Це – така сама вічна тема, як зять із тещею. І тандем цей, як правило, з негативом. «Хто винен? Невістка!», «Невістка – чужа кістка» - ці та ще море народних прислів’їв та приказок зайвий раз підтверджують, що стосунки між жінками ніколи не були ідеальними. А ми такі знайшли. У Рогізках. У родині Точоних, де 40-річна невістка Людмила та 74-річна свекруха Тамара Прокопівна чудово ладнають між собою цілих 23 роки. З’ясовуємо у них, у чому секрет теплих стосунків.
– У нас усе пішло, як треба, з самого першого дня, - згадує Люда. – Я прийшла у свекрушин дім, щойно закінчила школу. Роботи не боялась, просто не все вміла. Та мама (я так почала називати Тамару Прокопівну відразу) ніколи не докоряла, не сердилась, не пліткувала. Сказала: усі колись не вміли, чого не знаєш – питай, помилишся – не переживай, усе можна виправити.
Ми відразу домовились: вона головна біля печі, я – по хазяйству. Хто справляється з роботою раніше, йде допомагати. Навантаження на обох було немале: і сім’я велика, і господарство. Свекруха ще й у ланку ходила. А я доглядала за мамою: вона в мене - інвалід першої групи. Без милиці кроку не ступить. Уже покійна. Як і батько.
Потім доглядала за хворими сусідами. Така була моя робота.
Серйозних сварок між нами ніколи не було. Це з чоловіком у нас по три дні могли бути «німці в хаті», а щоб таке зі свекрухою – не пригадаю.
– Зійшлися характерами, - посміхається Тамара Прокопівна. – Це – велике діло. Обидві відчуваємо, коли треба помовчати. Ми з дідом у житті молодих не командуємо, їхніми грошима не керуємо. Що купують, у що вдягаються – їхня справа.
І Люду, і ще одну невістку, і зятя прийняли, як рідних. Це був вибір наших дітей. Значить, і наш. Слава Богу, усі живуть добре.
Розказують: знайти спільну мову допомогло і те, що в обох багато схожого в долях. Тамара Прокопівна так само рано вийшла заміж. Жила зі свекрухою. Багато чому довелося вчитися. Словом, знає, почім фунт такого життя. Тож була поблажлива до невістки. Жаліла.
– Спасибі, що давала довше поспати, - каже Людмила. – Що онуків допомагала ростити.
У них з Василем двоє синів. Павлу – 18. Навчається в Чернігові. Віталію – 21. У травні одружився.
– І як воно бути свекрухою? – питаю Людмилу.
– Добре. Невістка дуже схожа на мене характером. Мій молодший син так і сказав: «Віталик взяв собі в дружини другу маму». Думаю, і в майбутньому між нами стіни не буде.
Живуть молоді окремо, але по сусідству. Коли що треба, ми завжди поруч.
– А коли просто не щастить, поганий настрій, непорозуміння з чоловіком, втома, роздратування, і хочеться все це на когось вихлюпнути?
– Ні на кого не вихлюпую. Заховаюсь десь, трохи поплачу і відпустить.
Ще одна особливість Людмили – вона не вживає спиртного. Зовсім. Каже, колись давно один раз скуштувала вина. Отже, голова завжди світла. Непродуманих рішень не приймає.
З того, що ріднить її не тільки зі свекрухою, а й з чоловіком, - спільне захоплення квітами. Їхня хата у них, як у віночку.
Підсилює враження те, що все в обійсті по-хазяйськи. Нічого ніде не валяється, не похилене, не підперте, аби не впало. Видно, Василь з батьком – Григорієм Тарасовичем – добре знають свою справу.
– Василь і сам дуже любить квіти. Вдвох з Людмилою саджають, сіють. Любо дивитися, - каже Тамара Прокопівна. – Так і треба. Бо життя дуже коротке. Шкода витрачати його на сварки та плітки. Доля зробила свою справу – звела нас під одним дахом. Чи буде добре разом, залежало від нас…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
– У нас усе пішло, як треба, з самого першого дня, - згадує Люда. – Я прийшла у свекрушин дім, щойно закінчила школу. Роботи не боялась, просто не все вміла. Та мама (я так почала називати Тамару Прокопівну відразу) ніколи не докоряла, не сердилась, не пліткувала. Сказала: усі колись не вміли, чого не знаєш – питай, помилишся – не переживай, усе можна виправити.
Ми відразу домовились: вона головна біля печі, я – по хазяйству. Хто справляється з роботою раніше, йде допомагати. Навантаження на обох було немале: і сім’я велика, і господарство. Свекруха ще й у ланку ходила. А я доглядала за мамою: вона в мене - інвалід першої групи. Без милиці кроку не ступить. Уже покійна. Як і батько.
Потім доглядала за хворими сусідами. Така була моя робота.
Серйозних сварок між нами ніколи не було. Це з чоловіком у нас по три дні могли бути «німці в хаті», а щоб таке зі свекрухою – не пригадаю.
– Зійшлися характерами, - посміхається Тамара Прокопівна. – Це – велике діло. Обидві відчуваємо, коли треба помовчати. Ми з дідом у житті молодих не командуємо, їхніми грошима не керуємо. Що купують, у що вдягаються – їхня справа.
І Люду, і ще одну невістку, і зятя прийняли, як рідних. Це був вибір наших дітей. Значить, і наш. Слава Богу, усі живуть добре.
Розказують: знайти спільну мову допомогло і те, що в обох багато схожого в долях. Тамара Прокопівна так само рано вийшла заміж. Жила зі свекрухою. Багато чому довелося вчитися. Словом, знає, почім фунт такого життя. Тож була поблажлива до невістки. Жаліла.
– Спасибі, що давала довше поспати, - каже Людмила. – Що онуків допомагала ростити.
У них з Василем двоє синів. Павлу – 18. Навчається в Чернігові. Віталію – 21. У травні одружився.
– І як воно бути свекрухою? – питаю Людмилу.
– Добре. Невістка дуже схожа на мене характером. Мій молодший син так і сказав: «Віталик взяв собі в дружини другу маму». Думаю, і в майбутньому між нами стіни не буде.
Живуть молоді окремо, але по сусідству. Коли що треба, ми завжди поруч.
– А коли просто не щастить, поганий настрій, непорозуміння з чоловіком, втома, роздратування, і хочеться все це на когось вихлюпнути?
– Ні на кого не вихлюпую. Заховаюсь десь, трохи поплачу і відпустить.
Ще одна особливість Людмили – вона не вживає спиртного. Зовсім. Каже, колись давно один раз скуштувала вина. Отже, голова завжди світла. Непродуманих рішень не приймає.
З того, що ріднить її не тільки зі свекрухою, а й з чоловіком, - спільне захоплення квітами. Їхня хата у них, як у віночку.
Підсилює враження те, що все в обійсті по-хазяйськи. Нічого ніде не валяється, не похилене, не підперте, аби не впало. Видно, Василь з батьком – Григорієм Тарасовичем – добре знають свою справу.
– Василь і сам дуже любить квіти. Вдвох з Людмилою саджають, сіють. Любо дивитися, - каже Тамара Прокопівна. – Так і треба. Бо життя дуже коротке. Шкода витрачати його на сварки та плітки. Доля зробила свою справу – звела нас під одним дахом. Чи буде добре разом, залежало від нас…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий