До свого 90-літнього ювілею Катерина Федорівна наближається в ясному розумі, із жвавим інтересом до життя. Як для свого віку, то вона зберегла жіночу вроду. Але головне, що варто підкреслити, - це її доброта. Серце жінки відкрите для кожного, з ким зводить доля. А на життєвій ниві великий засів зустрічей і розставань, радощів і жалів.
… У батьків їх було п’ятеро – усі сестри-красуні, розумниці. Непросто, але тато з матусею вберегли їх у голодні роки. Згодом переселилися з поліської, оточеної пралісами, Тур’ї в степи Запорізької області. Старшенька, Катерина, у 10 років разом із подругами вже полола кукурудзу й соняхи, у жнива на комбайні слідкувала, аби випадкова іскра не наробила лиха. 15-літнім підлітком освоювала дорослу роботу на Запорізькому алюмінієвому заводі. Там же зустріла свою долю, пережила першу втрату: тримісячний синок помер у 1941-му.
Далі життя накрило всенародним горем: війна! Завод евакуювали на Урал, чоловіка забрали на фронт, а вона до кривавих мозолів копала протитанкові окопи. Коли німці наближалися до Запоріжжя, її разом із іншими відпустили додому. Так вона знову опинилася в селі Зелене, де на той час мешкала її родина. Між тим, чоловік під Геничеськом потрапив у полон. Сама ж Катерина з сестрами та подругами, боячись німецького рабства, мусила переховуватися.
Однак не випадково кажуть, що від долі не сховаєшся. У кінці 1942 року разом з іншими невільниками вирушила до фашистської Німеччини. Дорогою серед таких же гнаних зустріла свого чоловіка. Разом приїхали в село Веца за кілька кілометрів від Голландії, де 2,5 року працювали на деревообробній фабриці. Катерина Федорівна пригадує, як дружно, однією великою сім’єю жили українці, росіяни, бельгійці, французи – усі дві сотні невільників, що трудилися на фабриці.
Ніколи не забуде німкеню Марію, яка допомагала їй долати життєві труднощі. Від непосильної праці Катерина так схудла, що начальство вирішило: у неї туберкульоз. Добре перед крематорієм направили на обстеження до лікаря. Той прийшов до несподіваного висновку: молода жінка вагітна. Бездітна Марія пройнялася жалем до неї: «Кеті, чого ти хочеш?» Та попросила смаженої картоплі. Але як цей «делікатес» пронести повз охорону? Марія затиснула страву в жмені й тихцем передала Катерині. Колю охрестили в католицькому костьолі. Для малюка Марія та її жалісні співвітчизники принесли коляску й дуже красивий конверт.
Жінка неохоче розповідає, як їх бомбили американці, як зігнали невільників у табір під Францією, як була поранена. І все ж їх звільнили саме американські війська. Досі пам’ятає, як вони знайшли ящик, поклали до нього німецьку шинелю й орга-нізували імпровізований похорон Гітлера.
Ніколи не забуде, як із Німеччини літаком їх переміщали в Бельгію. Літак не зміг випустити шасі, пілот посадив його на «черево» в болоті. Усвідомлюючи, що сталося диво, люди цілували землю і ноги льотчику…
Одначе й із поверненням на Україну радощі й жалі тісно переплелися, як червоні й чорні нитки на її вишиванках. Щастя побачити своїх рідних, туга за бабусею, яка за колоски відсиділа п’ять років (голод штовхав на ризик). На фронті безвісти зник чоловік. У 1951 році Катерина з синочком повернулася до Тур’ї, оселилася в свого діда Миколи.
Там, у Тур’ї, Катерина зустріла свого другого чоловіка Никанора Васильовича Дворника. Він був знаною у районі людиною, працював на відповідальних посадах. А от особисте життя не складалося. За плечима було три шлюби, від кожної дружини мав по дитині. Усіх їх Катерина Федорівна прийняла в своє любляче серце як рідних.
Особливо пройнялася долею Віті, який, поки тато був на фронті, залишився під опікою не зовсім психічно здорової тітоньки. Не від добра хлопчина мусив тікати з дому, поневірятися. Батько довго розшукував сина. І лише в 1953 році знайшов у дитячому будинку в Ічні. На той час у сім’ї народилася спільна дитина. Дівчинку назвали Валентиною. Так і росли вони разом: Коля, Вітя, Валя.
Дні складалися в місяці, місяці – в роки. Катерина Федорівна 27 літ відпрацювала в гінекологічному відділенні райлікарні. Її й досі добрим словом згадують колеги й пацієнтки. Багато хто пам’ятає чудовий спів К.Ф. Дружко – її називали щорською Руслановою. Серед захоплень ще одне суто жіноче – вишивання. Донька Валентина Никанорівна зберігає для свої доньки Даринки вишиту хустку, бо решту робіт матуся роздала добрим людям.
А ще Катерина Федорівна усе життя плекала квіти. На її клумбах вони були особливі. Навіть найпростіші з них дарували пишне буйноцвіття. Зараз естафету прийняла донька, яка також має легку руку й дивує всіх квіткарок.
Нині Катерина Федорівна доживає віку в сім’ї доньки. Звичайно, докучають хвороби, а вночі не дають заснути спогади, образи людей, які вже відійшли у вічність. А сама живе для своїх рідних. Попри шанований вік, старається не обтяжувати проблемами, а навпаки – допомагати. І досі її кулінарний талант затребуваний (колеги Катерини Федорівни переконували, що краще за неї вареники ніхто не приготує). До повернення доньки з роботи й сирників насмажить, і картоплю стушкує.
Зігріта теплом рідних сердець (втім, і прийомні діти не забувають дорогу до її дому), Катерина Федорівна наближається до свого чергового ювілею. У її житті, хоч і обмеженому можливостями (літа не ті), багато важать книжки. Читає запоєм, цікавиться подіями сьогодення і знову й знову думками лине в минуле. А онукам зичить щасливої долі.
Валентина ВОЛОКУШИНА
… У батьків їх було п’ятеро – усі сестри-красуні, розумниці. Непросто, але тато з матусею вберегли їх у голодні роки. Згодом переселилися з поліської, оточеної пралісами, Тур’ї в степи Запорізької області. Старшенька, Катерина, у 10 років разом із подругами вже полола кукурудзу й соняхи, у жнива на комбайні слідкувала, аби випадкова іскра не наробила лиха. 15-літнім підлітком освоювала дорослу роботу на Запорізькому алюмінієвому заводі. Там же зустріла свою долю, пережила першу втрату: тримісячний синок помер у 1941-му.
Далі життя накрило всенародним горем: війна! Завод евакуювали на Урал, чоловіка забрали на фронт, а вона до кривавих мозолів копала протитанкові окопи. Коли німці наближалися до Запоріжжя, її разом із іншими відпустили додому. Так вона знову опинилася в селі Зелене, де на той час мешкала її родина. Між тим, чоловік під Геничеськом потрапив у полон. Сама ж Катерина з сестрами та подругами, боячись німецького рабства, мусила переховуватися.
Однак не випадково кажуть, що від долі не сховаєшся. У кінці 1942 року разом з іншими невільниками вирушила до фашистської Німеччини. Дорогою серед таких же гнаних зустріла свого чоловіка. Разом приїхали в село Веца за кілька кілометрів від Голландії, де 2,5 року працювали на деревообробній фабриці. Катерина Федорівна пригадує, як дружно, однією великою сім’єю жили українці, росіяни, бельгійці, французи – усі дві сотні невільників, що трудилися на фабриці.
Ніколи не забуде німкеню Марію, яка допомагала їй долати життєві труднощі. Від непосильної праці Катерина так схудла, що начальство вирішило: у неї туберкульоз. Добре перед крематорієм направили на обстеження до лікаря. Той прийшов до несподіваного висновку: молода жінка вагітна. Бездітна Марія пройнялася жалем до неї: «Кеті, чого ти хочеш?» Та попросила смаженої картоплі. Але як цей «делікатес» пронести повз охорону? Марія затиснула страву в жмені й тихцем передала Катерині. Колю охрестили в католицькому костьолі. Для малюка Марія та її жалісні співвітчизники принесли коляску й дуже красивий конверт.
Жінка неохоче розповідає, як їх бомбили американці, як зігнали невільників у табір під Францією, як була поранена. І все ж їх звільнили саме американські війська. Досі пам’ятає, як вони знайшли ящик, поклали до нього німецьку шинелю й орга-нізували імпровізований похорон Гітлера.
Ніколи не забуде, як із Німеччини літаком їх переміщали в Бельгію. Літак не зміг випустити шасі, пілот посадив його на «черево» в болоті. Усвідомлюючи, що сталося диво, люди цілували землю і ноги льотчику…
Одначе й із поверненням на Україну радощі й жалі тісно переплелися, як червоні й чорні нитки на її вишиванках. Щастя побачити своїх рідних, туга за бабусею, яка за колоски відсиділа п’ять років (голод штовхав на ризик). На фронті безвісти зник чоловік. У 1951 році Катерина з синочком повернулася до Тур’ї, оселилася в свого діда Миколи.
Там, у Тур’ї, Катерина зустріла свого другого чоловіка Никанора Васильовича Дворника. Він був знаною у районі людиною, працював на відповідальних посадах. А от особисте життя не складалося. За плечима було три шлюби, від кожної дружини мав по дитині. Усіх їх Катерина Федорівна прийняла в своє любляче серце як рідних.
Особливо пройнялася долею Віті, який, поки тато був на фронті, залишився під опікою не зовсім психічно здорової тітоньки. Не від добра хлопчина мусив тікати з дому, поневірятися. Батько довго розшукував сина. І лише в 1953 році знайшов у дитячому будинку в Ічні. На той час у сім’ї народилася спільна дитина. Дівчинку назвали Валентиною. Так і росли вони разом: Коля, Вітя, Валя.
Дні складалися в місяці, місяці – в роки. Катерина Федорівна 27 літ відпрацювала в гінекологічному відділенні райлікарні. Її й досі добрим словом згадують колеги й пацієнтки. Багато хто пам’ятає чудовий спів К.Ф. Дружко – її називали щорською Руслановою. Серед захоплень ще одне суто жіноче – вишивання. Донька Валентина Никанорівна зберігає для свої доньки Даринки вишиту хустку, бо решту робіт матуся роздала добрим людям.
А ще Катерина Федорівна усе життя плекала квіти. На її клумбах вони були особливі. Навіть найпростіші з них дарували пишне буйноцвіття. Зараз естафету прийняла донька, яка також має легку руку й дивує всіх квіткарок.
Нині Катерина Федорівна доживає віку в сім’ї доньки. Звичайно, докучають хвороби, а вночі не дають заснути спогади, образи людей, які вже відійшли у вічність. А сама живе для своїх рідних. Попри шанований вік, старається не обтяжувати проблемами, а навпаки – допомагати. І досі її кулінарний талант затребуваний (колеги Катерини Федорівни переконували, що краще за неї вареники ніхто не приготує). До повернення доньки з роботи й сирників насмажить, і картоплю стушкує.
Зігріта теплом рідних сердець (втім, і прийомні діти не забувають дорогу до її дому), Катерина Федорівна наближається до свого чергового ювілею. У її житті, хоч і обмеженому можливостями (літа не ті), багато важать книжки. Читає запоєм, цікавиться подіями сьогодення і знову й знову думками лине в минуле. А онукам зичить щасливої долі.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий