Вже понад три місяці минуло, як війна стала невід’ємною частиною нашого життя. Увагу людей щодня приковують новини із зони бойових дій, а про значення слів «калаш», «град», «сушка» або «кевлар» вже знають навіть абсолютно мирні громадяни. До армії мобілізовано
більше сотні мешканців Щорсівщини, з них кілька десятків проходять службу в місцевому військкоматі. Хоча достатньо й тих, хто нині перебуває на передовій. Нещодавно довелося почути телефонну розмову з одним нашим земляком, який у складі Гончарівської танкової бригади бере участь у боях за Луганськ. Під час бесіди з трубки, окрім солдатського голосу, линув потужний гуркіт. Як пояснив співрозмовник – саме тоді тривав обстріл українських позицій росіянами з ракетних установок. На запитання, як там ситуація взагалі, він коротко, але упевнено заявив: «Нічого, тримаємося. Другий раз за день ворог б’є по нас із «Граду», але й ми не мовчимо у відповідь. У разі чогось – маємо бліндажі. Планується наш наступ. Все буде добре. Одне лише турбує – вдома будинок батьків слід трохи підремонтувати, допомога потрібна…»
Щорський район до певної міри й досі вважається прифронтовим. Російський кордон поруч, а з того боку ворожі війська час від часу (зокрема – минулого тижня) влаштовують провокації: бойова техніка – колонами інколи по кілька десятків одиниць – наближається до української території, а потім розвертається й рушає назад. На нервах грають. У разі відкритої агресії наш край має всі шанси перетворитися на велике поле бою… Поки що ж цього, на щастя, не сталося. Але полум’я війни палахкотить на Донбасі і його відблиски видно з будь-якого куточка нашої держави.
Російські інтервенти та їхні посібники роблять усе можливе, щоб хвороба тероризму вразила й решту України. Саме тому диверсанти підривають мости й залізничні колії у Харківській та Запорізькій областях, вже намагаються проникнути і на Полтавщину, аби чинити свої лихі справи. Особлива увага у планах московських політиків приділяється Дніпропетровську. Чому? Про це треба розповісти докладніше.
Вважається, що так званою програмою-мінімум Путіна є «відкромсати» від України (окрім Криму) Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Причому головне для росіян – не Донбас зі своїми збитковими шахтами й застарілими підприємствами, на які потрібні мільярдні дотації з бюджету. (В сусідній Ростовській області Росії вже позакривані майже всі вугільні копальні – через нерентабельність). Принциповий інтерес загарбники виявляють до Одещини – з її морськими портами й аміакопроводом, до Дніпропетровщини, де – поклади залізних та рідкіснометалевих руд, заводи високотехнологічної обробки металу й ракетобудівний «Південмаш». Річ у тім, що мине кілька років, і російські балістичні ракети, які несуть ядерні боєголовки, без технічного обслуговуванні дніпропетровськими фахівцями й поставок запчастин просто почнуть виходити з ладу. А Москва ніколи не зможе почуватися впевнено на міжнародній арені за такої ситуації. Саме тому навесні російська агентура намагалася влаштувати у Дніпропетровську «смуту», аналогічну донецькій. Але ворожий задум не здійснився…
Дорогою зі Щорса до Дніпропетровська будь-який подорожуючий може годинами милуватися навколишнім краєвидом. Південніше умовної лінії «Бахмач-Київ» починається розкішний степ, лише подекуди покраяний гаями та лісосмугами. Рівнинна місцевість змінюється пагорбами, між якими течуть річки, але незабаром знову перед очима постає відкритий простір – аж до обрію. Тисячогектарні соняшникові поля, ще більші – під кукурудзою. А пшеницю вже зібрали. По селах – що в нас, що там – хати майже однакової архітектури. Про побачене можна сказати: це і є Україна, єдина, рідна, мила серцю…
Перше враження від Дніпропетровська відверто здивувало: на тамтешніх вулицях українську мову чутно набагато частіше, ніж, скажімо, у Чернігові. Позатим картина - як і в нас: національні прапори на балконах багатоповерхівок, прапорці – в машинах. Місто взагалі індустріальне – з усіма перевагами й недоліками. Промисловість розвинута, однак «труби сильно димлять», тож є мікрорайони в місті, де вночі вікна краще не відчиняти. У центрі – алея з барельєфами видатних людей краю. Перший – кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Далі – відомі урядовці, інженери-конструктори, інтелектуали, потім – керівники області – Леонід Брежнєв і Володимир Щербицький (до речі, їхні зображення ніхто знімати не збирається), і, звісна річ, Леонід Кучма. Неподалік – місцева гордість загальнонаціонального масштабу – виставка зразків ракетної техніки. Хоча головне не це, головне інше: на вулицях панує мир, триває звичайне життя. По набережній Дніпра їздять на велосипедах або роликах гарні дівчата, подекуди попід берегом стоять рибалки з вудками, бо навіть удень клює лящ. Парковими доріжками прогулюються сімейні пари, для малюків працюють атракціони і гральні майданчики. Який контраст із тим таки Донецьком чи Луганськом, де в будь-яку пору доби тривають бої, гримлять вибухи, виникають перебої з постачанням води, електрики, газу, а дітям краще сидіти вдома… Яким же чином досягнуто такої стабільності? Виявляється, причина полягає не лише у чіткій проукраїнській позиції більшості населення. Свою відданість державі конкретними справами засвідчили майже всі керівники місцевої влади, підприємств, установ, організацій тощо. «Я не хочу жити в Росії, я хочу жити в Україні», - приблизно такими словами може пояснити кожен з них свої переконання. Окремої згадки в цьому контексті заслуговує нинішній керманич області Ігор Коломойський. Дійсно, він олігарх, багатій, яких мало. Але на даний час його дії справді йдуть на користь Україні. Не даремно дехто у Москві вважає Коломойського особистим ворогом, ініціювавши порушення проти нього кримінальних справ за підтримку державницького напрямку української політики. А на побутовому рівні російські шовіністи навіть запустили «в обіг» слово «жидобандерівець», висловлюючи таким чином лють з приводу єднання в Україні представників різних національностей заради ідеї захисту держави. Адже дійсно, у лавах батальйону «Дніпро», окрім українців, є чимало росіян, іудеїв, кримських татар, білорусів. І за віросповіданням - християни, мусульмани.
Почалося ж усе відразу після повалення режиму Януковича. Як тільки у Дніпропетровщини з’явився новий очільник, тамтешні «любителі Путіна» майже відразу взяли курс на дестабілізацію ситуації. Проте вони негайно наразилися на жорстку реакцію прихильників порядку і територіальної єдності України. Ігор Коломойський зі своєю командою напрочуд ефективних управлінців, швидко проаналізувавши стан справ, дійшов правильного висновку: демагогія, переговори і поступки лише розпалюють апетит терористів, за таких умов кожного разу вони висуватимуть все більші й більші вимоги і вбиватимуть все більше і більше людей. Щоб розв’язати проблему, потрібні конкретні аргументи. І ці аргументи були знайдені доволі оперативно – у вигляді арсеналу автоматів Калашникова. На правоохоронну систему області надій не було (зрештою, всі бачили приклад Донбасу, де міліціонери «пачками» переходили на бік російських диверсантів), тому Дніпропетровська облдержадміністрація підтримала ініціативу громадськості й допомогла створити батальйон спеціального призначення «Дніпро». Озброєні українські патріоти негайно відіграли свою стабілізуючу роль. За останні місяці на Дніпропетровщині майже не було якихось ексцесів терористичного характеру. (Хоча шпигунів і зловмисників затримують). Для бійців були створені нормальні умови: підготовку проводять професійні інструктори –практики, матеріальне забезпечення більш-менш нормальне, безглузду муштру скасували, бюрократизацію командування - теж. Пріоритет один – ефективність несення служби і виконання бойових завдань. Частково «Дніпро» зараз перебуває на заході й півдні Донбасу, протистоїть терористичним атакам. На його рахунку – ряд вдало проведених операцій. Потрапити до батальйону дуже престижно. Там можна побачити вихідців із Луганщини, Львівщини, Чернігівщини, Херсонщини, Києва тощо, тобто представлені майже усі регіони. Разом з тим треба згадати один суто психологічний момент. Коли на базі добровольців збираються бажаючі потрапити до складу «Дніпра», вони, у переважній більшості, мають надто показний і бадьорий вигляд, намагаються справити враження більш досвідчених бувалих. Вже у тренувальному центрі, після полігону, вправ зі зброєю і несення патрульної служби, вираз облич у багатьох зазнає змін. Ну, ніби дорослішають, критично оцінюють себе і навколишніх людей. А повної трансформації особистість кожного зазнає пізніше, пройшовши хоча б декілька боїв. В очах з’являється якийсь застиглий спокій, лише інколи з дна погляду зринає щось каламутне, рухи уповільнюються, стають більш раціональними…
Окремий «портрет» у поранених. Військовий госпіталь у Дніпропетровську - немов жива демонстрація болю. Достатньо поглянути хоча б на тих, кого легко зачепила куля – ці хлопці виходять покурити на ганок. Що вже казати про лежачих… Стосовно загиблих… З огляду на те, що чимало військових частин з Дніпропетровщини беруть безпосередню участь у бойових діях, то траурні церемонії тут – не дивина. Згадати хоча б 40 десантників, загиблих на збитому росіянами літаку під Луганськом. А постійне нагадування про втрати – це довжелезний стенд неподалік облдержадміністрації з фотографіями тих, хто віддав життя за Батьківщину. Вони – переважно молоді хлопці, з відкритим і щирим поглядом, спрямованим у вічність… Поруч горять свічки та лампадки.
Треба віддати належне команді Ігоря Коломойського, яка налагодила процес допомоги новоствореним бойовим частинам. Як відомо, бюджет майже порожній, тому система виглядає приблизно так: влада гарантує бізнесменам, що чиновники і правоохоронці не дертимуть з них хабарі, а за це вони підтримують фінансово або матеріально ті підрозділи, які стоять на варті державності й громадського спокою. Наразі подібний підхід себе виправдовує.
Знайомлячись із ситуацією в Дніпропетровську, місті, за двісті кілометрів від якого точаться криваві бої, мимоволі усвідомлюєш, що межа між миром і війною ніколи не має зримих форм. Але відчувається вона добре, коли вдатися до порівняння – яке життя там, і яке – тут. Війну неможливо припинити, в ній можна лише перемогти. І саме тоді Україна перетвориться на територію миру, на державу, де чужинці не порушуватимуть спокою, де пануватиме відомий принцип – в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Дніпропетровщина показала, як можна втримати стабільність і зупинити ворога. Цей край знову, як у часи запорозького козацтва, перебуває ніби на передовій історичних процесів. У боях і в доланні різних перешкод гартується нове суспільство, нові люди, здатні гідно протистояти викликам сьогодення і захищати рідну землю. Вони підняли не просто прапор України, вони стали під стяг боротьби за справедливість. Майбутнє буде за ними.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Щорський район до певної міри й досі вважається прифронтовим. Російський кордон поруч, а з того боку ворожі війська час від часу (зокрема – минулого тижня) влаштовують провокації: бойова техніка – колонами інколи по кілька десятків одиниць – наближається до української території, а потім розвертається й рушає назад. На нервах грають. У разі відкритої агресії наш край має всі шанси перетворитися на велике поле бою… Поки що ж цього, на щастя, не сталося. Але полум’я війни палахкотить на Донбасі і його відблиски видно з будь-якого куточка нашої держави.
Російські інтервенти та їхні посібники роблять усе можливе, щоб хвороба тероризму вразила й решту України. Саме тому диверсанти підривають мости й залізничні колії у Харківській та Запорізькій областях, вже намагаються проникнути і на Полтавщину, аби чинити свої лихі справи. Особлива увага у планах московських політиків приділяється Дніпропетровську. Чому? Про це треба розповісти докладніше.
Вважається, що так званою програмою-мінімум Путіна є «відкромсати» від України (окрім Криму) Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Причому головне для росіян – не Донбас зі своїми збитковими шахтами й застарілими підприємствами, на які потрібні мільярдні дотації з бюджету. (В сусідній Ростовській області Росії вже позакривані майже всі вугільні копальні – через нерентабельність). Принциповий інтерес загарбники виявляють до Одещини – з її морськими портами й аміакопроводом, до Дніпропетровщини, де – поклади залізних та рідкіснометалевих руд, заводи високотехнологічної обробки металу й ракетобудівний «Південмаш». Річ у тім, що мине кілька років, і російські балістичні ракети, які несуть ядерні боєголовки, без технічного обслуговуванні дніпропетровськими фахівцями й поставок запчастин просто почнуть виходити з ладу. А Москва ніколи не зможе почуватися впевнено на міжнародній арені за такої ситуації. Саме тому навесні російська агентура намагалася влаштувати у Дніпропетровську «смуту», аналогічну донецькій. Але ворожий задум не здійснився…
Дорогою зі Щорса до Дніпропетровська будь-який подорожуючий може годинами милуватися навколишнім краєвидом. Південніше умовної лінії «Бахмач-Київ» починається розкішний степ, лише подекуди покраяний гаями та лісосмугами. Рівнинна місцевість змінюється пагорбами, між якими течуть річки, але незабаром знову перед очима постає відкритий простір – аж до обрію. Тисячогектарні соняшникові поля, ще більші – під кукурудзою. А пшеницю вже зібрали. По селах – що в нас, що там – хати майже однакової архітектури. Про побачене можна сказати: це і є Україна, єдина, рідна, мила серцю…
Перше враження від Дніпропетровська відверто здивувало: на тамтешніх вулицях українську мову чутно набагато частіше, ніж, скажімо, у Чернігові. Позатим картина - як і в нас: національні прапори на балконах багатоповерхівок, прапорці – в машинах. Місто взагалі індустріальне – з усіма перевагами й недоліками. Промисловість розвинута, однак «труби сильно димлять», тож є мікрорайони в місті, де вночі вікна краще не відчиняти. У центрі – алея з барельєфами видатних людей краю. Перший – кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Далі – відомі урядовці, інженери-конструктори, інтелектуали, потім – керівники області – Леонід Брежнєв і Володимир Щербицький (до речі, їхні зображення ніхто знімати не збирається), і, звісна річ, Леонід Кучма. Неподалік – місцева гордість загальнонаціонального масштабу – виставка зразків ракетної техніки. Хоча головне не це, головне інше: на вулицях панує мир, триває звичайне життя. По набережній Дніпра їздять на велосипедах або роликах гарні дівчата, подекуди попід берегом стоять рибалки з вудками, бо навіть удень клює лящ. Парковими доріжками прогулюються сімейні пари, для малюків працюють атракціони і гральні майданчики. Який контраст із тим таки Донецьком чи Луганськом, де в будь-яку пору доби тривають бої, гримлять вибухи, виникають перебої з постачанням води, електрики, газу, а дітям краще сидіти вдома… Яким же чином досягнуто такої стабільності? Виявляється, причина полягає не лише у чіткій проукраїнській позиції більшості населення. Свою відданість державі конкретними справами засвідчили майже всі керівники місцевої влади, підприємств, установ, організацій тощо. «Я не хочу жити в Росії, я хочу жити в Україні», - приблизно такими словами може пояснити кожен з них свої переконання. Окремої згадки в цьому контексті заслуговує нинішній керманич області Ігор Коломойський. Дійсно, він олігарх, багатій, яких мало. Але на даний час його дії справді йдуть на користь Україні. Не даремно дехто у Москві вважає Коломойського особистим ворогом, ініціювавши порушення проти нього кримінальних справ за підтримку державницького напрямку української політики. А на побутовому рівні російські шовіністи навіть запустили «в обіг» слово «жидобандерівець», висловлюючи таким чином лють з приводу єднання в Україні представників різних національностей заради ідеї захисту держави. Адже дійсно, у лавах батальйону «Дніпро», окрім українців, є чимало росіян, іудеїв, кримських татар, білорусів. І за віросповіданням - християни, мусульмани.
Почалося ж усе відразу після повалення режиму Януковича. Як тільки у Дніпропетровщини з’явився новий очільник, тамтешні «любителі Путіна» майже відразу взяли курс на дестабілізацію ситуації. Проте вони негайно наразилися на жорстку реакцію прихильників порядку і територіальної єдності України. Ігор Коломойський зі своєю командою напрочуд ефективних управлінців, швидко проаналізувавши стан справ, дійшов правильного висновку: демагогія, переговори і поступки лише розпалюють апетит терористів, за таких умов кожного разу вони висуватимуть все більші й більші вимоги і вбиватимуть все більше і більше людей. Щоб розв’язати проблему, потрібні конкретні аргументи. І ці аргументи були знайдені доволі оперативно – у вигляді арсеналу автоматів Калашникова. На правоохоронну систему області надій не було (зрештою, всі бачили приклад Донбасу, де міліціонери «пачками» переходили на бік російських диверсантів), тому Дніпропетровська облдержадміністрація підтримала ініціативу громадськості й допомогла створити батальйон спеціального призначення «Дніпро». Озброєні українські патріоти негайно відіграли свою стабілізуючу роль. За останні місяці на Дніпропетровщині майже не було якихось ексцесів терористичного характеру. (Хоча шпигунів і зловмисників затримують). Для бійців були створені нормальні умови: підготовку проводять професійні інструктори –практики, матеріальне забезпечення більш-менш нормальне, безглузду муштру скасували, бюрократизацію командування - теж. Пріоритет один – ефективність несення служби і виконання бойових завдань. Частково «Дніпро» зараз перебуває на заході й півдні Донбасу, протистоїть терористичним атакам. На його рахунку – ряд вдало проведених операцій. Потрапити до батальйону дуже престижно. Там можна побачити вихідців із Луганщини, Львівщини, Чернігівщини, Херсонщини, Києва тощо, тобто представлені майже усі регіони. Разом з тим треба згадати один суто психологічний момент. Коли на базі добровольців збираються бажаючі потрапити до складу «Дніпра», вони, у переважній більшості, мають надто показний і бадьорий вигляд, намагаються справити враження більш досвідчених бувалих. Вже у тренувальному центрі, після полігону, вправ зі зброєю і несення патрульної служби, вираз облич у багатьох зазнає змін. Ну, ніби дорослішають, критично оцінюють себе і навколишніх людей. А повної трансформації особистість кожного зазнає пізніше, пройшовши хоча б декілька боїв. В очах з’являється якийсь застиглий спокій, лише інколи з дна погляду зринає щось каламутне, рухи уповільнюються, стають більш раціональними…
Окремий «портрет» у поранених. Військовий госпіталь у Дніпропетровську - немов жива демонстрація болю. Достатньо поглянути хоча б на тих, кого легко зачепила куля – ці хлопці виходять покурити на ганок. Що вже казати про лежачих… Стосовно загиблих… З огляду на те, що чимало військових частин з Дніпропетровщини беруть безпосередню участь у бойових діях, то траурні церемонії тут – не дивина. Згадати хоча б 40 десантників, загиблих на збитому росіянами літаку під Луганськом. А постійне нагадування про втрати – це довжелезний стенд неподалік облдержадміністрації з фотографіями тих, хто віддав життя за Батьківщину. Вони – переважно молоді хлопці, з відкритим і щирим поглядом, спрямованим у вічність… Поруч горять свічки та лампадки.
Треба віддати належне команді Ігоря Коломойського, яка налагодила процес допомоги новоствореним бойовим частинам. Як відомо, бюджет майже порожній, тому система виглядає приблизно так: влада гарантує бізнесменам, що чиновники і правоохоронці не дертимуть з них хабарі, а за це вони підтримують фінансово або матеріально ті підрозділи, які стоять на варті державності й громадського спокою. Наразі подібний підхід себе виправдовує.
Знайомлячись із ситуацією в Дніпропетровську, місті, за двісті кілометрів від якого точаться криваві бої, мимоволі усвідомлюєш, що межа між миром і війною ніколи не має зримих форм. Але відчувається вона добре, коли вдатися до порівняння – яке життя там, і яке – тут. Війну неможливо припинити, в ній можна лише перемогти. І саме тоді Україна перетвориться на територію миру, на державу, де чужинці не порушуватимуть спокою, де пануватиме відомий принцип – в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Дніпропетровщина показала, як можна втримати стабільність і зупинити ворога. Цей край знову, як у часи запорозького козацтва, перебуває ніби на передовій історичних процесів. У боях і в доланні різних перешкод гартується нове суспільство, нові люди, здатні гідно протистояти викликам сьогодення і захищати рідну землю. Вони підняли не просто прапор України, вони стали під стяг боротьби за справедливість. Майбутнє буде за ними.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий