Пам’ятаєте, що обіцяли закохані у вас чоловіки? Зірку з неба? Усе життя кохати тільки вас одну? Чи, може, - норкову шубу, діаманти, кожного року відпочинок на морі? І що з того реально здійснилося?
Опитавши близько двох десятків жінок із сімейним стажем плюс-мінус десять років, вдалося знайти одну, котра сказала: «На даний момент виконує усе».
Звати жінку Алла Лагунова. Їй – 31рік. Чотирнадцять з них одружена. Живе в Клюсах.
Першою думкою було: скоріш за все, мова - про якісь дрібнички. А вона каже:
- Обіцяв: ніколи не пошкодую, що вийшла за нього.
Напрошуюсь у гості, щоб розпитати детальніше.
Алла народилася і виросла в Клюсах. Її Андрій родом з Гомеля. Ще хлоп’ям батьки почали привозити його на літо в село до бабусі Ганни (по материній лінії).
Жили майже поруч, але жодного разу їхні дитячі стежки не перетнулися.
Познайомились у клубі на танцях, коли Андрій уже відслужив в армії (він більш, ніж на чотири роки, старший), а Алла закінчила школу (у Клюсах – 9 класів). З того самого вечора, - розказують, - почалося їхнє перше щасливе літо. Одне на двох. Але воно швидко минуло, як минає усе хороше.
Першого вересня дівчина пішла в десятий клас у Новоборовицьку школу. Їздила на навчання автобусом. Андрій теж мав їхати в Гомель – влаштовуватися на роботу. Для побачень залишалися рідкі вихідні та свята.
- Це для мене була катастрофа, - зізнається чоловік.
- Так сильно закохався? - питаю.
- Сильно.
Але додому тоді він все-таки поїхав: сказати рідним, що залишається в селі.
- Мабуть, у них була істерика, - пробую уявити себе на місці Андрієвих батьків. - Подумати тільки: єдина дитина, звикла до міських зручностей, міняє цивілізований обласний центр на віддалене неперспективне село у чужій державі.
- Я тоді уже не був дитиною, - твердо каже Андрій. – Це було моє рішення. І я був готовий до будь-яких труднощів. Головне: щоб Алла була задоволена.
У 1997-му він переселився в Клюси. Отримав вид на проживання (за тодішніми законами – на 5 років). А з ним – і право на роботу. Голова місцевого сільгосппідприємства В’ячеслав Мастепан відразу взяв скромного непитущого хлопця особистим водієм.
- Найкращим для мене було, коли голову викликали в Щорс, - зізнається Андрій. – Бо на зворотному шляху ми заїжджали в Нові Боровичі і забирали Аллу…
Він ледве дочекався, поки дівчина закінчить школу. 19 червня 1998-го у неї був випускний, а 20-го приїхали з Гомеля сватати. Через місяць відгуляли весілля.
- Усе могло скластися інакше, - кажу жінці. - Можна було б, наприклад, вчитися далі і жити легше, ніж у Клюсах.
- То було б не моє життя, - каже Алла. – Я своїм задоволена.
Припускаю, що її зрозуміють не всі.
… У селі залишилося 185 людей. Без жодних проблем тут діє хіба що прикордонний пункт пропуску (через нього сільчани ходять до родичів у Росію чи по гриби та ягоди у тамтешні ліси). Сільгосппідприємства нема. Працюють (крім сільради) тільки ФАП, клуб, школа і два приватні магазини (у одному з них Алла працює продавцем). У Андрія робота сезонна – кочегар у школі. Але й така – невідомо, чи надовго, бо закриття Клюсівської школи – лише справа часу. Там на сьогоднішній день навчається тільки 15 учнів, причому, третина з них – цьогорічні випускники. У найближчі три роки не очікується жодного першокласника.
До райцентру - півсотня кілометрів. Більше двадцяти гривень в один кінець – якщо їхати автобусом. З розваг на першому плані телевізор.
Щоб жити безбідно, Лагунови тримають дві корови, двоє свиней, індиків, курей, обробляють великий город. Відпочивати ніколи.
А їм обом – лише за тридцять. Невже не лукавить Алла, говорячи, що її все в такому житті влаштовує?
- Коли вдвох, нічого страшного у тій роботі нема, - повторює жінка. - Андрій мене жаліє. Усе важке бере на себе. Діти теж допомагають. Вони уже не маленькі – Костя у сьомому класі, Вероніка – у другому.
- Що вона найбільше любить? – запитую чоловіка, коли Алла виходить.
- Просто бути вдома, - каже він не задумуючись.
Живуть вони у власній оселі. Після весілля поселилися у Андрієвої бабусі. Потім купили собі житло. А затим - помінялися будинками з Аллиними батьками. В інтер’єрі зробили все на свій смак. З кольорів у них домінує бузковий.
- Аллин улюблений, - пояснює Андрій.
- І зовсім нічого не хочеться міняти?
- Нічогісінько, - майже в один голос.
Хоча запросто могли б. Андрієва мама залишилася у гомельській квартирі сама. Їй зараз 64 роки. Вони у гості їздять, у себе її приймають, але самі в місто не хочуть. З 2010 року Андрій Лагунов має остаточний вид на проживання в Україні (переоформляти документ треба буде тільки після того, як йому виповниться 45 років).
… Наостанок хочу сказати чоловіку, що йому пощастило. Адже щоб виконати обіцяне коханій, не треба було докладати надзвичайних зусиль. Але вчасно стримую себе. Бо насправді, щоб Алла була задоволена, він, міський хлопчик і єдина дитина в сім’ї, змінив усе своє життя.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото Андрія БЕЗБОРОДЬКА
Опитавши близько двох десятків жінок із сімейним стажем плюс-мінус десять років, вдалося знайти одну, котра сказала: «На даний момент виконує усе».
Звати жінку Алла Лагунова. Їй – 31рік. Чотирнадцять з них одружена. Живе в Клюсах.
Першою думкою було: скоріш за все, мова - про якісь дрібнички. А вона каже:
- Обіцяв: ніколи не пошкодую, що вийшла за нього.
Напрошуюсь у гості, щоб розпитати детальніше.
Алла народилася і виросла в Клюсах. Її Андрій родом з Гомеля. Ще хлоп’ям батьки почали привозити його на літо в село до бабусі Ганни (по материній лінії).
Жили майже поруч, але жодного разу їхні дитячі стежки не перетнулися.
Познайомились у клубі на танцях, коли Андрій уже відслужив в армії (він більш, ніж на чотири роки, старший), а Алла закінчила школу (у Клюсах – 9 класів). З того самого вечора, - розказують, - почалося їхнє перше щасливе літо. Одне на двох. Але воно швидко минуло, як минає усе хороше.
Першого вересня дівчина пішла в десятий клас у Новоборовицьку школу. Їздила на навчання автобусом. Андрій теж мав їхати в Гомель – влаштовуватися на роботу. Для побачень залишалися рідкі вихідні та свята.
- Це для мене була катастрофа, - зізнається чоловік.
- Так сильно закохався? - питаю.
- Сильно.
Але додому тоді він все-таки поїхав: сказати рідним, що залишається в селі.
- Мабуть, у них була істерика, - пробую уявити себе на місці Андрієвих батьків. - Подумати тільки: єдина дитина, звикла до міських зручностей, міняє цивілізований обласний центр на віддалене неперспективне село у чужій державі.
- Я тоді уже не був дитиною, - твердо каже Андрій. – Це було моє рішення. І я був готовий до будь-яких труднощів. Головне: щоб Алла була задоволена.
У 1997-му він переселився в Клюси. Отримав вид на проживання (за тодішніми законами – на 5 років). А з ним – і право на роботу. Голова місцевого сільгосппідприємства В’ячеслав Мастепан відразу взяв скромного непитущого хлопця особистим водієм.
- Найкращим для мене було, коли голову викликали в Щорс, - зізнається Андрій. – Бо на зворотному шляху ми заїжджали в Нові Боровичі і забирали Аллу…
Він ледве дочекався, поки дівчина закінчить школу. 19 червня 1998-го у неї був випускний, а 20-го приїхали з Гомеля сватати. Через місяць відгуляли весілля.
- Усе могло скластися інакше, - кажу жінці. - Можна було б, наприклад, вчитися далі і жити легше, ніж у Клюсах.
- То було б не моє життя, - каже Алла. – Я своїм задоволена.
Припускаю, що її зрозуміють не всі.
… У селі залишилося 185 людей. Без жодних проблем тут діє хіба що прикордонний пункт пропуску (через нього сільчани ходять до родичів у Росію чи по гриби та ягоди у тамтешні ліси). Сільгосппідприємства нема. Працюють (крім сільради) тільки ФАП, клуб, школа і два приватні магазини (у одному з них Алла працює продавцем). У Андрія робота сезонна – кочегар у школі. Але й така – невідомо, чи надовго, бо закриття Клюсівської школи – лише справа часу. Там на сьогоднішній день навчається тільки 15 учнів, причому, третина з них – цьогорічні випускники. У найближчі три роки не очікується жодного першокласника.
До райцентру - півсотня кілометрів. Більше двадцяти гривень в один кінець – якщо їхати автобусом. З розваг на першому плані телевізор.
Щоб жити безбідно, Лагунови тримають дві корови, двоє свиней, індиків, курей, обробляють великий город. Відпочивати ніколи.
А їм обом – лише за тридцять. Невже не лукавить Алла, говорячи, що її все в такому житті влаштовує?
- Коли вдвох, нічого страшного у тій роботі нема, - повторює жінка. - Андрій мене жаліє. Усе важке бере на себе. Діти теж допомагають. Вони уже не маленькі – Костя у сьомому класі, Вероніка – у другому.
- Що вона найбільше любить? – запитую чоловіка, коли Алла виходить.
- Просто бути вдома, - каже він не задумуючись.
Живуть вони у власній оселі. Після весілля поселилися у Андрієвої бабусі. Потім купили собі житло. А затим - помінялися будинками з Аллиними батьками. В інтер’єрі зробили все на свій смак. З кольорів у них домінує бузковий.
- Аллин улюблений, - пояснює Андрій.
- І зовсім нічого не хочеться міняти?
- Нічогісінько, - майже в один голос.
Хоча запросто могли б. Андрієва мама залишилася у гомельській квартирі сама. Їй зараз 64 роки. Вони у гості їздять, у себе її приймають, але самі в місто не хочуть. З 2010 року Андрій Лагунов має остаточний вид на проживання в Україні (переоформляти документ треба буде тільки після того, як йому виповниться 45 років).
… Наостанок хочу сказати чоловіку, що йому пощастило. Адже щоб виконати обіцяне коханій, не треба було докладати надзвичайних зусиль. Але вчасно стримую себе. Бо насправді, щоб Алла була задоволена, він, міський хлопчик і єдина дитина в сім’ї, змінив усе своє життя.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото Андрія БЕЗБОРОДЬКА
Комментариев нет:
Отправить комментарий