Її робота триває не більше п’яти хвилин на день. (Решта часу йде на підготовку). За неї дівчина отримує зарплату, котра дозволяє їй жити у Києві, сплачуючи тільки за помешкання 70 гривень на добу. Непогано – як для минулорічної випускниці звичайної райцентрівської школи, котра більше ніде не встигла повчитися.
Практично після випускного балу у Щорській ЗОШ №1 17-річну Марину Дворник запросили виступати у пересувному цирку-шапіто «Сучасник».
- Змалку я обожнювала, коли мене підкидали, перегинали, «викручували». Років у три самостійно сіла на шпагат. Це вийшло ніби саме собою, - згадує дівчина. – Далі вчилася танцювати в будинку культури - у дитячому колективі «Ягідки». У сьомому класі перейшла до спортивної студії «Світлана».
Почала виступати на сцені з гімнастичними номерами. Вражені її пластичністю, глядачі охрестили Марину гутаперчевою дівчинкою.
Знайомство з директором пересувного цирку Сергієм Железняком відбулося в 2009-му. Під час виступів у Щорсі у його трупі захворіла гімнастка. Номер був на грані зриву. Треба було терміново шукати заміну. Працівники будинку культури розповіли йому про Марину.
Виступати їй не довелося, бо артистка видужала, але директор цирку побачив у школярці перспективну гімнастку.
Марина була тоді в 9 класі. Мріяла про хореографію. Та й батьки (мати – робітниця хлібозаводу, батько працює у приватного підприємця) були проти цирку. Та Железняк не відступав. Два роки періодично телефонував, цікавився її спортивним життям. Щойно отримала шкільний атестат, запросив з батьками у Скадовськ – саме там тоді виступав «Сучасник». Відпочити, подивитись на циркове життя зсередини.
- Ми поїхали з мамою, - розказує Марина. – Жили на квартирі, як усі артисти. Мене потроху почали залучати до виступів. Вимог особливих не ставили. Може тому, що нашою публікою були відпочивальники. А вони не дуже прискіпливі.
Паралельно я виконувала обов’язки адміністратора. Вистачало часу і на пляж, і на каву з моїми новими друзями. Мама з усіма познайомилась. Зраділа, що троє з десяти артистів - земляки з Чернігівщини (в тому числі – директор цирку, він з Березни), бо дуже переживала, як її єдина донька житиме серед чужих людей. Потім її відпустка скінчилася, і вона поїхала додому.
А ми після Скадовська вирушили в Крим. Легке життя закінчилось і почався жах. О шостій ранку – підйом, і на крос. Потім – тренування, шліфування номера. Ввечері – виступ. Три чи п’ять хвилин іноді, як ціле життя. А платили спочатку по 50 гривень. На них і в Щорсі не розженешся, а тут – південь і курортний сезон. Тому я дуже швидко навчилась правильно розподіляти свої заробітки і робити потрібні покупки. Від сумних думок рятувало … кошеня. Я взяла його собі в квартирної хазяйки. Воно було біле, пухнасте і кумедне. Йому й розказувала про усі мої жалі.
Так минуло два місяці. З 15 серпня у мене була невелика відпустка. Уже через кілька днів я почала нудьгувати без своєї роботи. Зраділа, коли третього вересня подзвонив Сергій Михайлович (Железняк – авт.) і сказав: досить розслаблятись.
Я поїхала в Київ. Тренуватись, вчитись. Четвертого жовтня мене офіційно оформили на роботу.
Свій коронний номер Марина виконує на цирковому апараті, який називається партерне кільце. Це такий обруч з нержавіючої сталі, котрий кріпиться на спеціальний постамент. Гімнастка всередині нього виконує різні вправи з елементами акробатики і еквілібристики.
Їздила з цим номером по Луганщині, Сумщині.
Виручаючи колег, іноді довелося виступати й зі звірами. Зізнається: найбільший екстрім вийшов з пітоном:
- Зазвичай він, коли обвивається навколо шиї, веде себе спокійно. А тут несподівано почав стискати кільце. Довелося терміново скорочувати виступ.
- Твої гімнастичні номери також не зовсім безпечні…
- Навіть коли номер добре відпрацьований, ризик все одно залишається. Одна недостатньо закріплена підвіска, і можна залишитися інвалідом. Але в цьому – особливий драйв. Стоїш після всього пережитого на краю сцени, увесь зал аплодує – це така радість. Не знаю навіть, з чим і порівняти.
- Кажуть, циркові артисти забобонні.
- Трохи є. Скажімо, напередодні виступу не можна комусь давати для тренувань свій апарат, не можна шити…
- Розкажи про ваш побут.
- Коли на гастролях, живемо на квартирах, у гуртожитках – де домовиться адміністратор. Готуємо зазвичай самі.
- Є якісь обмеження в харчуванні?
- У мене немає, бо витрачаю набагато більше калорій, ніж споживаю. Цей рецепт надзвичайно дієвий, хоч на перший погляд і простий. Хоча взимку хочеться їсти більше і калорійніше, а рухатися менше. Мені пощастило, бо робота не дозволяє засиджуватись. Хоча якось набрала цілих 49 кілограмів. Зараз – стабільно 45. При зрості, трохи більшому, ніж півтора метра.
- У тебе вже є сценічне ім’я?
- Мене представляють як Марину Павленко. Це – дівоче прізвище моєї мами. На останньому концерті ведуча може оголосити так: «Виступає Маринка-мандаринка». Такі жарти, приколи, розіграші ми можемо дозволити собі перед тим, як попрощатися з публікою у тому чи іншому місті. Влаштовуємо для себе, улюблених, маленьке веселе свято. Воно у нас називається зеленка.
15 січня Марині виповнилося 18. Запитую про плани на майбутнє.
З-поміж усього наміченого вона в першу чергу говорить про навчання. Ще, правда, не вирішила, який навчальний заклад вибрати – Луганський державний інститут культури і мистецтва чи Київський національний університет культури і мистецтва. Так само поки не визначилась і зі спеціалізацією: хореографія чи режисура.
Заміж не поспішає. Каже: спочатку треба чогось досягти в житті. До того ж гімнасткам все одно до тридцяти років народжувати не радять, щоб не втратити спортивної форми.
- Потім ще трохи – і на пенсію можна. Аби тільки було 20 років творчого стажу. От тоді і особистим життям можна зайнятися, - сміється Марина.
Марія ІСАЧЕНКО
Практично після випускного балу у Щорській ЗОШ №1 17-річну Марину Дворник запросили виступати у пересувному цирку-шапіто «Сучасник».
- Змалку я обожнювала, коли мене підкидали, перегинали, «викручували». Років у три самостійно сіла на шпагат. Це вийшло ніби саме собою, - згадує дівчина. – Далі вчилася танцювати в будинку культури - у дитячому колективі «Ягідки». У сьомому класі перейшла до спортивної студії «Світлана».
Почала виступати на сцені з гімнастичними номерами. Вражені її пластичністю, глядачі охрестили Марину гутаперчевою дівчинкою.
Знайомство з директором пересувного цирку Сергієм Железняком відбулося в 2009-му. Під час виступів у Щорсі у його трупі захворіла гімнастка. Номер був на грані зриву. Треба було терміново шукати заміну. Працівники будинку культури розповіли йому про Марину.
Виступати їй не довелося, бо артистка видужала, але директор цирку побачив у школярці перспективну гімнастку.
Марина була тоді в 9 класі. Мріяла про хореографію. Та й батьки (мати – робітниця хлібозаводу, батько працює у приватного підприємця) були проти цирку. Та Железняк не відступав. Два роки періодично телефонував, цікавився її спортивним життям. Щойно отримала шкільний атестат, запросив з батьками у Скадовськ – саме там тоді виступав «Сучасник». Відпочити, подивитись на циркове життя зсередини.
- Ми поїхали з мамою, - розказує Марина. – Жили на квартирі, як усі артисти. Мене потроху почали залучати до виступів. Вимог особливих не ставили. Може тому, що нашою публікою були відпочивальники. А вони не дуже прискіпливі.
Паралельно я виконувала обов’язки адміністратора. Вистачало часу і на пляж, і на каву з моїми новими друзями. Мама з усіма познайомилась. Зраділа, що троє з десяти артистів - земляки з Чернігівщини (в тому числі – директор цирку, він з Березни), бо дуже переживала, як її єдина донька житиме серед чужих людей. Потім її відпустка скінчилася, і вона поїхала додому.
А ми після Скадовська вирушили в Крим. Легке життя закінчилось і почався жах. О шостій ранку – підйом, і на крос. Потім – тренування, шліфування номера. Ввечері – виступ. Три чи п’ять хвилин іноді, як ціле життя. А платили спочатку по 50 гривень. На них і в Щорсі не розженешся, а тут – південь і курортний сезон. Тому я дуже швидко навчилась правильно розподіляти свої заробітки і робити потрібні покупки. Від сумних думок рятувало … кошеня. Я взяла його собі в квартирної хазяйки. Воно було біле, пухнасте і кумедне. Йому й розказувала про усі мої жалі.
Так минуло два місяці. З 15 серпня у мене була невелика відпустка. Уже через кілька днів я почала нудьгувати без своєї роботи. Зраділа, коли третього вересня подзвонив Сергій Михайлович (Железняк – авт.) і сказав: досить розслаблятись.
Я поїхала в Київ. Тренуватись, вчитись. Четвертого жовтня мене офіційно оформили на роботу.
Свій коронний номер Марина виконує на цирковому апараті, який називається партерне кільце. Це такий обруч з нержавіючої сталі, котрий кріпиться на спеціальний постамент. Гімнастка всередині нього виконує різні вправи з елементами акробатики і еквілібристики.
Їздила з цим номером по Луганщині, Сумщині.
Виручаючи колег, іноді довелося виступати й зі звірами. Зізнається: найбільший екстрім вийшов з пітоном:
- Зазвичай він, коли обвивається навколо шиї, веде себе спокійно. А тут несподівано почав стискати кільце. Довелося терміново скорочувати виступ.
- Твої гімнастичні номери також не зовсім безпечні…
- Навіть коли номер добре відпрацьований, ризик все одно залишається. Одна недостатньо закріплена підвіска, і можна залишитися інвалідом. Але в цьому – особливий драйв. Стоїш після всього пережитого на краю сцени, увесь зал аплодує – це така радість. Не знаю навіть, з чим і порівняти.
- Кажуть, циркові артисти забобонні.
- Трохи є. Скажімо, напередодні виступу не можна комусь давати для тренувань свій апарат, не можна шити…
- Розкажи про ваш побут.
- Коли на гастролях, живемо на квартирах, у гуртожитках – де домовиться адміністратор. Готуємо зазвичай самі.
- Є якісь обмеження в харчуванні?
- У мене немає, бо витрачаю набагато більше калорій, ніж споживаю. Цей рецепт надзвичайно дієвий, хоч на перший погляд і простий. Хоча взимку хочеться їсти більше і калорійніше, а рухатися менше. Мені пощастило, бо робота не дозволяє засиджуватись. Хоча якось набрала цілих 49 кілограмів. Зараз – стабільно 45. При зрості, трохи більшому, ніж півтора метра.
- У тебе вже є сценічне ім’я?
- Мене представляють як Марину Павленко. Це – дівоче прізвище моєї мами. На останньому концерті ведуча може оголосити так: «Виступає Маринка-мандаринка». Такі жарти, приколи, розіграші ми можемо дозволити собі перед тим, як попрощатися з публікою у тому чи іншому місті. Влаштовуємо для себе, улюблених, маленьке веселе свято. Воно у нас називається зеленка.
15 січня Марині виповнилося 18. Запитую про плани на майбутнє.
З-поміж усього наміченого вона в першу чергу говорить про навчання. Ще, правда, не вирішила, який навчальний заклад вибрати – Луганський державний інститут культури і мистецтва чи Київський національний університет культури і мистецтва. Так само поки не визначилась і зі спеціалізацією: хореографія чи режисура.
Заміж не поспішає. Каже: спочатку треба чогось досягти в житті. До того ж гімнасткам все одно до тридцяти років народжувати не радять, щоб не втратити спортивної форми.
- Потім ще трохи – і на пенсію можна. Аби тільки було 20 років творчого стажу. От тоді і особистим життям можна зайнятися, - сміється Марина.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий