– Коли проводили збір коштів на допомогу нашій армії, всіх вразила одна з старійшин нашої громади – 89-річна Лідія Олександрівна Таран, - розповідає голова Нових Млинів Олена Згонник. – Люди виділяли зі своїх невеликих сімейних бюджетів – хто десятку, хто дві, а вона – сто гривень.
– Може, у них там не тільки з бронежилетами, а й з харчами проблеми, - зітхає жінка.
Що таке жити надголодь, вона знає з дитинства.
– Батько з матір’ю померли ще до голоду. Ми залишилися втрьох. Сестра – з 1913-го, брат – з 18-го і я – найменша – з 24-го. В голод сестра продала корову і поїхала на південь, як тоді казали «на Україну». Нас узяв на патронат колгосп. Але ми свої харчі, як могли, відпрацьовували: брат пас овечок, я – свиней. Ловили рибу, збирали щавель. Тулилися до бабусі – материної мами. Вона була нашою найбільшою ріднею. Потім повернулася сестра. Тепер згадую, що довелось пережити, і дивуюсь: дехто у кращих умовах не вижив, а нас, видно, Бог пожалів. Кажуть, він милостивий до сиріт.
Якби не війна, може, б і брат уцілів. Ми його так і не дочекалися з армії: восени 41-го він мав демобілізуватися, а влітку – війна. Всього кілька місяців не дожив до Перемоги. Помер від ран у січні 45-го в Калінінградській області.
Пройшлася війна і по Лідиній долі. У 1942-му потрапила на роботи в Німеччину.
– Нікому було захистити і відпросити, - зітхає. – Спочатку працювала в селі у хазяїна. Хоч і важко, але хоч їсти було що. А потім – на заводі. Ранком – чашка кави – сурогату, на обід – бруква. На весь день – два шматочки хліба. Від голоду паморочилась голова. Повернутися додому надії не було. Тільки уві сні ходила знайомими з дитинства стежками, білила до Пасхи батьківську хату… Прокидалась у сльозах. І уже не могла заснути – несподівано в голову приходили вірші. Складалися самі собою. Як треба, я не знала. Закінчила тільки 4 класи.
Це був просто мій біль, який словами виривався з душі…
Лідія Олександрівна досі пам’ятає ці рядки – про дівчину з нашивкою «OST» на грудях, про її великі страждання і тугу за батьківщиною.
Після визволення потрапила додому не відразу – дорога була важкою і небезпечною. Але і тут Бог пожалів. Повернулася у Нові Млини уже восени. Оселилася в батьківській хаті. Пішла працювати в колгосп. Вийшла заміж.
Тепер, сміючись, згадують з чоловіком: пішли в сільраду реєструвати шлюб, а там попереджають: жених на 7 років молодший, ще загуляє.
– Не до гульок було, - каже Михайло Іванович. – Обоє бідні. Допомоги нема. Треба було самим обживатись. Та й любив я Ліду. І досі люблю.
Через 2 роки у них буде 60-річчя подружнього життя – діамантове весілля.
– Святкуватимете?
– Ще дожити треба, - посміхаються. – Самі навряд чи, хіба діти та онуки організують.
Дітей у них троє. Раїса – в Старих Боровичах, Олексій – у Займищі, Нюра – в Ічнянському районі. Від них 8 онуків і 6 правнуків.
Зараз усі зайняті підготовкою до 90-річного ювілею (17 липня) Лідії Олександрівни. Домовились святкувати в суботу, щоб не посеред тижня. Не зможе приїхати хіба що онук Дмитро з дружиною Юлею. Вони зараз в Англії. (Про те, як Дмитро Таран працює у Йорку на конезаводі, «Промінь» уже розповідав).
– Я всім відразу сказала: не треба ніяких подарунків, - говорить ювілярка. – Вони кажуть: добре, тоді влаштуємо свято. Ну, свято – так свято.
Свят у її житті було обмаль. У спогадах – тільки робота. У колгоспі, а потім – вдома. Тримали велике хазяйство, бо спочатку самі будувались, потім допомагали дітям.
Робота і тепер не дає їм засиджуватись.
Ми приїхали до Таранів у саму спеку. Думали: старенькі відпочивають у холодку. Коли бачимо: Лідія Олександрівна йде з сапою з городу.
– Полола, - каже, - бо після дощу бур’яни полізли.
А вона звикла, щоб – ні травинки. Так і на клумбах у дворі - квіти займають тут увесь вільний простір.
Хазяїн їх теж дуже любить. Поливати – то його обов’язок. Носить воду відрами з колодязя.
– Коли працюєш, наче нічого й не болить, - зізнається жінка. – А ляжеш, відразу то там, то там ниє.
Вона не має проблем ні із зором, ні зі слухом. Доля, що позбавила її багатьох радощів у дитинстві та молодості, тепер ніби повертає борг.
Ще один секрет здорового довголіття Лідії Олександрівни – в її характері.
– На серці, - розказує, - ніколи не було ні злоби, ні заздрощів. Хочеться усіх пожаліти, усім допомогти. Бо дуже люблю людей. Усамітнення мене пригноблює. Вийду посидіти на лавці біля двору, побачу сусідів, поговорю – на душі спокійно і радісно.
На кожен свій день народження вона просить тільки одного: прожити у здоров’ї ще один рік.
Цього і ми бажаємо Лідії Олександрівні – і щоб лік цим рокам з кожним літом множився.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
– Може, у них там не тільки з бронежилетами, а й з харчами проблеми, - зітхає жінка.
Що таке жити надголодь, вона знає з дитинства.
– Батько з матір’ю померли ще до голоду. Ми залишилися втрьох. Сестра – з 1913-го, брат – з 18-го і я – найменша – з 24-го. В голод сестра продала корову і поїхала на південь, як тоді казали «на Україну». Нас узяв на патронат колгосп. Але ми свої харчі, як могли, відпрацьовували: брат пас овечок, я – свиней. Ловили рибу, збирали щавель. Тулилися до бабусі – материної мами. Вона була нашою найбільшою ріднею. Потім повернулася сестра. Тепер згадую, що довелось пережити, і дивуюсь: дехто у кращих умовах не вижив, а нас, видно, Бог пожалів. Кажуть, він милостивий до сиріт.
Якби не війна, може, б і брат уцілів. Ми його так і не дочекалися з армії: восени 41-го він мав демобілізуватися, а влітку – війна. Всього кілька місяців не дожив до Перемоги. Помер від ран у січні 45-го в Калінінградській області.
Пройшлася війна і по Лідиній долі. У 1942-му потрапила на роботи в Німеччину.
– Нікому було захистити і відпросити, - зітхає. – Спочатку працювала в селі у хазяїна. Хоч і важко, але хоч їсти було що. А потім – на заводі. Ранком – чашка кави – сурогату, на обід – бруква. На весь день – два шматочки хліба. Від голоду паморочилась голова. Повернутися додому надії не було. Тільки уві сні ходила знайомими з дитинства стежками, білила до Пасхи батьківську хату… Прокидалась у сльозах. І уже не могла заснути – несподівано в голову приходили вірші. Складалися самі собою. Як треба, я не знала. Закінчила тільки 4 класи.
Це був просто мій біль, який словами виривався з душі…
Лідія Олександрівна досі пам’ятає ці рядки – про дівчину з нашивкою «OST» на грудях, про її великі страждання і тугу за батьківщиною.
Після визволення потрапила додому не відразу – дорога була важкою і небезпечною. Але і тут Бог пожалів. Повернулася у Нові Млини уже восени. Оселилася в батьківській хаті. Пішла працювати в колгосп. Вийшла заміж.
Тепер, сміючись, згадують з чоловіком: пішли в сільраду реєструвати шлюб, а там попереджають: жених на 7 років молодший, ще загуляє.
– Не до гульок було, - каже Михайло Іванович. – Обоє бідні. Допомоги нема. Треба було самим обживатись. Та й любив я Ліду. І досі люблю.
Через 2 роки у них буде 60-річчя подружнього життя – діамантове весілля.
– Святкуватимете?
– Ще дожити треба, - посміхаються. – Самі навряд чи, хіба діти та онуки організують.
Дітей у них троє. Раїса – в Старих Боровичах, Олексій – у Займищі, Нюра – в Ічнянському районі. Від них 8 онуків і 6 правнуків.
Зараз усі зайняті підготовкою до 90-річного ювілею (17 липня) Лідії Олександрівни. Домовились святкувати в суботу, щоб не посеред тижня. Не зможе приїхати хіба що онук Дмитро з дружиною Юлею. Вони зараз в Англії. (Про те, як Дмитро Таран працює у Йорку на конезаводі, «Промінь» уже розповідав).
– Я всім відразу сказала: не треба ніяких подарунків, - говорить ювілярка. – Вони кажуть: добре, тоді влаштуємо свято. Ну, свято – так свято.
Свят у її житті було обмаль. У спогадах – тільки робота. У колгоспі, а потім – вдома. Тримали велике хазяйство, бо спочатку самі будувались, потім допомагали дітям.
Робота і тепер не дає їм засиджуватись.
Ми приїхали до Таранів у саму спеку. Думали: старенькі відпочивають у холодку. Коли бачимо: Лідія Олександрівна йде з сапою з городу.
– Полола, - каже, - бо після дощу бур’яни полізли.
А вона звикла, щоб – ні травинки. Так і на клумбах у дворі - квіти займають тут увесь вільний простір.
Хазяїн їх теж дуже любить. Поливати – то його обов’язок. Носить воду відрами з колодязя.
– Коли працюєш, наче нічого й не болить, - зізнається жінка. – А ляжеш, відразу то там, то там ниє.
Вона не має проблем ні із зором, ні зі слухом. Доля, що позбавила її багатьох радощів у дитинстві та молодості, тепер ніби повертає борг.
Ще один секрет здорового довголіття Лідії Олександрівни – в її характері.
– На серці, - розказує, - ніколи не було ні злоби, ні заздрощів. Хочеться усіх пожаліти, усім допомогти. Бо дуже люблю людей. Усамітнення мене пригноблює. Вийду посидіти на лавці біля двору, побачу сусідів, поговорю – на душі спокійно і радісно.
На кожен свій день народження вона просить тільки одного: прожити у здоров’ї ще один рік.
Цього і ми бажаємо Лідії Олександрівні – і щоб лік цим рокам з кожним літом множився.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий