Вже через кілька днів після похорону випала нагода поговорити з матір’ю Юрія Костюченка - Марією Петрівною. Неймовірні переживання випали на її долю, починаючи з червня – коли сина мобілізували до армії. А жовтень був для неї взагалі – мов суцільна картина горя.
«Жили ми з чоловіком у Займищі, - згадує М.П. Костюченко. – Першою у нас народилася донька Таня, потім – син Юра, згодом з’явилася на світ Наталя, а наймолодшою була Марина. Виросли діти, створили свої сім’ї. А мого Миколу (роботящим був) інсульт вдарив. І ось уже 4 роки, як його нема. Поховали на сільському кладовищі, де тепер і синок знайшов свій останній спочинок.
Юра ріс тихим хлопцем, сестер жалів, що треба – робив по господарству. Дуже любив племінників, за кожної нагоди намагався купити для них гостинця. Школу закінчив початкову в селі, продовжив навчання у Щорсі, професією ж оволодів у ПТУ. Працював у колгоспі та на підприємствах у Щорсі. Допомагав людям, сусідці-пенсіонерці бабі Марусі – узимку сніг надворі чистив. Про мене ніколи не забував. Ото забіжить до мене додому, спитає: як ти, мамко?.. Строкову службу проходив у Луганській області. Там з ним трапився прикрий випадок – ошпарив руку, медики навіть лякали ампутацією. Так я їздила туди, усе зробила, аби син одужав. Оце тепер не вберегла його», - чомусь ніби картає себе старенька жінка. «Коли влітку пішов до армії, - продовжує вона, - то побував і в Гончарівському, і в Десні, а надалі відправили його в Сумську область. І вже наприкінці вересня він зателефонував і повідомив, що їхній підрозділ перекидають в інше місце, лише куди саме – не сказав. А 5 жовтня нас сповістили – загинув у бою під Донецьком. Почалися нестерпно болючі тижні очікування: коли його привезуть. Точної інформації – що, як і коли – ніхто не міг дати. Тоді однієї ночі, - розповідає мати загиблого солдата, - мені наснився сон: поміж людей бачу Юру, він у військовій формі, гарний такий. Запитую в нього: ти куди, у відповідь чую: людей везти. Тоді лише на мить відвернулася, дивлюся – сина вже нема… У другій половині жовтня мої родичі через знайомих дізналися, що загиблі танкісти з Чернігівщини вже перевезені у Дніпропетровськ, тож можна їхати на опізнання. Я із зятями Вовою і Толею вирушила в дорогу. Прибули ми вранці, походили по інстанціях. Потім настав найтяжчий момент – пішли у морг, біля обласної лікарні імені Мечникова. Перед входом у мене ноги віднялися, не витримала вже, хоч і стільки таблеток до того попоїла. Дивилися сина зяті, плакали навіть, сказали, мені не треба такого бачити. Юра обгорів, але впізнати було можна… Купили там одяг, домовину і після опівдня почали вертатися до Займища. Вже вночі востаннє мій синок опинився в рідній хаті. (До речі, у Дніпропетровську також була жінка одного з танкістів Юриного екіпажу – теж забирала чоловіка). А потім – похорон. Скільки людей прийшло розділити наше горе, скільки нам допомогли – усіх не перелічити. Односельці, родичі, колишні колеги по роботі у райпобуткомбінаті, сусіди, знайомі. Особлива подяка від мене, Юриної дружини Олени й усієї нашої родини – депутату Верховної Ради Ігорю Рибакову, підприємцям Щорсівщини, працівникам райдержадміністрації та інших установ за зібрані гроші. Материнське спасибі кожному, хто не залишив нашу родину у скрутну хвилину. Хай Господь Бог віддячить вам за добро і співчуття, за слова підтримки, за допомогу. Щоб тільки ніколи вам не довелося пережити того, що випало на мою долю».
У Марії Петрівни – неймовірна внутрішня сила. Витримати таку життєву втрату здатна не кожна людина. І разом з тим у неї в серці збереглося стільки душевного тепла. Напевно, саме про таких кажуть – справжня мати солдата.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
«Жили ми з чоловіком у Займищі, - згадує М.П. Костюченко. – Першою у нас народилася донька Таня, потім – син Юра, згодом з’явилася на світ Наталя, а наймолодшою була Марина. Виросли діти, створили свої сім’ї. А мого Миколу (роботящим був) інсульт вдарив. І ось уже 4 роки, як його нема. Поховали на сільському кладовищі, де тепер і синок знайшов свій останній спочинок.
Юра ріс тихим хлопцем, сестер жалів, що треба – робив по господарству. Дуже любив племінників, за кожної нагоди намагався купити для них гостинця. Школу закінчив початкову в селі, продовжив навчання у Щорсі, професією ж оволодів у ПТУ. Працював у колгоспі та на підприємствах у Щорсі. Допомагав людям, сусідці-пенсіонерці бабі Марусі – узимку сніг надворі чистив. Про мене ніколи не забував. Ото забіжить до мене додому, спитає: як ти, мамко?.. Строкову службу проходив у Луганській області. Там з ним трапився прикрий випадок – ошпарив руку, медики навіть лякали ампутацією. Так я їздила туди, усе зробила, аби син одужав. Оце тепер не вберегла його», - чомусь ніби картає себе старенька жінка. «Коли влітку пішов до армії, - продовжує вона, - то побував і в Гончарівському, і в Десні, а надалі відправили його в Сумську область. І вже наприкінці вересня він зателефонував і повідомив, що їхній підрозділ перекидають в інше місце, лише куди саме – не сказав. А 5 жовтня нас сповістили – загинув у бою під Донецьком. Почалися нестерпно болючі тижні очікування: коли його привезуть. Точної інформації – що, як і коли – ніхто не міг дати. Тоді однієї ночі, - розповідає мати загиблого солдата, - мені наснився сон: поміж людей бачу Юру, він у військовій формі, гарний такий. Запитую в нього: ти куди, у відповідь чую: людей везти. Тоді лише на мить відвернулася, дивлюся – сина вже нема… У другій половині жовтня мої родичі через знайомих дізналися, що загиблі танкісти з Чернігівщини вже перевезені у Дніпропетровськ, тож можна їхати на опізнання. Я із зятями Вовою і Толею вирушила в дорогу. Прибули ми вранці, походили по інстанціях. Потім настав найтяжчий момент – пішли у морг, біля обласної лікарні імені Мечникова. Перед входом у мене ноги віднялися, не витримала вже, хоч і стільки таблеток до того попоїла. Дивилися сина зяті, плакали навіть, сказали, мені не треба такого бачити. Юра обгорів, але впізнати було можна… Купили там одяг, домовину і після опівдня почали вертатися до Займища. Вже вночі востаннє мій синок опинився в рідній хаті. (До речі, у Дніпропетровську також була жінка одного з танкістів Юриного екіпажу – теж забирала чоловіка). А потім – похорон. Скільки людей прийшло розділити наше горе, скільки нам допомогли – усіх не перелічити. Односельці, родичі, колишні колеги по роботі у райпобуткомбінаті, сусіди, знайомі. Особлива подяка від мене, Юриної дружини Олени й усієї нашої родини – депутату Верховної Ради Ігорю Рибакову, підприємцям Щорсівщини, працівникам райдержадміністрації та інших установ за зібрані гроші. Материнське спасибі кожному, хто не залишив нашу родину у скрутну хвилину. Хай Господь Бог віддячить вам за добро і співчуття, за слова підтримки, за допомогу. Щоб тільки ніколи вам не довелося пережити того, що випало на мою долю».
У Марії Петрівни – неймовірна внутрішня сила. Витримати таку життєву втрату здатна не кожна людина. І разом з тим у неї в серці збереглося стільки душевного тепла. Напевно, саме про таких кажуть – справжня мати солдата.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий