торік у Щорському районі було скоєно 7 пограбувань. (Грабунок, нагадаємо, це відкрите заволодіння чужим майном). Про один з типових випадків поміж подібних злочинів «Променю» розповіла інспектор по зв’язках з громадськістю райвідділу міліції Ольга Барсукова.
Двадцятого травня 2011 року ближче до опівночі черговий РВ УМВС прийняв телефонне повідомлення від одного мешканця Щорса, 1958 р.н., про те, що його пограбували. Сталося це за таких обставин. Наш земляк (працівник залізниці) пізно увечері йшов по вул.1 Травня, коли до нього наблизився невідомий молодий чоловік і вдарив по голові. Потерпілий впав на землю, а нападник, відібравши в нього мобільний телефон марки Nokia, ретирувався з місця злочину. На звістку про пограбування начальником міліції було введено в дію план «Спіраль», особовий склад, піднятий по тривозі, вдався до оперативно-розшукових заходів. Невдовзі правоохоронці вже встановили грабіжника. Ним виявився безробітний мешканець районного центру Юрій Юрченко, 1986 р.н. Мобільний телефон у нього вилучили і повернули власникові. Стосовно затриманого громадянина наступного дня порушили кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 статті 186 ККУ. Згодом він постав перед судом.
До відома
Статтею 186-ою Кримінального Кодексу України санкції за пограбування передбачені доволі широкі. Від штрафу (5-10 мінімумів доходів) до «посадки» на строк від 8 до 13 років з конфіскацією майна. Усе залежить від обставин злочину: чи вчинено його у поєднанні з насильством, або за попередньою змовою групи осіб, з проникненням у житло тощо. Порівняно схожою є і стаття 187 ККУ – розбій. За це порушення закону відповідальність починається з позбавлення волі – від 3 до 7 років, а максимальне покарання – ув’язнення від 8 до 15 років з конфіскацією.
А як було колись…
Ще років 200-250 тому феномен українського грабіжництва мав чимало оригінальних рис. Відібрати у відкритий спосіб чиєсь майно, причому – із застосуванням сили, дехто з наших предків вважав набагато приємнішим, ніж поцупити якусь річ тишком-нишком під покровом ночі. У давні часи грабіжники здебільшого віддавали перевагу центру і півдню України. (Хоча і Чернігівщина не була позбавлена такого лиха). Логіка тут зрозуміла: після «справи» є куди втекти – неозорий степ широкий. До послуг дослідників цієї теми вдосталь історичного матеріалу, дещо з якого пропонуємо читачам «Променя» сьогодні.
Зазвичай навесні на межі Дикого поля збиралися ватаги, і, зазнавши поповнення за рахунок селян (які були провідниками й навідниками), брали курс на обжиту місцевість. Селянство не складало серед нападників домінуючої частки, адже протестність цієї категорії населення виглядала незначною з простої причини: тоді селянин зазвичай працював на пана від 100 до 200 днів на рік, нині ж у колишніх колгоспах працюють більше – й майже всіх це влаштовує. Основним об’єктом нападу грабіжників були багаті панські та селянські двори, корчми, лавки торговців. Нападали зазвичай уночі, вбивали рідко – хіба що сторожа душили чи перерізали йому горлянку. Хто віддавав усі гроші й товар відразу, міг відбутися лише ритуальним ударом канчука по спині й застережливим словом «не забудь», а на прощання – побажанням подальшого добробуту – «поростай».
Для захисту від нападів і грабунку великі землевласники (аристократи) утримували загони надвірних козаків, котрі несли сторожову службу (щось на кшталт нашої теперішньої міліції). Козаки охоче ловили грабіжників та розбійників лише восени, коли ті поверталися в степові схованки із здобиччю. Оточених злочинців винищували, якщо вони боронили награбоване «до упалого», а як кидали здобич і тікали – зазвичай не переслідували. Добуте «на грабіжниках» козаки вважали своїм по праву, взятим «з азартом» - тобто з ризиком для життя, тому погоджувалися віддати господарям лише за винагороду. (Шановним читачам це часом нічого не нагадує? – Авт.). Основний тягар переслідування грабіжників несли на собі бойові коронні підрозділи. Дуже часто вони ризикували накласти головою у цих виправах, бо злочинці, спокушені дорогими патронтажами у сріблі коронних вершників, й самі могли напасти на них тихої ночі.
На схопленого грабіжника практично завжди чекала смерть. Його вішали на дереві або за німецьким (так званим магдебурзьким) звичаєм – на шибениці. Якщо у правоохоронців був відповідний настрій і часу вистачало – заарештованого садовили на палю, проштиркаючи тулуб з низу до верху. Бувало паля виходила добре (боком або плечем), то жертва могла прожити ще день-другий. А коли паль не вистачало, то на одну могли посадити відразу двох грабіжників. З цього приводу побутував серед певного контингенту застільний тост - «Щоб ти зі мною на одній палі стирчав». Загалом же у ті часи з грабіжниками ніхто не панькався. Хоча можна було довести свою необхідність державі й «потрапити під амністію». (За гроші, звичайно ж). Дехто з тих, хто промишляв на великій дорозі, навіть спромігся зробити непогану кар’єру в тодішніх «правоохоронних органах» після, так би мовити, реабілітації урядом. Старі гріхи спокутувалися вірною службою закону.
Цікавий момент: страта злочинців тоді відігравала розважального заходу й відбувалася при зібранні значної маси люду. Що поробиш, телебачення не було, тож будь-яке видовище – особливо криваве – користувалося неабиякою популярністю. Кати до певної міри відігравали роль теперішніх артистів, а це спонукало їх до вдосконалення свого творчого амплуа.
Двадцятого травня 2011 року ближче до опівночі черговий РВ УМВС прийняв телефонне повідомлення від одного мешканця Щорса, 1958 р.н., про те, що його пограбували. Сталося це за таких обставин. Наш земляк (працівник залізниці) пізно увечері йшов по вул.1 Травня, коли до нього наблизився невідомий молодий чоловік і вдарив по голові. Потерпілий впав на землю, а нападник, відібравши в нього мобільний телефон марки Nokia, ретирувався з місця злочину. На звістку про пограбування начальником міліції було введено в дію план «Спіраль», особовий склад, піднятий по тривозі, вдався до оперативно-розшукових заходів. Невдовзі правоохоронці вже встановили грабіжника. Ним виявився безробітний мешканець районного центру Юрій Юрченко, 1986 р.н. Мобільний телефон у нього вилучили і повернули власникові. Стосовно затриманого громадянина наступного дня порушили кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 статті 186 ККУ. Згодом він постав перед судом.
До відома
Статтею 186-ою Кримінального Кодексу України санкції за пограбування передбачені доволі широкі. Від штрафу (5-10 мінімумів доходів) до «посадки» на строк від 8 до 13 років з конфіскацією майна. Усе залежить від обставин злочину: чи вчинено його у поєднанні з насильством, або за попередньою змовою групи осіб, з проникненням у житло тощо. Порівняно схожою є і стаття 187 ККУ – розбій. За це порушення закону відповідальність починається з позбавлення волі – від 3 до 7 років, а максимальне покарання – ув’язнення від 8 до 15 років з конфіскацією.
А як було колись…
Ще років 200-250 тому феномен українського грабіжництва мав чимало оригінальних рис. Відібрати у відкритий спосіб чиєсь майно, причому – із застосуванням сили, дехто з наших предків вважав набагато приємнішим, ніж поцупити якусь річ тишком-нишком під покровом ночі. У давні часи грабіжники здебільшого віддавали перевагу центру і півдню України. (Хоча і Чернігівщина не була позбавлена такого лиха). Логіка тут зрозуміла: після «справи» є куди втекти – неозорий степ широкий. До послуг дослідників цієї теми вдосталь історичного матеріалу, дещо з якого пропонуємо читачам «Променя» сьогодні.
Зазвичай навесні на межі Дикого поля збиралися ватаги, і, зазнавши поповнення за рахунок селян (які були провідниками й навідниками), брали курс на обжиту місцевість. Селянство не складало серед нападників домінуючої частки, адже протестність цієї категорії населення виглядала незначною з простої причини: тоді селянин зазвичай працював на пана від 100 до 200 днів на рік, нині ж у колишніх колгоспах працюють більше – й майже всіх це влаштовує. Основним об’єктом нападу грабіжників були багаті панські та селянські двори, корчми, лавки торговців. Нападали зазвичай уночі, вбивали рідко – хіба що сторожа душили чи перерізали йому горлянку. Хто віддавав усі гроші й товар відразу, міг відбутися лише ритуальним ударом канчука по спині й застережливим словом «не забудь», а на прощання – побажанням подальшого добробуту – «поростай».
Для захисту від нападів і грабунку великі землевласники (аристократи) утримували загони надвірних козаків, котрі несли сторожову службу (щось на кшталт нашої теперішньої міліції). Козаки охоче ловили грабіжників та розбійників лише восени, коли ті поверталися в степові схованки із здобиччю. Оточених злочинців винищували, якщо вони боронили награбоване «до упалого», а як кидали здобич і тікали – зазвичай не переслідували. Добуте «на грабіжниках» козаки вважали своїм по праву, взятим «з азартом» - тобто з ризиком для життя, тому погоджувалися віддати господарям лише за винагороду. (Шановним читачам це часом нічого не нагадує? – Авт.). Основний тягар переслідування грабіжників несли на собі бойові коронні підрозділи. Дуже часто вони ризикували накласти головою у цих виправах, бо злочинці, спокушені дорогими патронтажами у сріблі коронних вершників, й самі могли напасти на них тихої ночі.
На схопленого грабіжника практично завжди чекала смерть. Його вішали на дереві або за німецьким (так званим магдебурзьким) звичаєм – на шибениці. Якщо у правоохоронців був відповідний настрій і часу вистачало – заарештованого садовили на палю, проштиркаючи тулуб з низу до верху. Бувало паля виходила добре (боком або плечем), то жертва могла прожити ще день-другий. А коли паль не вистачало, то на одну могли посадити відразу двох грабіжників. З цього приводу побутував серед певного контингенту застільний тост - «Щоб ти зі мною на одній палі стирчав». Загалом же у ті часи з грабіжниками ніхто не панькався. Хоча можна було довести свою необхідність державі й «потрапити під амністію». (За гроші, звичайно ж). Дехто з тих, хто промишляв на великій дорозі, навіть спромігся зробити непогану кар’єру в тодішніх «правоохоронних органах» після, так би мовити, реабілітації урядом. Старі гріхи спокутувалися вірною службою закону.
Цікавий момент: страта злочинців тоді відігравала розважального заходу й відбувалася при зібранні значної маси люду. Що поробиш, телебачення не було, тож будь-яке видовище – особливо криваве – користувалося неабиякою популярністю. Кати до певної міри відігравали роль теперішніх артистів, а це спонукало їх до вдосконалення свого творчого амплуа.
Комментариев нет:
Отправить комментарий