бо до душі була, - додає чоловік. – Видно – доля. Думаю, саме моя Катя вимолила у Бога моє життя – коли був на фронті.
В армію його призвали в жовтні 1940-го. Служив в 93-ій окремій роті – в береговій охороні міста Одеса. Потім – війна.
- На початку війни ми відбивали повітряні атаки ворога, - згадує Микола Пилипович. – Якось бомби влучили в рубероїдний завод. Була така пожежа, що, мабуть, було видно на пів-України. А свій головний об’єкт – причал військових кораблів – ми знищити не дали. Але німцям все ж вдалося захопити нашу Одесу. Багато солдат нашої роти потрапило в полон. В тому числі і я. Тримали нас у таборі «Вослці-4» в Румунії. Працювали на тамтешніх панів.
- І у нас було несолодко, - зітхає баба Катя. – Німці вивозили хліб, продукти. Була встановлена норма здачі молока (440 літрів від корови), яєць (90 від кожної курки).
Працювали у полі під наглядом поліцаїв. Тільки одно втішало: вдома, на своїй землі.
В списках на відправлення молоді нашого села на роботи в Німеччину було і моє прізвище. Врятував перекладач зі Щорса. Він переконав, що я жила без батька, що мати дуже хвора, і мене залишили.
Запитую, як склалося життя потім.
- У 1944-му, - говорить Микола Пилипович, - нас звільнили. - Пройшов дорогами війни від Румунії до Угорщини. Там і був поранений. Мрія дійти до Берліна залишилася неуздійсненою.
Потім нас посадили в товарні вагони. Позаду залишився Урал, проїхали Байкал… У Монголії оголосили, що почалася війна з Японією. Йшли пішки більше 1000 км, але повоювати не довелось: воєнні дії скінчилися до нашого приходу.
Додому повернувся в 1946-му. Багато односельців не повернулися з війни. В тому числі і мій батько – Пилип Олексійович і дядько Федір (рідний брат батька). Вони загинули поблизу Гомеля.
З Катюшею ми невдовзі одружилися. Весілля було хоч і небагатим, але з усіма традиціями.
Відтоді не розлучались. А довго живемо, бо ні вона, ні я довго не тримаємо зла. Не все в житті було гладко, але каменя за пазухою один проти одного ніколи не тримали. Це роз’їдає душу, як іржа залізо. А як жити з понівеченою душею?
А ще я ніколи не зловживав спиртним. Курив тільки на війні.
Катюша моя – віруюча, ходить у церкву. Дотримується постів.
Ми обоє любимо людей. Не тільки зла не пускаємо в душі, а й заздрощів.
Такими і дітей виховали. Добро ж завжди добром повертається.
Георгій ЛЕПНЮК,
член ради ветеранів,
ветеран Збройних Сил
Комментариев нет:
Отправить комментарий